Рахиль

ГОТОВА НА ВСЕ, ЩОБ МАТИ ДИТИНУ

Яків та Рахиль, Антоніна Лісіцина

Історія Рахилі невід’ємно пов’язана з її старшою сестрою Лією та їхнім чоловіком. Так, ви добре прочитали, ці сестри мали спільного чоловіка. Однак він не обдаровував однаковими почуттями обох жінок. Молодшу він кохав більше. Та дивна родина дала початок дванадцятьом поколінням Ізраїлю. Це була одна з найважливіших родин в історії усього Ізраїлю.

Рахиль вплутали в інтриги її батька. Очевидно, вона не мала великого впливу на своє життя. На її життєвому шляху було багато крутих поворотів. Це саме її чоловік кохав сильніше, хоча впродовж багатьох років вона не дала йому нащадка.

Буття 29-35; Книга пророка Єремії 31:15; Євангеліє від Матвія 2:18

Її погляд…

Моя історія починається з того, що я пасла вівці мого батька. Коли настав час їх поїти, я відвела стадо до криниці, куди приходило багато пастухів. Цей день починався так, як багато інших днів. Але він назавжди змінив усе моє життя. Дістатися до води – це було нелегке завдання. Я мусила переконатися, що поблизу є сильні чоловіки, які допомогли б мені відсунути камінь, який загороджував доступ до неї.

Я побачила три стада і трьох пастухів. Зраділа, що і цього разу мені не забракне помічників. Коли я підійшла ближче, то побачила четвертого чоловіка, молодого й симпатичного, із широкою усмішкою на обличчі. Він подивився на мене і на моє стадо, а потім без нічиєї допомоги відсунув камінь. Я була вражена, бо один чоловік не міг цього зробити. А він не лише відсунув камінь, а й, витягуючи відра води одне за одним, напоїв моїх овець. Він працював, напружуючи м’язи. А кожного разу, коли я поглядала в його бік, він дивився на мене й усміхався. Цей чоловік був дуже симпатичним.

Коли вівці вже напилися, він підійшов близько до мене і взяв за руку. Я глянула йому в очі. А потім він рішуче притягнув мене до себе і поцілував. Він по-справжньому мене поцілував! Це був мій перший поцілунок. Я його ніколи не забуду. У мене аж коліна затремтіли і щось у моєму єстві ніби тріснуло. Потім він знову мене обняв і поцілував. Цього разу пристрасніше.

Він цілував мене ще разів п’ять чи шість. Я почувалася як на небі. Ледве панувала над собою. І раптом він розплакався справжніми, щирими слізьми. Я не могла зрозуміти, чому він плаче, якщо я така щаслива.

Потім він сказав мені, що є моїм кузеном – справжнім кузеном, який вміє добре цілуватися. Його мати і мій батько були рідні. І що тепер буде? Я не мала зеленого поняття. Залишила отару і побігла додому, щоб розповісти про все татові. Я була дуже схвильована, говорила швидко, ковтаючи слова. Тато нічого не зрозумів.

– Люба, спокійніше, почни ще раз.

– Він мій кузен, він мене поцілував! Тату, це було чудово! Я його кохаю!

Тато пішов зі мною, щоб привітатися з цим юнаком. А я не знала навіть його імені. Тато сердечно обняв його і поцілував. Кузен не відводив від мене погляду ані на секунду. Врешті я дізналася, що його звати Яків. А найліпше було те, що він цілий місяць провів у нас, ми разом пасли овець. Було чудово!

Не повірите, що сталося згодом. Я все вам розповім. Тато завжди знав, як поводитися з людьми і як отримувати найбільшу користь із кожного знайомства. Бідний, довірливий Яків і старий хитрун, його дядько Лаван! Тато був хитрий, як лис. Його називали Щасливець Лаван. Він завжди ховав якісь козирі в рукаві. Тож тато належно оцінив свого небожа і поставив на нього пастку. Знаю, бо прислухалася до цих переговорів через тканину намету.

Тато сказав:

– Якове, ти – мій небіж. Однак це не означає, що ти повинен працювати задарма. Скільки я тобі винен?

Яків втупив очі в землю, а потім глянув на татка. Я знала, що Яків скаже, перш ніж він відкрив уста.

– Дядьку Лаване, я думав про це. Я кохаю Рахиль і готовий працювати для тебе упродовж семи років, якщо ти дозволиш нам одружитися.

Тато навіть не здригнувся. Але я знала, що така пропозиція йому була дуже вигідна.

– Добре, – відповів. – Ліпше віддати її тобі, ніж комусь чужому.

Вони подали один одному руки. Мене продали. Але я не надто цим переймалася, бо була закохана у впертого кузена.

Унаслідок такої домовленості Яків залишився в нас надовго. Якось він сказав мені, що ті сім років минули як один день, бо він мене дуже любить.

Коли сім років минуло, Яків пішов до батька і сказав:

– Час минув. Я хочу одружитися.

