Мелхола

ГОТОВА НА ВСЕ, ЩОБ ЇЇ ПОВАЖАЛИ

Давид грає на гуслах перед Саулом, Микола Загорський

Немає жодних сумнівів у тому, що Мелхолу виховали розпещеною, капризною принцесою, яка не вміла тримати язика за зубами. Вона була донькою царя Саула та цариці Ахиноам. Її старша сестра померла молодою, залишивши п’ятеро дітей, яких тітка Мелхола виховала як власних. Упродовж короткого часу Мелхола була дружиною Давида, а потім батько віддав її Фалті, синові Лаїша, який походив із Галлиму. Це давало Саулові мир із сусідом на наступні кілька років. Через кільканадцять років Мелхола повернулася до Давида.

В єврейській мові ім’я Мелхола є відповідником чоловічого імені Міхаель (Михайло). Хоча дівчинку виховували як принцесу, вона не видається нам особливо симпатичною особою. Мелхола понад усе прагнула престижу, а також була цілком байдужою до Бога, поклоняючись поганським божкам.

1 Самуїла (1 Царств) 14:49; 18:20-28; 19:11-17; 25:44;

2 Самуїла (2 Царств) 3:13-14; 6:16-23; 21:8; 1 Хронік 15:29.

Її погляд…

Я знаю, що ви думаєте. Ви вважаєте, що Мелхола була розпаскудженим дівчиськом, а коли виросла, то небагато змінилося. Хіба ні? Зізнайтеся. Припускаю, що ви про мене саме так думаєте, оскільки ви, так само, як багато інших, закохалися в того чудового й пристойного парубка на ім’я Давид, мого першого чоловіка. Ви просто знаєте, що така особа, як він, не могла зробити нічого поганого, тож звинувачуєте мене. Може принаймні вислухаєте мою версію?

Нелегко виховуватися в царській родині. Придворні няні й всі інші хотіли зробити з мене чемну, вишукану царівну, якою б усі пишалися. Я ненавиділа вчителів, отих стариганів, які постійно вказували, що мені робити! Біля мене завжди була няня або стражник, які не відходили від мене ані на крок. Лише іноді, коли я каталася на улюбленому коні, то мала нагоду перегнати їх і… перехитрити. Це була непогана розвага! А вік дорослішання був суцільним жахіттям: «Одягни ось це», «Не роби цього», «Підготуйся», «Переодягнися до обіду»… І так безконечно.

Не все було таким аж поганим. Я не хочу створювати такого враження. Я могла мати будь-якого чоловіка. Адже я мала з чого вибирати.

А Давид вирізнявся з-поміж усіх. Справжній ідеал: гладка шкіра, гарне волосся, приємне обличчя. А до того ще й герой та кумир для підлітків. Такий собі ласий шматок. Жінки й дівчата мліли, коли його бачили. А найбільше мені подобалося те, що популярність не затьмарювала йому розуму. Він був покірний. А ця риса не надто часто трапляється в чоловіків із таким виглядом. Подумайте тільки, чи ви коли-небудь зустрічали покірного чоловіка? Розумієте, про що йдеться?

Давид переміг гіганта Голіафа одним пострілом, а потім відрізав йому голову. Він наповнював страхом і мого батька, і всю його армію. Смішна історія. Цей молодик холопського походження без жодної допомоги переміг гіганта та армію філістимлян. Пісня, яку написали з цієї нагоди, посіла перше місце в списках усіх хітів в Ізраїлі. Звучала вона і в країні філістимлянській, а збунтовані підлітки залюбки горланили її.

Потім тато, нехай земля йому буде пухом, вирішив запросити Давида до палацу, щоб той грав йому на музичному інструменті перед сном. Виявилося, що Давид не лише чудово співає, а й грає на арфі та пише власні музичні твори. Я слухала його виступи, ховаючись за колоною. Він був чудовий! Я закохалася до безтями.

Тато запропонував Давидові одружитися з Меров, моєю старшою сестрою, але він був настільки скромний, що збентежено відмовився. Сказав татові, що він не готовий одружитися з царською донькою. Хочете знати справжню причину його відмови? Меров була негарною, як ніч. А Давид вже бачив мене в палаці. Я про це подбала. Меров одружилася з кимсь іншим, з ким мала п’ятеро синів.

Хтось доніс татові, що я закохалася в Давида. Далі події розвивалися дуже швидко. Тато ненавидів Давида, бо страшенно заздрив йому через його славу. Він бажав Давидові смерті. Знав, що я за фрукт, тож використав мене як приманку. Він хотів вбити двох зайців одним пострілом: позбутися Давида і, цілком можливо, позбутися мене. Я відразу прозріла. Зрештою, він цього ніколи особливо й не приховував. Давид стверджував, що він не спроможний подбати про придане (я була царською донькою). Але тато про це вже подумав. Він був готовий віддати мене за 100 штук крайньої плоті філістимлян.

