Вдова зі Сарепти

ГОТОВА НА ВСЕ, ЩОБ ВИЖИТИ 

Вдова зі Сарепти, Роуз Долл

Сарепта – невелике містечко, про яке ми знаємо лише тому, що пророк Ілля впродовж трьох років переховувався там у домі однієї бідної вдови. Сарепта розташована на березі Середземного моря, десь між Тиром та Сидоном. Пророк мусив переховуватися, бо зла цариця Ієзавель, його найбільший ворог, призначила нагороду за його голову. Спочатку він жив біля струмка, де його годували круки. Однак голод у країні тривав настільки довго, що струмок висох. Тоді Бог порадив Іллі вирушити до дому бідної вдови, яка мешкала в Сарепті.

Вона була фінікійкою. Суспільство, в якому вона жила, ставилося до вдів як до громадян другої категорії. Про них ніхто не турбувався. Її залишили на поталу долі. Якби ця жінка померла, ніхто цим не переймався б. От таке тло цієї історії.

1 Царів (3 Царств) 17:8-24; Євангеліє від Луки 4:25-26

Її погляд…

Я ніколи не забуду того дня, коли ми мали з’їсти нашу останню вечерю. У нас на столі не було багато страв: лише одна мала паляниця для мене й мого сина. Але не забігаймо вперед. Перш ніж я розповім про це, мушу пояснити, як я опинилася в такому скрутному становищі.

Я народилася фінікійкою. Поганська культура, в якій я виростала, може багато розповісти про мене. Як кожну фінікійську дівчину, мене постійно й послідовно вчили, як здобути доброго чоловіка, як бути доброю дружиною, матір’ю та кухаркою. Я досягла цих цілей, хоча не зовсім у такій послідовності. Мені вдалося знайти доброго чоловіка, який дбав про наше утримання. У нас була лише одна дитина. А готувати мені якось ніколи добре не вдавалося, особливо спочатку, але потім я навчилася. Зате я була дуже доброю матір’ю. Ми всі троє раділи нашим спільним життям.

Одного дня мій чоловік, як завжди, пішов на роботу. Він працював у місцевій лісопилці. Поцілував мене на прощання, обняв сина. Пополудні до наших дверей постукав його шеф. Це було вперше, тому я була здивована й занепокоєна. Навіщо він прийшов? Що трапилося?

– Сядь, – звернувся до мене. – Мені дуже прикро, але я мушу повідомити тобі, що твій чоловік загинув внаслідок нещасного випадку. Одна з колод, біля яких він працював, зісковзнула і придушила його. Він помер на місці. Мені дуже шкода.

Я була шокована. Все трапилося так несподівано. Наступні кілька днів минули як у якійсь густій імлі. В одну мить я стала громадянкою другої категорії. Я стала невидимою. Чоловік не залишив нам пенсії, у нас не було страхування ані якогось полісу. Він залишив нам лише скромний будинок і невелику ділянку землі. З цього моменту я сама мусила подбати про наше утримання.

Так, ніби цього було мало, у наших краях почався голод. Уже віддавна не падали дощі, не було води, тож не було і врожаїв. У моєму саду оливкові дерева всохли, а інжирові не давали плодів. Я мусила продати наші дві кози, бо не мала чим їх годувати. Ми швидко почали бідувати. Я ледве зводила кінці з кінцями. Ціни на продукти зросли, а гроші швидко закінчилися. І так поволі ми почали голодувати. Я не могла дивитися, як під очима в мого сина з’являються щораз більші синці.

Врешті настав той день. У нас борошна й оливи було стільки, щоб спекти останню хлібину. Мені треба було лише кілька дров, щоб розпалити в печі. Ми мали з’їсти нашу останню вечерю, лягти в ліжко і чекати, коли помремо. Нам не залишалося нічого іншого.

Коли я шукала хмиз на розпал, то побачила, що до мене наближається чоловік. Його вигляд мене налякав – нечесане волосся, борода до грудей, одяг зі шкір якихось тварин. Він виглядав жахливо. Довкола не було нікого, а я не мала куди втекти.

