Понеділок 27 Травень 2024   Українська  /   Русский       Пошук    

Пророчиця Анна

ГОТОВА НА ВСЕ, ЩОБ ПОБАЧИТИ СПАСИТЕЛЯ

Принесення в храм (фрагмент), Філіп де Шампань

У певному сенсі Анна була першою християнською місіонеркою. Її ім’я означає «прихильність» або «ласка». Єврейський відповідник цього імені – Ханна.

Ми небагато знаємо про цю чудову жінку. Вона була донькою Фануїла, ім’я якого означає «обличчя Бога», з чого можна зробити висновок, що він також був побожною людиною. Нам невідоме ім’я її чоловіка, знаємо лише, що він помер молодим. Родина Анни походила з покоління Асира, одного з так званих загублених племен Ізраїлю. Уся її біографія, яку написав наш дорогий лікар, міститься в трьох коротких віршах.

Євангеліє від Луки 2:36-38

Її погляд…

Вітаю у моєму чудовому світі! Очевидно, я – одна з найвідоміших вдів у всій Біблії. Вісімдесят чотири роки самотнього життя – це справді великий відрізок часу. Однак, благаю, не жалійте мене. Моє життя було багате, захопливе і дуже плідне, а увінчалося воно незвичайною подією. Та не випереджуймо фактів. Розповім усе від самісінького початку.

Я прийшла на цей світ у чудовій родині. Мій батько Фануїл був дуже побожним чоловіком. Він був гідним свого імені, яке означало «обличчя Бога». Це був найліпший, найніжніший батько, про якого лише можна мріяти. Він до всього ставився зі зрозумінням, був щасливим, радісним, і вся родина любила його. Нашого батька поважали в усьому Єрусалимі. Для мене і моїх братів-сестер він був уособленням Бога-Отця. Ми всі намагалися брати з нього приклад. Я любила батька, а любов до нього дозволила мені пізніше по-справжньому полюбити нашого Небесного Отця.

Напевно, ви вже зрозуміли, що в мене було чудове дитинство. У нашій сім’ї панувала тепла та приязна атмосфера. Наш дім завжди був відкритий, а мама частувала свіжим хлібом та кавою частих гостей.

Мій батько з особливою любов’ю та повагою ставився до Божого Слова. Саме тому я дуже рано зацікавилася Торою – П’ятикнижжям. Також я читала пророцтва Ісаї, Єремії та інших пророків, а ще псалми царя Давида.

Якщо не брати до уваги наш дім та синагогу, то в Єрусалимі не було чому радіти. Минуло чотириста років, відколи помер останній пророк, який проголошував Боже Слово. З погляду духовності, ми жили в пустелі. Це був дуже важкий час для нашого народу. Ми зазнали поразки й потрапили в неволю. Я виростала за часів жорстокого правління Римської імперії. Мій народ дуже прагнув волі… Ми з нетерпінням очікували на нового Месію, який мав би звільнити нас із тієї неволі. В моєму домі і в синагозі тільки про це й говорили. Та попри це багато людей перестали вірити в його прихід. Але не мій батько і я! Хоча життя і не було встелене трояндами, у мене було гарне дитинство, мене добре виховали.

У житті панують свої закони. Минав час, і в наш дім почали заходити чоловіки. Можливо, вони були звичайними гістьми, а може хотіли зблизька придивитися до дівчини на виданні. Ви ж знаєте, що в ті часи подружжя для наречених укладали їхні батьки. У нас із татом була домовленість: якщо кандидат мені не подобався, я хитала головою, що ні, і тато відмовлявся від пропозиції. І лише коли молодий чоловік мені сподобався, тато погоджувався на розмову.

