Сапфира

ГОТОВА НА ВСЕ ЗАРАДИ ВИЗНАННЯ

Смерть Сапфири, Ніколя Пуссен

Її ім’я походить від назви дорогоцінного каменю – сапфіру. Можливо, її назвали так через темну блакить її очей. Іншим джерелом цього імені є єврейське слово «красива», «приємна».

Біблія не подає жодної інформації про неї та її чоловіка, немає ані слова про їхнє походження чи родину. Нічого, за винятком імен. Однак про дещо можемо здогадуватися самостійно. Правдоподібно, обоє були членами першої християнської спільноти, – вони могли бути справжніми послідовниками Христа або ж лише лицемірами. Ми знаємо цю пару через їхню жадібність та пиху, що підштовхнули їх до ошуканства.

Діяння святих апостолів 5:1-11

Її погляд…

Напевно, багато людей вважають мене людиною, яку звела на манівці жадібність її та її чоловіка. Насправді Ананія, мій чоловік та спільник, був звичайною маріонеткою. Я легко надурила його. Бідолаха, він навіть поняття не мав, що потрапив у мої тенета. Я не була злою, справді. Я була щедрою, часом аж надто. Разом із чоловіком ми були шанованими членами нашої Церкви. Ми навіть опинилися в гроні лідерів. Та мушу зізнатися в одній слабкості. Я завжди хотіла бути важливою. Я любила подобатися іншим. Це все. Лише одна-єдина слабкість, – але саме вона стала причиною мого гріхопадіння.

Не витрачатиму часу на розповіді про себе. Відразу перейду до суті й поясню, чому наші імена дочекалися згадки в Біблії. Наша люба первісна Церква була найчудовішою організацією в історії нашого міста. Вона дуже швидко розросталася. Разом із Ананією ми причинилися до її виникнення. Якщо на наших очах постає щось настільки величне, треба відразу долучитися до цього і допомогти. Кажу вам, це була перша така справа в історії. Ми із захопленням та страхом дивилися на чуда, які діялися довкола. Ми відступили від штивного, формального юдаїзму і приєдналися до нового руху, який називався християнством.

Усе почалося в день П’ятидесятниці, коли до учнів Учителя на ім’я Ісус долучилося три тисячі осіб. Серед них були і ми з чоловіком. Ця спільнота була чимось винятковим. Ми ділилися усім, навіть їжею, особливо з тими, хто був у скруті. Вміння ділитися дарувало велику радість: вдови та самотні батьки отримували допомогу, старші – турботу, діти були нагодовані й одягнені. Це був найбільший суспільний експеримент, який ми бачили. Ми ділилися всім у наших помешканнях та на подвір’ях святині. Ми були піонерами нового способу життя. Ми надавали нового виміру людським взаєминам та зв’язку людини з Богом. І це було чудово.

Цей час я згадую як найліпший період добровільної християнської спільноти в Церкві, яка щойно формувалася. Нами не керували жодні накази керівництва. Люди добровільно віддавали увесь прибуток з продажу будинків та маєтків. Це аж ніяк не нагадувало безбожний комунізм ваших часів, який змушує людей до «рівного» поділу благ, водночас порушуючи права людини. Наша спільнота діяла на прославу Ісуса Христа та Його Церкви. В безкорисливому діленні була присутня чистота та невинність, бо ті, хто йшов за тим Равві та Його наукою, народилися заново.

Одного дня, коли ми зібралися на молитву, Варнава, якого ми називали Сином Утіхи, пожертвував спільноті всі гроші з продажу своєї землі. Цей надзвичайно щедрий дар серця відразу викликав гучні оплески. Апостоли сердечно обняли його. Того дня цей скромний чоловік став причиною великого зворушення.

Я прокралася до Ананії та штурхнула його в бік.

– Чому б і нам не зробити так само? – шепнула йому до вуха.

Мої мотиви не були такими чистими, як у Варнави. Якась частина мене прагнула визнання й похвал. Звідки взялися ці думки? Пиха? А може то диявол закрутив мені голову? Не знаю… Самі судіть.

Того дня, одразу після зустрічі ми зв’язалися з посередником із продажу нерухомості. Дали йому завдання – продати частину нашої землі. Він швидко оцінив її і виставив на продаж. Упродовж тижня знайшовся покупець-підприємець, який підкупив кого треба й довідався про план побудови на цьому місці амфітеатру. Щоб змусити нас мовчати й запобігти можливим скаргам, він був готовий заплатити подвійну ціну. Він заплатив нам стільки, скільки було зазначено в документах нашого агента, а потім тихенько додав нам ще стільки само й наказав тримати язик за зубами.

Ніхто не довідався про цю щедру доплату. Я щиро посміхалася і, задоволена, поглянула на свого слухняного чоловіка.

– І що? – запитав він. Бо, звісно ж, помітив блиск у моїх очах і розумів, довкола чого кружляють мої думки: скільки всього я ще встигну купити, перш ніж крамниці зачиняться.

– Добре-добре, – сказав. – Ходімо.

Мої дорогі, я рушила з місця як пес, який реагує на команду «апорт». Того дня я обійшла весь базар! Ананія теж не витрачав часу. Він пішов до місцевого торговця верблюдами і купив кілька найліпших особин, думаючи про майбутній відпочинок.