Чоловік наблизився до мене і усміхнувся. Це була перша усмішка, яку я побачила, відколи помер мій чоловік. Лагідним голосом подорожній запитав:

– Ти могла б принести мені горня води?

– Звичайно, почекай тут, – відповіла я і повернулася, щоб зайти додому.

Я зробила ледве кілька кроків, коли він знову попросив:

– І принеси мені окраєць хліба.

«Збожеволів чи що? – подумала я. – З таким самим успіхом він може попросити зірку з неба». Мені зробилося дуже прикро. Батьки, уже обоє покійні, навчили мене допомагати незнайомцям. Але цей чоловік, думала я, вже дорослий, здоровий і сильний, і просить мене, бідну вдову, дати йому їжу. Та що він собі думає? Я повернулася і поглянула йому в очі. Мені не було вигідно допомагати цьому чоловікові. І я не надто люб’язно відповіла:

– У мене вже немає хліба. Присягаюся. У мене є лише трохи борошна та оливи, щоб спекти хлібину для мене і мого сина. Ми з’їмо її, а потім ляжемо і чекатимемо смерті. Отакою є наша ситуація.

А він усміхнувся і повторив своє прохання:

– Іди в дім і зроби те, що маєш зробити, але спочатку спечи мені хліб.

Ще чого! Він хотів їсти першим. Невже він не бачить, яка я змарніла і як сильно мені потрібна пожива? Раптом я подумала, що цей чоловік мусить бути якимось проповідником. Це було в їхньому стилі: ставити себе на першому місці й постійно чогось вимагати від бідних людей. Він почав мене дратувати.

А подорожній далі говорив з усмішкою на обличчі:

– Господь, Бог Ізраїлю, каже, якщо ти зробиш те, що я тобі кажу, то посудини з борошном та оливою завжди будуть наповнені, аж поки не мине голод.

Я оторопіла.

– А ти хто такий?

– Я – Ілля, пророк, який самотужки протиставився цареві й пророкував, що впродовж трьох з половиною років дощ не впаде на ці землі.

Коли він сказав «Ілля», я пригадала, що вже чула про нього та його справи. Я знала, що він перебуває в розшуку в Ізраїлі. Тому почала хвилюватися, бо переховування втікача могло бути для нас джерелом проблем. Однак обітниця гостя була дуже спокусливою. Тож я вирішила виконати його прохання.

Ви ніколи не повірите, що потім трапилося. Спочатку я вирішила спекти хлібину для нього. А коли вона пеклася, то пішла взяти борошна для наступної. У дзбанку борошна було стільки ж, як і раніше! З оливою було так само. Ані борошна, ані оливи не зменшилося. Так тривало впродовж тижнів і місяців, навіть років. Кожного разу, коли я пекла хліб, кількість борошна та оливи не зменшувалася.

Оскільки Ілля був змушений ховатися, я запропонувала йому кімнату нагорі. Він намагався бути подалі від людей. Коли треба було вирішити якісь справи, то цим займалася я. Я готувала й прибирала його кімнату. Ілля був чудовою людиною. Він розповідав нам фантастичні історії про свого Бога та Його могутність. Упродовж цих років ми кожного дня відчували чудо безпеки та ситості.

Незабаром у моєму домі сталася ще одна трагедія. Син захворів і через кілька днів помер у мене на руках. Я була в розпачі, а водночас страшенно злилася. Я докоряла Іллі:

– Навіщо ти прийшов до мого дому? Щоб докоряти за мій гріх і накликати смерть на мою дитину?

– Дай мені свого сина, – відповів він.

Я неохоче віддала йому тіло, а Ілля забрав його нагору. Я чула, як він молиться:

– Господи мій, Боже, чому Ти це зробив? Вона мені допомогла і що за це отримала?

Потім якусь мить було тихо й Ілля продовжував молитися, триразово повторюючи:

– Господи, дозволь цьому хлопцеві жити. Нехай його душа повернеться до тіла. Нехай він повернеться до живих.

