Рицпа

ГОТОВА НА ВСЕ, ЩОБ ВИКЛИКАТИ ЖАЛІСТЬ БОГА

Рицпа охороняє тіла своїх дітей, Гюстав Доре

Історія Рицпи є однією з найзворушливіших у Біблії, водночас і однією з найбільш захопливих. Ця історія проймає читача. Рицпа, ім’я якої означає «гарячий камінь», або «розпалене вугілля», була донькою Айї. Цар Саул взяв її наложницею до свого гарему. Вона народила йому двох синів: Армона і Мемфивосфея (не йдеться про сина Іонафана, каліку).

Рицпа потрапила в пекло війни, трактатів та зламаних обітниць. Вона була лише пішаком у цій грі й не мала можливості діяти самостійно чи приймати рішення стосовно себе. Її драма почалася внаслідок людиновбивчої атаки Саула на гаваонитян. Це порушило умови мирного трактату і спричинило трилітній голод в Ізраїлі.

2 Самуїла (Царств) 3:6,7; 21:8-14.

Її погляд…

Щоб зрозуміти мою історію, ви мусите збагнути одну важливу деталь: за моїх часів у жінок ніхто не питав про їхню думку. До нас ставилися як до живого інвентарю, еротичної забавки або пішака в подіях, які ми не могли контролювати. У нас не було жодних прав. Ми могли лише народжувати дітей. Чим більше хлопчиків ми народжували, тим ліпше було для нас. Саул взяв мене, не чекаючи можливих протестів. Батьки не мали відваги заперечити цареві, вони боялися за своє життя. Так було…

Я була чорноволосою красунею. Саме моя врода й стала причиною моєї особистої трагедії. Одного дня цар Саул побачив мене і захотів заволодіти мною. Він послав до мого дому гицля, який ловив йому жінок. Той зробив моїм батькам пропозицію, від якої вони не змогли відмовитися.

– Тебе обрано до царського гарему. Це велика честь, – сказали мені.

Мене посадили на царського верблюда і повезли в гарем. Згодом викупали, напахнили, одягнули, дали відповідні інструкції та відвели до царя. Я йому сподобалась, і ми одразу пішли до ліжка. Ось так просто.

Я швидко завагітніла й народила сина – Армона. Незабаром я завагітніла вдруге і народила Мемфивосфея. Обоє виросли пристойними чоловіками. Вони були чудовим дуетом – високі, поставні, з чудовими перспективами. Вони були синами, якими пишалася б кожна мати. Я проводила з ними багато часу, подбала про їхню освіту й забезпечила їм посади в державній адміністрації. Я знала, що в них немає шансів посісти трон, але вони залишалися членами царської родини. І вони, і мої батьки отримали користь з мого зв’язку з царем. Однак все швидко змінювалося з огляду на давню трагедію.

Мені треба трохи часу, щоб пояснити вам, що передувало цим страшним подіям. Після смерті царя Саула та його сина Іонафана, наступника трону, царем став другий син Саула – Ієвосфей (2 Самуїла (Царств) 2:8). Однак справжню владу мав Авенир, який керував армією. Щоб зміцнити свою владу, Авенир прагнув, щоб я була його наложницею. Ієвосфей не захотів, щоб у нього відібрали гарем померлого батька. Авенир розгнівався, а Ієвосфей був надто слабкий, щоб йому протистояти. А мене, звісно ж, ніхто не запитував, чи хочу бути іграшкою в руках Авенира.

Бачачи неспроможність царя, Авенир змінив тактику і запропонував Давидові, що віддасть йому Ізраїль і об’єднає увесь народ. Однак Іоаву (головнокомандувачу армії Давида) не сподобався ані Авенир, ані його договір, і він його вбив. Ми всі зітхнули з полегшенням.

Коли Давид став царем об’єднаного Ізраїлю, то мусив вирішити ще одну важливу проблему: народ уже впродовж трьох років боровся з голодом. Давид запитав Господа про причину цього голоду й довідався, що винен Саул, який вбив гаваонитян, порушуючи умови домовленостей. Давид одразу послав за нечисленними вцілілими, попросив пробачення й запропонував відшкодування. Однак вони відмовилися й вимагали найбільшої відплати – крові. Зажадали, аби їм віддали сім нащадків Саула, щоб вони могли на них помститися. Око за око, зуб за зуб. Гра на життя або смерть, яку ведуть люди при владі, є чимось незрозумілим.

Цар Давид опинився в жахливій ситуації. Голод мав тривати, поки він не виконає вимоги скривдженої сторони. Насправді це була провина не Давида, а Саула, який спровадив на нас це нещастя. Давид зловив сім молодих чоловіків: п’ять синів доньки Саула (Меров) і єдиних синів Саула, які врятувалися, – моїх двох хлопців, Армона і Мемфивосфея.