У молодості я була класичною ізраїльтянкою. Правду кажучи, мене вважали не надто вродливою, але кількість залицяльників, які приходили до нашого дому, свідчила про цілком інше. Котрогось дня в нашому домі з’явився хлопець на ім’я Моше – вродливий, добре вихований, працьовитий, майстер своєї справи. А був він здібним теслею, чесністю та сумлінною працею здобув собі чудову репутацію. Він справив на мене добре враження, тож батько почав переговори. А в них завжди ідеться про придане. Потайки я сказала батькові:

– Не будь надто строгий із Моше. Постарайся не відлякати його.

Батько чудово все спланував, і вони відразу визначили дату шлюбу. Я була на сьомому небі від щастя.

Не втомлюватиму вас зайвими деталями. У нас було скромне, але дуже елегантне весілля, з огляду на наш обмежений бюджет. Ми були безмірно щасливі та жваво планували спільне майбутнє. Нам добре жилося. Ми мріяли про збільшення родини. Ах, ми були такі закохані!

Сім років минуло ніби один день. Ритм нашого життя визначали щоденні обов’язки. У суботи ми разом ходили до синагоги, а після повернення розмовляли про отриману науку та планували своє майбутнє.

В останній місяць літа сьомого року трапилася страшна трагедія. Моше зрізав дерева, щоб втілити в життя наш останній задум. Я стояла біля вхідних дверей, аж раптом побачила кількох його робітників, які бігли до мене і безладно розмахували руками. Вони вигукували:

– Моше притиснуло дерево! На допомогу!

Я щосили побігла до лісу, а вони скликали чоловіків, які могли б допомогти моєму чоловікові. Один із них показав мені, де саме вони працювали. Я ще здалеку побачила звалене дерево. З кожним кроком страх дедалі сильніше стискав моє горло. Я побачила Моше, його притискав до землі величезний стовбур. Він був блідий як стіна, йому було важко дихати і життя поволі залишало його. Мій Моше! Я клякнула біля нього, ніжно обійняла його голову і волала про допомогу. Моше прошепотів, ледве ворушачи вустами:

– Я знав, що ти прийдеш… Я кохаю тебе…

І після цих слів він помер. Я була шокована.

Лісоруби повернулися з підмогою і спромоглися вийняти мого чоловіка з-під дерева. Потім вони обережно перенесли обм’якле тіло Моше до нашого скромного помешкання, а сусіди допомогли мені приготувати його до похорону. Це був найсумніший день у моєму житті. Мій коханий відійшов, залишивши мене цілком самотньою.

У наших краях вдовам жилося сутужно. Що ж буде зі мною? Мої батьки уже повмирали. Де я житиму? Це були важливі запитання, а в мене не було на них відповідей. Я небагато пам’ятаю з похорону, а період жалоби, як мені видавалося, був безконечним. Друзі намагалися допомогти мені, але впродовж більшої частини дня я залишалася на самоті з чорними думками про майбутнє – за винятком того часу, коли молилася, роздумувала і читала Боже Слово. Лише тоді я знаходила заспокоєння.

Мої скромні заощадження швидко закінчилися. Я не могла знайти роботи. Щоправда, отримала кілька матримоніальних пропозицій… Треба було бачити ту зграю блазнів, які намагалися скористатися моєю ситуацією. Однак я не погодилася на жодну із них.

Одного дня, коли я молилася у Святині, я відчула в собі велике прагнення віддатися на службу Богові, Його народові та Його Святині. А відразу потім з’явилася ще одна думка: «Я повинна продати свій дім і оселитися в Святині». Тож я скочила ні рівні ноги й побігла шукати первосвященика. Розповіла йому про свій намір, і він утвердив мене в переконанні, що це добра думка, й швидко все організував. Бог дуже добрий! Я швидко продала дім і оселилася в маленькій кімнатці. Відтоді цей скромний куток став моїм домом, а я служила священикам і левітам, турбуючись про їхні потреби. Я прибирала у Святині й намагалася не надто часто залишати її, молилася вдень і вночі, постячи і прославляючи Бога.

