Радість повернення – Блудний син

Скорчившись під кущем, він ковтав власні стогони, наче гіркі пігулки. Ноги-руки ламало, голова розколювалася, у животі нило. Його отруєне тіло тремтіло, ховаючись від ілюзорного холоду в спекотний палестинський полудень, однак поруч не було нікого, хто вкрив би його теплою ковдрою, подав би води, витер піт із чола.

Чоловікові було надто кепсько, щоби пробувати розібратися, що з ним трапилося і чому. Та думки однаково лізли у хвору голову, марення з минулого проносилися перед заплющеними очима яскравими уривками, він зойкав, закривав обличчя руками, живіт корчило, свині поруч ревли, голодні та стривожені, а видіння наполегливо поставали перед ним, і не було від них жодного рятунку.

Він бачив свою дитячу кімнату й тата, що схилився над ним, благословляючи його сон. Він бачив сніданки за білим столом у просторому саду, де було всього вдосталь: любові, сміху, їжі й виноградного соку. Він бачив старшого брата, завжди правильного, завжди з досконалими манерами, завжди трохи зверхнього. Молодшому часом здавалося, що коли й він старався бути таким же хорошим, як брат (не те, що б йому те особливо вдавалося), старший поводився так, наче в нього щось відібрали. Уся синівська хорошість світу, уся правильність і ґречність, усе розуміння батьківських законів належали йому, і хай би краще ніхто на це все не зазіхав.

Тож малий і не намагався. І тепер перед його (вже дорослими, передчасно зістареними) очима в лихоманці проносилась його юність – нестримна, гаряча, щира й безглузда. Його всі любили, вино лилося ріками, дівчата не бачили геть нічого, крім нього, друзі захоплювалися, старший брат зневажав, батько смутився…

Він пам’ятав, як ішов з дому. Те рішення визрівало кілька днів: йому набридли братові повчання, він не міг дивитися в батькові смутні очі. Йому хотілося свободи і власної території. Батько мовчки дав йому його частку, брат полегшено зітхнув, дівчата плакали, але на таке зважати він не мав часу: нові землі обіцяли нові закохані погляди, нові брудершафти, нові кайфи. Свині ревли сильніше, голова боліла дужче.

«Води», – прошепотів здушено.

Але води не було. Усередині розгорався вогонь, світ довкола ставав тьмяним, і лише спогади, наче загрозливі тіні, сплелися пальцями й танцювали довкола нього якийсь ритуальний танок.

Його дитяча кімната. Брат, що відштовхує, відштовхує його кудись далеко. Давно забуті очі якоїсь дівчини. Там сльози. Сльози змінюються зневагою. Батько – десь далеко, стоїть на кручі, не дивиться на нього, визирає лише привида втраченого сина. Брат гукає, батько стоїть ще хвилю, повертається, заходить у дім. З вікон лине світло й музика, і ці запахи – з самого дитинства. Десь дзюрчить вода, дівчина в красивій сукні набирає її в глечик і теж заходить у дім. Тепер з дому долинає сміх. Вона виглядає у вікно, наче чекає когось, у неї ті ж самі забуті очі, сповнені ніжності й тихого смутку. Але до неї підходить тінь з обличчям старшого брата, обличчя усміхається, відводить її від вікна, зачиняє ставні. Музика стихає, світла більше немає.

Він молився геть беззвучно, просячи пробачення і помилування. Йому хотілося додому, до батька, хай хоч наймитом, хоч найменшим слугою. Його брат буде зловтішатися, та яке то має значення. Хоч би раз ще побачити рідний дім, хоч би раз ще зазнати людської ласки.

Жар потроху спадав, але живіт ще корчило, а слабість не давала впевнено переставляти ноги. Однак він розшукав палицю й ішов, зіщулившись, йшов уперто, нічого вже не боявся. Уперше в житті він точно знав, що йде в правильному напрямку.

Ще один пагорб, а за ним – дім. Сонце сідає. Але що то за тінь на пагорбі? Неначе невелика лавка? Її не було, коли він вирушав із дому. Або він занадто поспішав, щоби зауважувати щось довкола себе. Хтось повільною ходою наближається до неї. Схожий на батька, тільки трохи зсутулений, наче втомлений. Батько так ніколи не ходив.

Ще трішки, ще зовсім трішки. Якщо прийде вночі, ніхто не побачить, який він брудний, ніхто не помітить темних кіл під очима і закривавлених ніг.

Постать сідає на лавку, напружено вдивляється вдалечінь – то видно з постави, із прикладеної до чола руки.

Мозолі на руках репаються, палка, що ще не встигла стати гладкою, розтирає їх у кров. Ще кілька кроків. Зовсім небагато.

Постать дивиться в його бік, зривається на рівні ноги, біжить йому назустріч.

Господи, ні. Тільки б не батько! Сором у грудях пече більше, ніж розтріскані руки та збиті в брудну кров ноги.

– Сину! Сину! Я знав, що ти прийдеш! Я так довго, так довго тебе чекав!

У світлиці музика і приємний гамір, від запаху частунків голова йде обертом. Він бачить свої обмиті, перебинтовані руки й ноги, він бачить батькові очі. Раптом хтось зі слуг підходить до тата, шепоче йому щось на вухо, вони виходять надвір, сховавшись у темряві ночі. Ноги втомленому втікачеві підкошуються знову, невже його марення справдиться? Ще трохи, і благословенні видіння розсіються, наче дим. Він іде до вікна наслухаючи.

Брат ображений, братові боляче, брат має на те право. Він так старанно тут працював. Він усього себе віддав батькові. І батько мусить викинути цього приходня, цього злодія за браму й більше ніколи не пускати знову.

Батько обіймає брата, він обхоплює його обличчя долонями, він говорить із ним щасливо й ніжно. Серце втікача – може, вперше за всеньке життя – наповнює мир і вдячність. І незмірна, незаслужено велика радість.

Йому пробачили.

«І сказав він йому: Ти завжди зо мною, дитино, і все моє – то твоє! Веселитись та тішитись треба було, бо цей брат твій був мертвий – і ожив, був пропав – і знайшовся!» (Від Луки 15:31-32)