Це було жахливо. Ніхто цих хлопців не застеріг. Їх закували в кайдани і під конвоєм війська віддали в руки гаваонитян. Вони кричали, що невинні, але це нічого не змінило. Семеро молодих і перспективних чоловіків було вбито, щоб заспокоїти людське прагнення помсти. Надто багато невинних людей загинуло за гріхи своїх володарів – і за моїх часів, і за ваших. Я благала про милосердя. Все марно.

Це трапилося гарного весняного ранку. Схід сонця освітлював узгір’я золотими променями. Я була на місці екзекуції, щоб на власні очі побачити, як відбувається так звана справедливість. Жахливе й криваве видовище. Настільки жорстоке, що його важко описати словами. Семеро невинних хлопців посадили на палі. Я досі чую їхні страшні крики. Вони вмирали довго й у муках. Це відбувалося на горі поблизу рідного міста Саула, як пересторога для свідків. Їхні тіла мали там залишитися упродовж усього літа аж до осені, щоб довгоочікуваний дощ врешті переміг тривалу посуху. Екзекуція відбулася наприкінці квітня, а тіла замордованих мали висіти там у спеку й холод аж до жовтня. Гаваонитяни не стримували своєї радості, коли здійснювали цей акт помсти.

Я зробила єдине, що могла зробити. Я провела з хлопцями їхні останні години, а потім побігла додому за полотном. Я не могла врятувати їх від смерті, але могла зробити щось, що було для мене важливе.

Я повернулася з полотном, з любов’ю огорнула ним моїх хлопців і стала на варті. Я відганяла грифів, які зліталися, щоб видзьобати очі й розірвати їхні нутрощі. Так сталося з тілами інших убитих, але не з моїми хлопцями. Вдень я відганяла грифів, кричала і жбурляла в них довгу палицю. Вночі я відганяла шакалів, які відривали м’ясо від кісток і розносили рештки по всьому узгір’ю. Це було жахливо, я знаю. Я сторожувала і вдень, і вночі. Коли тільки чула тріпотіння крил, то зривалася і відганяла грифів. Уночі, коли чула гарчання шакалів, одразу прокидалася і кидала в них розпеченими вуглинками з вогнища. Це було знесилююче. Друзі приносили мені воду та їжу, бо я ані на хвилину не залишала місце своєї варти. Дехто навіть хотів мене замінити, щоб я могла трохи відпочити, але почуття обов’язку не дозволяло мені відійти.

Друзі говорили мені: «Рицпо, залиш це. Це вже неважливо. Ти мусиш забути і йти вперед». Але я не могла забути. Я відчувала обов’язок залишатися там. Мене страшенно скривдили. А це було єдине, що я могла зробити, щоб вшанувати пам’ять моїх синів. Мушу зізнатися, що це дуже знесилювало мене. Квітень, травень, червень, липень, серпень, вересень і початок жовтня. Я стояла на сторожі довгими днями і ще довшими ночами, терпіла холод зоряної пустелі і пекуче сонце гарячого літа. Я не могла піддатися. Треба було виправити заподіяне зло.

Звістка про моє безперервне вартування дійшла і до царя Давида. Моя зворушлива відданість зворушила і його серце, бо він почав діяти.

Одного дня я побачила, як вони їдуть під гору – Давид і його люди. Обережно і з пошаною вони зібрали кості сімох хлопців, загорнули їх у полотно й врочистою ходою зійшли з гори. Потім Давид послав до Іависа галаадського забрати кості Саула та Іонафана, які ще не були поховані, та привезти їх додому. Ми похоронили всіх разом. Цей сумний день у певному сенсі був для мене щасливим. Мої скромні зусилля дали результат. Закінчилася посуха, а разом з нею і голод. Коли ми поховали тіла з належними почестями, Бог відповів нам дощем. Видається, що впродовж усього цього часу добрий Бог чекав, щоб хтось приніс жертву і змінив нашу долю. Така місія випала мені. Цей довгоочікуваний акт милосердя та людської порядності оздоровив нашу землю.

І це, браття і сестри, є моєю історією. Історією материнської любові. І не тільки. Ця історія пригадує цілому народові, що померлим належить пошана, а даних обітниць треба дотримуватися. Це одна з колон, на яких збудовані великі цивілізації.

Чого нас вчить історія Рицпи?

Навіть якщо ситуація видається безнадійною, завжди є щось, що ми можемо зробити. Навіть самотня боротьба може дати результат. Не піддаваймося, коли обставини нам не сприяють. У дусі любові та обов’язку робімо те, що слушне. Своїми жертовними зусиллями Рицпа змінила долю усього народу.

У Біблії часто йдеться про витривалість. Вона дає нам зрозуміти, що вірність Богові отримає свою нагороду. А вірність – це все, про що Бог просить, незалежно від усіх обставин. Бог, багатий на благодать і милосердя, нагороджує тих, хто залишається Йому вірним.