Радість відновлення – Неємія

Попри те, що він працював, оцінюючи національні ризики (на власній шкурі, чи то пак – шлунку), його будні можна було назвати доволі передбачуваними, ба навіть безтурботними. Дорогий костюм, акуратна зачіска й ретельний ранковий манікюр, далі – ґречні вітання зі співробітниками в просторих коридорах палацу і власне робочий день за щедрим царським столом у присутності Його Величності. Неємія дегустував вино, яке подавали цареві – не кепська посада як на емігранта.

Ну хіба що дегустувати вино треба було на отруту, а Неємія був не зовсім емігрантом, а юдеєм, родину якого, вкупі з цілим народом, депортували з його етнічної землі.

Поки хтось із колег зачитував цареві стрічку новин, Неємія вслухався в кожне слово, сподіваючись почути щось про свій край. Але алгоритми тогочасних медій не виводили його крихітну, забуту світом провінцію не те що на передовицю, але навіть у заголовки найменш відвідуваних сторінок – спорту, науки чи зеленого туризму. Хештеґ «Єрусалим»? Ні, не чули.

Однак пізно вночі, коли цар уже солодко спав у своїй світлиці, Неємія слухав власну стрічку новин – від слуг, котрі передавали йому найсвіжіші сповіщення від його рідного брата, Ханані.

Однієї ночі таке сповіщення перевернуло звичний триб життя Неємії, воно було наскільки важливим, що Ханані не ризикнув переповідати його чужинцям. Він та його найближчі соратники прийшли, щоб розповісти Неємії особисто: мур довкола Єрусалиму поруйновано, брами спалено вогнем, а врятовані від полону мешканці живуть у великій біді та ганьбі.

Неємія плакав, молився і постив, просив пробачення за провини своїх батьків і благав Бога змилостивитися.

Минав час, чоловік змарнів, але на роботі з усіх сил вдавав себе звичного. Новина про Єрусалим так і не проскочила в царевій стрічці. Та цар однаково розгледів занепокоєння в очах відданого службовця і, врешті, запитав, що трапилося.

– Нехай цар живе навіки! – відказав йому Неємія. – Чому не буде сумне обличчя моє, коли місто дому гробів батьків моїх поруйноване, а брами його попалені вогнем!…

Цар оглянувся на представника преси, той стенув плечима і тремтячими пальцями взявся крутити в руках довгий сувій.

– Чого ж ти просиш? – цар пильно дивився на Неємію очікуючи.

Але той не поспішав відповідати. Небесний Цар теж дивився на нього й чекав.

Неємія звернувся в молитві до Бога перед тим, як відповісти Артаксерксу. А тоді відставив чашу з вином, схилився і попросив:

– Якщо це цареві вгодне і якщо раб твій уподобаний перед обличчям твоїм, то пошли мене до Юдеї, до міста гробів батьків моїх, і я відбудую його!

Цар дозволив і дав йому з собою все потрібне, а коли той пішов, з цікавості взявся розглядати давно не оновлювану мапу. «Йому там буде непросто», – сказав він новому працівникові, який прийшов на місце Неємії.

* * *

І так воно було. Загроза чигала з усіх боків, і, попри те, що Неємія знався на ризиках, його довіра до Бога міцніла щодня. Не минуло і двох місяців, як мур знову щільно облягав стрункий стан міста, наче різьблений пасок із дорогої шкіри. Неємія подбав про те, щоби його брати і сестри не залишалися в рабстві всередині міста, і провів реформи так блискуче, що йому позаздрив би навіть народжений через кілька тисячоліть Франклін Д. Рузвельт (зрештою, Велика депресія, з якої останній спритно виводив свою націю, не була такою вже й великою порівняно з тим, що довелося розгрібати Неємії).

Настав час подбати про інфраструктуру, відкрити молочну кухню в центрі міста й табір для біженців, зорати поля й переглянути, що із запасів насіння не з’їли голодна челядь й миші. Але Неємія чудово усвідомлював, що не патріотизмом єдиним будують країну. І навіть не прагматизмом спрагнених нарешті-комфортного-життя громадян.

Він попросив Ездру випити натще кілька яєць, щоби зміцнити голос, і прочитати Закон для всіх мешканців – чоловіків, жінок і дітей, які могли розуміти зачитуване. Люди плакали, розкаювались, згадували свої гріхи, смутки й жалі, але Неємія велів їм радіти.

– Радість у Господі – ваша сила!

– Цей день святий, не сумуйте! – повторювали за ним левіти.

Народ став повільно розходитися. У кожній домівці був щедро накритий стіл, а до місцевої пошти стояли довжелезні черги: родини надсилали частки приготованого родичам та знайомим. Здавалося, що навіть наймолодші діти тішилися, бо збагнули слова, які сьогодні зачитували вголос левіти.

Неємія проходжувався по мурі. Він дивився всередину, на святково прибране місто, що сьогодні гуло, мов вулик. Дивився назовні – у чистому повітрі далеких просторів витала напруга, і він добре знав, що загроза чигатиме на них звідусіль. Він думав про те, що, можливо, якби залишався служником при царі, то за таких обставин порадив би йому укріпитися, збудувати кращий прихисток для власного трону й царської родини, запастися продуктами і пральним порошком, щоб згодом не виникало потреби виходити за ними під ворожі стріли чи, чого гірше, випрошувати хліба у ворогів. Закріпити позиції. Добре виспатися після численних ночей чувань коло стін. Може, розпружитися за келихом перевіреного вина й відерцем морозива, переглядаючи виставу в театрі тіней на нововибіленому мурі, а чи просто дозволити собі перші в житті сльози. Піти, врешті, до знаного мудреця-психотерапевта, щоб обговорити свій посттравматичний синдром.

Але Неємія, колишній царський службовець, а тепер очільник Єрусалиму, велів народу святкувати, насичуючись Господніми словами. І розвісити над містом Його Ім’я – як прапор перемоги.

«Як тільки слова Твої знаходилися, то я їх поїдав, і було слово Твоє мені радістю і втіхою серця мого, бо кликалось Ймення Твоє надо мною, о Господи, Боже Саваоте!» (Єремія 15:16)