Радість Божого Милосердя – Сара

Вона чекала терпляче. З високо піднятою головою – в усіх сенсах. Навдивовижу вродлива, люблена, така впевнена у своєму завтра, попри постійні переїзди і зміну краєвидів за полотном шатра. Вона приставала на всі пропозиції свого чоловіка, бо безмежно йому довіряла. Навіть тоді, коли вони їхали зі свого красивого дому, все далі й далі від рідного цивілізованого міста – з каналізацією, протічною водою і струнними концертами в кав’ярні на сусідській вулиці – у пустинні землі чужинців. І навіть коли він просив її назватися його сестрою і переїхати жити до іншого. Тільки б той інший не вислав найманого вбивці, щоб позбавити таку вродливу жінку законного мужа.

Тим часом вона продовжувала плекати свою мрію. Проте минали роки, а мрія не здійснювалася.

Сараї[1] було шістдесят п’ять, коли почалася їхня тривала сімейна мандрівка. Попри вік, у неї все ще закохувалися чужоземні володарі й воліли мати її за дружину. А вона чекала, з гірким усміхом розчісуючи своє довге красиве волосся, в якому з’являлося щораз більше холодних сріблястих ниточок.

Мрія ж не втілювалася.

Вона передавала щедрі дарунки, коли в племінника народжувалися діти. І так щемко мріяла, що колись мережатиме сорочечки своєму малюкові. Може, вже наступного року? Вона їла солодкі яблучка мандрагори й казала собі, що це обов’язково має допомогти. А потім… в неї закінчилося звичайне жіноче, забравши останні крихти сподівань. Тож коли улюблена служниця попросила собі щомісячний відгул на три дні, її пані міцно, аж до болю, стиснула губи й вирішила нарешті допомогти Всевишньому.

Раптом Він просто про неї забув.

Вона не спала кілька ночей, ховала від чоловіка заплакані очі й відверталася від його пестощів. Не сьогодні. Тільки не сьогодні. А потім твердим голосом сказала йому: «Увійди до моєї служниці. Може, хоч від неї матиму сина». Сама ж вирушила на довгу прогулянку. Вона ковтала сльози зневіри й намагалася снувати радісні думки. Про те, як буде леліяти немовлятко, яке Агар народить їй на коліна.

Колись Бог обіцяв її чоловікові, що зробить його народ великим. Авраам не барився, коли Бог просив його про щось. Устати й піти? Добре, уже-уже, Господи, слуги збирають валізи, Сараї кутається в дорожню шаль.

Господь тим часом, здавалося, барився.

Це Авраам був невиправним оптимістом. Він вірив і чекав, мандрував, довіряв дружину іншим чоловікам, знаючи, що все однаково вийде на добре. Знаючи, що Бог усе одно дотримає слова. Авраамові, зрештою, було простіше – він чув Божий голос, він спілкувався з Його посланцями, готував для них смачне м’ясо з духмяними травами, він сперечався з Господом, випрошуючи в Нього милості для сусідніх міст, що потонули в гріху. «Може, ще цього разу мене вислухаєш? А якщо там знайдеться хоч десять праведників?» Бог відповідав йому, Він дослухався до Авраама, Він йому всміхався.

Тим часом Агар зневажала свою пані, Сарині зморшки ставали глибшими, зір – слабшим. І коли посланець Господній сказав Авраамові, що його дружина за рік народить дитину, вона ненароком підслухала це й гірко засміялася. Та невже? Тепер?..

Але Бог знову дотримав слова.

Сара народила Ісаака, сміялася тепер уже з ним і називала його своїм усміхом. Вона дякувала Богові милосердя, вигодовуючи свого сина. Вона дякувала Богові див, тремтячими від ніжності руками підсовуючи ковдрочку йому до шийки, коли хлопчик засинав. Вона плакала з радості, коли Авраам переказував їй за сніданком, про що вони перемовлялися з Богом на світанку. Адже тепер вона вірила беззастережно.

Сара прожила ще достатньо років, щоби побачити, як її син виріс і змужнів. Вона насолодилася своїм щастям і стала матір’ю великого народу.

Сарі не довелося дізнатися, що тоді, коли вона була молода й повна сил, Бог недаремне закрив їй утробу. Вона не знала, що в такий спосіб Він наче показав: народжена дитина не була звичним, природним продовженням поствавилонських народів. Ісаак був дивом – дивом відповіді й дивом відокремлення. Вона ще не могла збагнути, що Бог витворював для Себе Свою особливу націю.

Але вона сміялася, називаючи сузір’я на ім’я для свого допитливого хлопчика. Сміялася, пересипаючи пісок у долонях, коли будувала із ним піщані замки. Її сміх звучав юно й переможно: колись давно Бог великої мудрості обіцяв її чоловікові, що дасть Йому таке рясне потомство, як зорі в небесах і пісок на землі.

А цей Бог завжди дотримував слова.

«Майте, брати мої, повну радість, коли впадаєте в усілякі випробовування, знаючи, що досвідчення вашої віри дає терпеливість. А терпеливість нехай має чин досконалий, щоб ви досконалі та бездоганні були, і недостачі ні в чому не мали.» (Якова 1:2-4)