Яків… Яків… Яків… Бідний хлопче. Я повинна була застерегти тебе і попередити, що дядько Лаван багато на що здатен…

Шлюб відбувся пополудні, він був гарний і урочистий. Моя сукня закривала все тіло, за винятком очей. Яків ніжно вдивлявся в ці очі й присягався любити аж до гробу. А потім почалося гучне святкування. Врешті настала ніч і Яків забрав кохану до свого намету. Пристрасть, стримувана роками, вибухнула з величезною силою. Вранці, коли Яків повернувся, щоб обняти обраницю свого серця, побачив, що біля нього лежить Лія!

Ми переодягнули її, щоб вона виглядала так, як я, і щоб пахла так, як я. Ми були сестрами, а він – закоханий. Хіба в такій ситуації важко ошукати нещасного? Тато змусив мене взяти в цьому участь. Обіцяв, що все добре закінчиться. Я прагнула одружитися з Яковом, але тато сказав, що ніколи до цього не допустить, хіба якщо я зараз йому допоможу.

Лія… Моя невродлива сестра… Біблія милосердно пише, що в неї були «тьмяні» очі. Коли Яків зрозумів, з ким провів ніч, Лія лише усміхнулася. А Яків аж шаленів. Небагато бракувало, щоб він втратив над собою контроль. Вибіг з подружнього намету й вирушив шукати батька. Став навпроти нього, в очах – безумство. Мені аж видалося, що Яків зараз вдарить батька. А тато, спокійний і усміхнений, пояснив:

– У наших убогих краях не маємо звичаю видавати молодшу доньку заміж, коли ще старша не одружена. І все тут. Прикро мені, але так вже є.

Яків зблід від гніву і стиснув кулаки. Йому аж мову відняло. Він не сподівався чогось подібного.

– Якове, – вів далі тато, – ти проведеш з Лією решту тижня і поведешся так, як личить чоловікові. А потім я віддам тобі Рахиль, лише за однієї умови…

– Якої умови? – видушив зі себе Яків.

– Я віддам тобі Рахиль за дружину. Шлюб відбудеться рівно за тиждень, але ти мусиш мені обіцяти, що працюватимеш для неї наступні сім років.

Яків ковтнув слину. Спробуйте його зрозуміти. Він справді був у мене закоханий.

– Домовилися, дядьку Лаване. Я працюватиму для Рахилі, бо я її кохаю.

Уявіть собі, як виглядав цей подружній трикутник. Яків кохав лише мене. Однак, незважаючи на всі намагання, я не могла завагітніти. Натомість Бог змилосердився над Лією і відкрив її лоно. Першим народився Рувим, ім’я якого означає «Господь зглянувся на моє горе», потім Симеон – «почув», потім Леві – «прив’яжу тебе», а четвертого звали Юда, що означає «прославлятиму Господа». Я відчувала, що ім’я кожного з цих хлопців були надані, щоб допекти мені через бездітність.

Я не могла цього стерпіти. У розпачі я кричала до Якова: «Дай мені дитину, бо інакше я вмру!». Якби це від нього залежало. Тоді ще не було клінік, де лікували б безплідність. У момент найжахливішого розпачу я намовила Якова, щоб він переспав з моєю невільницею. Ви правильно вгадали. Вона завагітніла і народила Дана, а потім Нафталі. Врешті я перемогла сестру. Я зі задоволенням повторювала: «У мене є двоє синів».

Знаєте, які бувають сестри. Лія дала Якову свою невільницю, й вона також завагітніла та народила двох синів: Гада й Ашера. Так, ніби цього було мало, Лія знову завагітніла, народила Іссахара, а потім Завулона. А потім вона народила ще й доньку, яку назвала Діна. Подумайте тільки: народити семеро дітей, а я – жодної!

Через жаль і розпач я майже піддалася. Майже, бо ми й надалі намагалися… Врешті Бог змилосердився наді мною і я завагітніла. Яка це була радість! Народився мій перший син – Йосиф. Думаю, Яків вважав його своїм первородним сином, і в майбутньому це стало причиною великого страждання всіх нас. Я назвала сина Йосиф, що означало «Бог зняв з мене ганьбу». Врешті я була матір’ю, а Яків – справжнім батьком.

Дивна в нас була сім’я: не завжди щаслива, її нищила заздрість і суперництво. Як ми могли до цього допустити? Бог Якова постійно збільшував наші отари, а я знову завагітніла і незадовго до смерті народила Якову дванадцятого сина – Веніаміна.

Чого нас вчить історія Рахилі?

Життя – це великий іспит. Кожного дня без попереджень воно ставить нас перед обличчям нових ситуацій, з якими ми мусимо давати раду. Ми зробили б значно ліпше, якби звернулися до Бога, просячи Його про допомогу, замість того, щоб самотужки шукати відповіді на всі запитання. Господь може зміцнити наш дім, наше подружжя, наших дітей і наше покликання. З часів Рахилі основні принципи не змінилися.

Біблія багаторазово зазначає, що Бог «зглянувся» або ж згадав про когось, наприклад, про Анну, про свій народ. Чи це означає, що про неї (чи про них) він забув, що аж мусив пригадувати? Ні! Слово «згадав» завжди стосується любові, співчуття й турботи, якою Бог обдаровує свій народ. Пам’ятаймо, Бог нас не залишив, не забув про нас і не залишив нас без Своєї підтримки. Він завжди про нас пам’ятає.