Радість перемоги – Девора

Девора ніколи не мріяла про славу й визнання – хіба таке взагалі могло трапитися з жінкою?

Вона була доброю дружиною і відданою мамою, гостелюбною господинею. Її дім завсіди повнився особливою атмосферою тепла й родинності: у печі палахкотів життєрадісний вогонь, а обіди й вечері, що збирали довкола великого й завжди філігранно прикрашеного столу всю сім’ю, минали за сміхом і цікавими розмовами.

Односельці шанували Девору й часто приходили до неї за порадою: вона була мудрою жінкою. І вона говорила з Богом. Однак для Девори цей досвід спілкування із Всевишнім здавався цілком природним і звиклим, адже від самісінького початку був вплетеним у полотно її життя. Вона й не уявляла, як могло би бути інакше, і вважала себе вибраною Божою посланницею чи пророчицею.

Утім її народ щораз більше віддалявся від Господа. Власний чоловік часом з гіркотою зізнавався Деворі, що оглух до тихого голосу Всевишнього, і просив її помолитися за нього.

Жінці страшенно пекло в грудях те, що відбувалося довкола. Люди занечистились, перебравши звичаї від поганських народів, яких Бог колись – якихось двісті років тому – наказав їм винищити. Єрихон досі лежав у руїнах, але ім’я Ісуса Навина й оповідки про його звитяги давно вже не злітали з уст ізраїльтян.

Девора пильнувала, щоби навчити тих історій власних дітей, потім до неї приходили й сусідські, а згодом набожні, злякані поширюваним довкола злом пані з околиць стали приводити до Девори і своїх малих нащадків: «Ми не навчимо їх так, як ти. Ми не спроможемось захистити невинність їхніх сердець. Допоможи».

Девора ніколи не відмовляла їм, і незабаром до неї приходили за порадою не лише матері й дітлахи, але і їхні батьки. Її просили розсудити складні юридичні справи, поклопотатися про освіту молодого покоління, розробити стратегію захисту й розвитку для довколишніх сіл, міст… а згодом і всього краю. Чоловік її підтримував, а Бог говорив в її серце, наповнюючи його небесною прозорливістю.

Коли наймолодше з її дітей випурхнуло з гніздечка, Девора вирішила змінити локацію свого кабінету: із власної кухні вона перейшла під пальму десь між Рамою та Бет-Елом в Єфремових горах, яку згодом назвали Девориною. Там принаймні не доводилося перемивати чотири з половиною гори філіжанок з-під кави наприкінці робочого дня після численних відвідувачів.

Міністр нападу ворожого народу, Сісера, все частіше робив набіги на Край. Девора не ставила Богові зайвих запитань, вона знала, за що потерпає її народ. Та одного ранку Головнокомандувач її війська проговорив до неї те, чого вона не очікувала почути.

«Швидко приведи до мене Барака», – наказала вона посланцеві.

Барак, ізраїльський суддя і воєначальник, поспішив до Девори, стурбований такою поспішністю.

– Ось наказав Господь, Бог Ізраїлів: іди, зійдеш на гору Тавор і візьмеш із собою десять тисяч людей із племен Нефталима та Завулона. А я приведу до тебе, до Кішонської долини, Сісеру, начальника Явінового війська, і колісниці його, і натовп його, та й дам його у твою руку.

«Мені хоч би крихту твоєї сміливості, жінко, – подумав Барак. – Що все це могло означати? Вона справді вірить, що можна перемогти Сісеру? Чи хоче мене підставити? Люди її люблять і пробачать їй навіть поразку. Мене ж зненавидять за найменший неправильний крок. Е ні, так справа не піде».

– Якщо ти підеш зо мною, то піду, а якщо не підеш зо мною, не піду, – Барак був непохитним.

Девориним обличчям не пробігла жодна емоція. Десь там, усередині, їй хотілося висварити Барака: поставити в кут, як колись вона то робила з малими синами; бодай трохи підвищити голос, присоромити. Їй боліла його недовіра, боягузтво й бажання заховатися за її спідницею. Але Барак був начальником війська – і саме його Бог вибрав для перемоги.

Вона вже чула слова, що приходили від Усевишнього:

– Піти – піду з тобою, тільки не буде твоя слава на тій дорозі, якою ти підеш, бо в руку жінки Господь передасть Сісеру.

Девора зібралася швидко й рушила в дорогу з Бараком. Вона ще не знала, про яку жінку йшлося, але розуміла, що Бог її вибрав давно. Він готував її серце і її руки, як готував свого часу й Девору. І байдуже, ким вона була, де жила і хто її виховував, сьогодні вона мала сповнити Боже покликання.

Девора ще не знала, що головний актив Сісери – його колісниці – стане його прокляттям, коли дощ воюватиме на боці Ізраїлевого війська. Не знала, яка смішна буде та перемога: слава ворожого війська вгрузне в багнюці, а ворожий воєначальник загине від кілка в наметі мандрівної жінки. Жодних звитяг, жодних героїв.

Однак Девора усвідомлювала: це буде саме така перемога, якої потребував її народ. Він мусив нарешті навчитися віддавати всю шану Господеві. Дозволяти Йому воювати за них – і здобувати перемоги. Брати найнікчемніше – й оздоблювати його короною.

Коли народ вибрав ідолів – до його брам підступила війна. Коли родини викинули з життя свого дому наріжний камінь Господньої слави – не стало селянства в Ізраїлі. Коли чоловіки перестали бути священиками у своїх домах – порятунок Божий прийшов від жінки, однієї з ізраїльських матерів.

Девора співала Богові вдячну переможну пісню, вона дякувала за Його милість і Його славу. Вона дякувала Йому, що Він вибрав її – і водночас відмовлялася називати себе суддею, пророчицею, воєначальницею. Девора просто залишалася матір’ю. Тільки тепер не лише для своїх дітей, а й для всього народу, що вирішив знову впокоритися під люблячу руку свого Бога.

Того вечора Девора поверталася додому спокійною. Вона замішувала хліб, не перестаючи наспівувати хвалебну пісню. Витрушувала на ніч килими, щоби довше порозглядати зорі, які сьогодні також воювали за її військо. Її сон був спокійним і радісним: слово Господнє принесло їм перемогу – і мир. Її синам не треба буде знову збиратися на війну, а невісткам – самотужки господарювати й ростити дітей. Ковалі куватимуть плуги, а не зброю. Військовий збір тепер витрачатимуть на школи. Ну а малі учні, які завжди з такою цікавістю приходили на її заняття, запитуватимуть уже не про звитяги давно минулих днів, а про перемогу, яку Всевишній вершив руками їхніх батьків. І їхньої улюбленої вчительки.

«Я навіки свідоцтва Твої вспадкував, бо вони – радість серця мого. Я серце своє нахилив, щоб чинити Твої постанови, – повік, до кінця. Сумнівне ненавиджу я, а Закона Твого покохав. Ти моя охорона та щит мій, чекаю я слова Твого.» (Псалом 119:11153-114).