Що ж, вже вдруге тато не оцінив належно Давида, який позбавив життя дві сотні філістимлян. Це було огидно! Давид, хитаючись на ногах, прийшов до трону татка зі закривавленим мішком у долонях; кинув його на стіл і в присутності царя перелічив двісті штук крайньої плоті, одну за одною. Фу! Моє придане. Огида! Таке міг придумати хіба що мій батько. Треба було бачити його вираз обличчя. Він вже планував похорон Давида, а тут – час думати про весілля!

Незважаючи на це, у нас було гучне весілля. Всі жінки аж зеленіли від ревнощів, а чоловіків з’їдала заздрість. Я була зіркою вечора. Мені було відомо, що тато використовує мене до якоїсь своєї гри, але мене це не надто цікавило, бо я шалено кохала Давида.

А Давид любив сидіти під зоряним небом, вдаряти по струнах і співати пісні на честь свого Бога. Ми сприймали світ по-іншому. У нас було мало спільного. Я любила його, але не його Бога. Він любив Бога, а мене – ні. Напевно, я мала змінитися, навчитися грати на тамбурині або ще на чомусь. Він любив прославляти Бога, а я любила займатися шопінгом. Він любив проводити час зі своїми друзями з війська, а я любила танцювати. Нас ніщо не поєднувало, крім… ну, самі розумієте… Але нам швидко набридло. Приблизно через три місяці чари розвіялись і в нас не залишилося нічого, на чому можна було будувати наш подружній зв’язок.

Потім я допомогла Давидові втекти від тата та його армії. Оце була забава! Ви, напевно, думаєте, що тато розізлився на мене? Нічого подібного. Я й надалі залишалася його донечкою. Давид довго переховувався. Мені його дуже не вистачало. Спочатку я справді сумувала, а потім моя туга розвіялася.

Тато, добрий і старий цар Саул, мав щодо мене свої плани. Йому не подобалося, що я вештаюся палацом, тому віддав мене Фалті. Я ніколи нічого не відчувала до цього Фалті, хоча він ставився до мене досить добре. Він був жертвою долі, а я терпіла його лише з огляду на батьківську волю.

Через чотирнадцять років цар загинув під час битви. Його місце та корону мав перейняти Давид. Авенир, хитрий лис, бачив, що планується, й уклав з Давидом союз, даючи йому свою підтримку. І тоді Давид зробив щось дуже дивне. Він сказав Авенирові, що розірве союз, якщо той не приведе мене до Хеврону, щоб я знову була його дружиною та царицею.

Ця процесія була видовищем усіх часів: Авенир і я їхали на чолі, а за нами – жалюгідний Фалті, весь у розпачі, який гірко плакав усю дорогу до Хеврону. Зверніть увагу, плакав лише він. Бо я була готова до нових пригод. Бідний Фалті… Я помахала йому рукою, коли Авенир врешті відігнав його і пригрозив, що застрелить, якщо той ще раз з’явиться. Адже йшлося про мою репутацію. Публічна думка найважливіша. Я була трохи збентежена цією жалюгідною сценою. Але люди мають коротку пам’ять. Вони швидко про все забувають. Врешті я й надалі була дружиною Давида. Адже ми ніколи не розлучалися.

Але у всій цій справі мало значення лише еґо Давида. Як цар міг би сісти на трон у Хевроні, якби його дружина була біля слабкого, плаксивого суперника? Давид керувався політичними міркуваннями. А в мене не було ілюзій. Хоча треба визнати, що він поводився так, як справжній джентльмен. Він пристрасно поцілував мене під час привітання і промовив:

– Приємно бачити тебе вдома, кохана. Я сумував за тобою.

Він трохи перебільшив. Перша ніч була неземна, але потім у наших стосунках настало значне похолодання.

Зрозумійте, мені було вже не вісімнадцять. Я не була чарівною принцесою, як тоді, коли ми одружувалися. Крім цього, за його симпатію та прихильність боролися й інші жінки. Хіба могла я, старіюча цариця, конкурувати зі звабливою Вирсавію, чарівною Авигею чи красунею Ахиноам із Єзреел. У Давида завжди була слабкість до красивих жінок. У своєму палаці він мав їх зо двадцять. Деякі були дружинами, інші – коханками.

Усі ті баби, разом з їхніми дітлахами, доводили мене до шалу… вже не згадуючи про синів моєї сестри, яких я мусила тепер виховувати. Поволі в мені зростав щораз більший гнів. Мені не подобалося те, що я постійно відчувала злість. Я просто не давала собі ради. І з усіх сил намагалася стриматися.