Потім було тихо, а потім… я почула кроки.

Ілля зійшов вниз, тримаючи на руках мого сина. Обоє усміхалися. Я обняла Іллю і ніжно пригорнула сина. Він був мертвий, а тепер ожив. Який могутній цей Бог! Який сильний цей пророк! Це чудо зміцнило в мені переконання, що Іллю мені послав Бог. Я пригортала сина і повторювала:

– Це чудо! Це чудо!

Ілля наказав мені прославляти Бога. Моє серце переповнювала вдячність. Однак я не могла знайти відповідних слів, тому лише повторювала:

– Дякую Тобі, Господи! Дякую Тобі, Господи!

Кожного дня ми переживали чудо. Тож коли Ілля попросив, щоб я дала йому сина, я вірила і довіряла йому, хоча навіть здогадуватися не могла, що станеться далі. А сталося чудо! Я хотіла кричати про це на весь світ. Але не зробила цього, бо мала намір переховувати Іллю стільки, скільки буде потрібно. А він цілими годинами бавився з моїм сином. Добре мати вдома такого чоловіка.

Минуло три роки. Якось вранці ми сіли снідати. Я відчувала, що щось має трапитися. Ілля делікатно пояснив мені, що настав час, він мусить нас залишити й далі боротися з царем Ізраїлю. Він щиро подякував нам за допомогу і сказав, щоб ми не хвилювалися, бо незабаром йтимуть дощі. Обіцяв, що борошно й олива не закінчаться, поки не достигнуть плоди в нашому саду.

Так воно й сталося. На прощання він міцно обняв мене, а потім сказав моєму синові:

– Ти – гарний хлопець. Турбуйся про маму, бо тепер ти – єдиний чоловік у домі.

Поцілував малого, ніжно погладив по голові й пішов. Просто пішов від нас. Мені було прикро. Мені було дуже шкода, що Ілля мусив піти.

Тепер я могла без перешкод розповідати про чуда, які бачила. Сусіди дивувалися, як нам вдалося вижити. Врешті я могла розповісти їм свій секрет. Я запрошувала їх до себе, щоб вони побачили на власні очі, як я набираю борошно із дзбанка, а його кількість не зменшується. Мене це й досі дивувало, а вони взагалі оторопіли. Я викликала сенсацію у всій околиці, тож довелося повторювати цей показ ще багато разів. Я також розповіла їм про свого сина, який помер і знову ожив. Оце було щось! Люди хотіли більше довідатися про Іллю та Бога Ізраїлю, який чинить такі чуда. Я часто задумувалася, чому Бог вибрав мене, вбогу вдову, щоб впродовж трьох із половиною років переховувати Іллю. Невже не було якоїсь вдови в Ізраїлі?

Хоча ми більше ніколи не зустріли Іллю, наше життя змінилося. Мій син виріс чудовим юнаком і опікувався мною у старості. Він став підприємцем, доволі заможним, і я впевнена, що так трапилося завдяки Божому благословенню. Звістка про те, як на заклик Іллі вогонь зійшов з неба, дійшла до мене набагато пізніше. Я відразу в це повірила. З таким Богом, як Бог Іллі, все можливе.

Чого нас вчить історія вдови зі Сарепти?

Бог не ігнорує й ніколи не ігноруватиме наші потреби. У цьому випадку Він дав ані забагато, ані замало – якраз достатньо. Кожного дня траплялося одне мале чудо, даючи для інших щоденну порцію віри. Це помітив цар Давид, коли написав: «Я був молодим і постарів уже, але не бачив праведника покинутим або щоб діти його просили хліба» (Псалом 36:25).

З цієї історії виникає ще один урок: будьмо слухняні Богові. З радістю приймаймо подорожніх, оскільки таким чином ми можемо прийняти в гостину Божих ангелів або пророків, навіть не знаючи про це. Бог постійно може здійснити чудо – сьогодні, у нашій ситуації, у нашому житті.