Служба Богові заповнила все моє життя. З часом я отримала винятковий дар пророцтва. Я могла втішати розчарованих, підбадьорювати засмучених і звіщати благу вість про прихід Месії. Упродовж вісімдесяти чотирьох чудових років моє життя було саме таким. Я присвятила його службі Богові та людям. Це навчило мене покірливості. Я знала всі обітниці, в яких ішлося про прихід Месії, й знала, що зможу побачити їх сповнення.

Час невблаганно минав. Наближався мій сотий день народження. Так, брати і сестри, мені було майже сто років! Навіть у ті часи це було немало. У глибині душі я знала, що Господь тримає мене при житті для того, щоб я побачила Дитя – сповнення Його обітниць. День, коли це трапилося, був найважливішим у моєму житті.

Дитя виглядало, як і кожне немовля у його віці… Раптом я почула голос Симеона, який прославляв Бога:

– Господи, дозволь відійти Своєму слузі в мирі, бо мої очі побачили Твоє спасення, яке Ти приготував для всіх народів. Світло на просвітлення поган та славу Твого люду, Ізраїлю.

Я аж завмерла від враження. А потім почула, як Симеон делікатно звернувся до батьків:

– Це Дитя призначене на падіння й підняття багатьох в Ізраїлі…. А твою душу меч прошиє…

Щосили я побігла до місця, де стояв Симеон з родиною дитинчати. (Хоча, самі розумієте, в моєму віці слово «побігла» – це дещо перебільшене формулювання). Коли я побачила немовля, то в мене не було найменших сумнівів, що це Він! Довгоочікуваний Месія! Я плакала, ледь не підстрибувала й вигуками прославляла Бога. Бо ж було що святкувати! Це найважливіша подія в історії людства, і я була її свідком. Бог особисто прийшов у цей підлий світ у постаті дитини, щоб показати нам безмежжя Своєї любові.

Я з великою радістю стала першою місіонеркою Христа, ділячись доброю новиною про спасення з усіма мешканцями Єрусалиму. Уявіть це собі – столітня вдова, яка проголошує Євангеліє на вулицях міста та за його межами.

Я хотіла активно жити аж до кінця своїх днів. Так і сталося. Я була здорова і сильна аж до самісінької смерті. Моя місія тривала кілька місяців. Певного дня я повернулася додому, відмовилася від їжі, яка була моєю останньою вечерею, промовила вечірні молити і лягла в ліжко, насолоджуючись Божою добротою. Я заснула і прокинулася в місці, яке своєю чудовістю перевищило всі мої очікування.

Чого нас вчить історія пророчиці Анни?

Анна мала щастя та честь прожити виняткове життя. Євангеліст Лука зумів описати її історію в кількох реченнях. З його розповіді ми знаємо, що Анна була овдовілою пророчицею в поважному віці, яка жила у Святині й служила Богові постом і молитвою, розповідаючи про Нього всім охочим. Це була одна з тих небагатьох жінок, сенсом життя яких була служба Господові.

Такий стиль життя доступний не кожному. Та попри все його принципи залишаються завжди однаковими. Служімо Богові радісно й ревно. Роздумуймо над Його Словом. Практикуймо молитву й піст. Прославляймо Господа настільки часто, наскільки це можливо. Підтримуймо інших, проголошуючи їм благу вість та випромінюючи позитивне ставлення до життя. Віддаймося важливій справі. Пам’ятаймо, що життя – це не біг на коротку дистанцію. Життя – це марафон. І найважливіше, пам’ятаймо, що Бог ніколи вас не залишить на самоті, незалежно від ситуації, в якій ми опинимося.

Суть життя Анни можна виразити в кількох словах, автором яких є цар Давид: «Одного прошу я у Господа, одного бажаю, щоб жити мені в домі Господньому усі дні життя мого, дивитися на красу Господню, щоранку молитися у храмі Його» (Пс. 26:4).