Коли тепер я про це думаю, то усвідомлюю, що в мене було багато причин для злості. Я мала право бути такою злою, як оса. Мої дорогі, якби ви пережили те, що я, то теж були б злі, згірклі та невдоволені. Цар Саул не жив. Його місце зайняв Давид, який за короткий час мав об’єднати обидва царства. Раптом виявилося, що я для нього знову чогось вартую. На жаль, не як дружина, а як щось на зразок живого інвентарю, який можна передавати з рук у руки, не питаючи згоди. Тепер, коли я нарешті це промовила, відчуваю, наскільки це мене злило!

Гнів, який я стримувала всі ці роки, вийшов назовні, знищивши решту почуттів, які ми колись мали один до одного. Було щось, чого Давид прагнув більше, ніж нову дружину. Він хотів перенести ковчег Господній до місця, яке ми тепер називаємо містом Давида. І він зробив це. В Ізраїлі не було події, яку святкували б пишніше, ніж оцю.

Давид сам написав музику, написав пісню й запланував процесію. Він коригував деталі безліч разів, поки не переконався, що все бездоганно.

Мушу визнати, що увесь цей урочистий хід справляв неабияке враження. Ковчег рухався поволі, а довкола кружляли танцівники. Спів і музику було чути на багато кілометрів. Тут було на що подивитися…

Раптом до танцівників долучився і мій чоловік. Щобільше, він очолив ходу. Спочатку він зірвав зі себе верхні шати, потім туніку, скинув усі символи царської влади і став перед людом у звичайному ефоді – шматку тканини, схожому на фартух. Це було огидно, цар не повинен так поводитися. Можливо, він хотів упокоритися й показати свою єдність з народом. Однак цього разу зайшов задалеко. Він залишив мене, дозволив, щоб упродовж чотирнадцяти років я жила із чужим чоловіком, а сам тим часом одружився з цілою чередою жінок і наплодив купу дітей. Він викинув мене зі свого життя, а повернув лише тоді, коли це було потрібно з політичних міркувань. Його танець був останньою краплею, яка переповнила посудину з моєю гіркотою. Я дивилася на нього і відчувала, що мені робиться слабо. Здавалося, мене от-от знудить.

Коли Давид повернувся додому, я була зла, як ніколи раніше. Настав час, щоб все йому виговорити. У цей вирішальний момент у Писанні названо мене «донькою Саула», а не «дружиною Давида». Кожне моє слово було просякнуте отрутою. Навіть тепер це можна відчути, читаючи цей опис. Немає нічого раптовішого, ніж злість жінки, яку виставили на посміховисько.

Не підбираючи слова, я сказала, що його поведінка не гідна царя і принижує мене, його дружину. Що він виглядав як звичайний простак, яких повно в царстві, а такими вибриками він і з мене зробив посміховисько…

Через свій танець Давид виражав поклоніння своєму Богові, яке линуло з глибини його душі. А я не бачила в цьому нічого іншого як огидний і тваринний інстинкт, який він, Давид, продемонстрував на очах у всього народу.

У якусь мить радість і піднесення Давида вилились у дику фурію. Він не залишився у боргу. Я пам’ятаю останні слова, які він мені сказав:

– Бог вибрав мене і відкинув твого батька. Я танцював перед Господом! Наступного разу я упокорюся ще більше! Вважаєш, що те, що ти бачила, було поганим? Тоді ти ще нічого не бачила!

Він був справді страшенно злий. Ми стояли обличчям до обличчя, а наші крики відбивалися відлунням по всій долині. Справжня царська сварка. Врешті він завдав рішучого удару. Він добре знав моє слабке місце:

– Кажу тобі, ті невільниці, якими ти нині погорджуєш, будуть мені опорою, кохатимуть й поважатимуть мене, бо про тебе цього сказати не можна!

Після цих слів він розвернувся і пішов із мого життя назавжди.

Давид не розлучився зі мною. Він просто відійшов і дозволив мені жити самотнім життям відкиненої дружини. Про мене більше немає жодної згадки. Ніхто більше нічого не написав, крім Самуїла, який у своїй книзі підсумував цю історію найсумнішим реченням, яке можна написати про єврейську жінку: «І у Мелхоли, дочки Саулової, не було дітей до дня смерти її» (2Цар. 6:23). Дуже спостережливо. На мене чекав сумний кінець. Повірте мені, я жила в жалобі та депресії до кінця моїх сумних днів.

Чого нас вчить історія Мелхоли?

Складно двом імпульсивним людям створити гармонійний подружній зв’язок. У випадку Давида й Мелхоли маленька іскра запалила великий ліс. Коли Мелхола випустила зі себе злість, їхній зв’язок остаточно розірвався.

Мелхола не була близько до Бога, тому не відчувала потреби прославляти Його так, як це робив Давид. А він показав нам, як прославляти Бога віддано й щиро. Давид запровадив зразок прославляння, яке лине з глибини серця. Простежуємо дух цього прагнення в псалмах, які він написав.