– О, ледь не забула: у нас не було дітей, тож усі гроші ми могли витрачати лише на себе, вже не говорячи про те, що діти лише заважали б нам.

Того дня за вечерею ми розмовляли про те, як за два дні принесемо свій дар у жертву біля стіп апостолів на очах усієї Церкви. У мене був план.

– Ананіє, дорогий, всі знають, за скільки ми продали землю, але ніхто не знає про доплату. Коли ми принесемо жертву, то скажемо, що це все, що нам заплатили. Брати подумають, що ми віддали Церкві геть усе, як і Варнава. Вони нас полюблять!

Ананія подивився на мене й аж брови звів від здивування.

– Ти впевнена? Я не певен, що ми повинні так вчинити. Це нечесно.

– Подумай лишень! Якщо ми придумаємо спільну версію, то ніхто ніколи не дізнається про обман. Повір мені, ніхто нічого не запідозрить. То як, ти погоджуєшся?

Він неохоче погодився на мою пропозицію.

– Нехай буде по-твоєму. Як ми це сплануємо?

– Ти підеш на перше богослужіння і візьмеш із собою гроші. Справиш на них враження. Я піду на наступне, і так ми отримаємо подвійні похвали за нашу щедрість. Як тобі така ідея? От побачиш, нам все вдасться!

Мені вдалося його переконати.

У неділю вранці, коли Ананія збирався виходити, я дала йому ще кілька порад:

– Не одягай нових речей. Ми не повинні видати себе. Треба виглядати так само скромно, як і завжди. Адже ми нібито нічого не заробили на продажі землі. І що б ти не робив, не бери жодного з нових верблюдів.

Що ж, це були дуже корисні поради.

Ананія уже виходив на богослужіння, я підбігла до нього і поцілувала, на щастя. Перевірила, чи має при собі скриню.

– Любий, пам’ятай, про що ми домовилися, і ти будеш сьогодні героєм!

Про події цього ранку я довідалася вже запізно. Коли настав час складання пожертв, присутнім роздали таці. У відповідний момент, коли очі всіх були звернені на Петра, Ананія гордо вийшов із натовпу і театральним жестом поклав до стіп апостола мішечок, наповнений грошима. Відразу почулися гучні оплески.

– Ми продали землю і всі гроші віддаємо нашій Церкві! – сказав Ананія.

Петро наказав усім мовчати, а люди проштовхувалися уперед, аби побачити його реакцію. Петро поглянув прямісінько в очі Ананії й промовив:

– Ананіє, як сталося, що сатана підбурив тебе брехати Святому Духові? Ти відклав собі частину грошей, а вдаєш, що віддав все. Ти збрехав самому Богові!

Останні слова він вимовляв настільки голосно, що їх чули всі зібрані.

Коли мій чоловік почув це, то впав замертво на землю. Це була справді драматична сцена. Не кожної неділі люди мруть як мурахи зі страху перед Богом.

Що ж, жоден із моїх приятелів не прийшов застерегти мене або бодай розповісти, що трапилося. Я бігала по базарі, роблячи нові покупки, і приблизно через три години вирушила до святині, щоб встигнути на наступне богослужіння.

Це мав бути момент мого тріумфу. Ананія та я мали отримати такі самі похвали, що й Варнава. Я вже не могла дочекатися. Мені аж мурашки по шкірі бігали. Коли я гордо увійшла в святиню, то навіть не помітила серйозності на всіх обличчях. Якби я знала, що трапилося, то зауважила б, що атмосфера цього місця була подібна до гробової.

Я пройшла на самий перед, до першої лавки, щоб кожен міг мене добре побачити. Я була впевнена, що завдяки нашій щедрій жертві всі визнають нас ліпшими від інших. Це дало б нам можливість посісти якесь місце в ієрархії Церкви.

Петро жестом покликав мене до себе. Я підійшла і стала біля нього на підвищенні. Так! Саме про це мені йшлося! Уся громада побачить мене в повноті слави! Петро сумно подивився на мене і підніс угору мішечок з грошима, щоб усі могли його побачити.

– Сапфиро, скажи мені, чи стільки ви отримали за вашу землю? – запитав.

– Так… всі гроші в цьому мішечку.

Звісно, це була підла брехня, але такої ціни вимагало моє прагнення до визнання та моя жадібність. Я знову подивилася на Петра, на якого наш подарунок не зробив особливого враження. Він ще раз звернувся до мене:

– Чому ти змовилася з чоловіком, випробовуючи Святого Духа?

В одну мить мені зробилося слабо, і я відчула, що от-от зімлію.

– Поглянь! – викрикнув Петро, вказуючи на чоловіків біля дверей. – Ці чоловіки щойно винесли й поховали тіло твого чоловіка. І тебе винесуть!

Це були останні слова, які я почула за життя. І відразу впала мертвою на землю. Аж важко повірити, наскільки швидко все сталося. Життя покинуло мене між двома короткими подихами.

Моє тіло винесли й поховали біля Ананії. У нас не було ані родини, ані друзів, які б нас оплакували. Усіх охопив настільки великий страх, що ніхто не наважився навіть підійти до наших мертвих тіл. Щоб завершити опис цієї події, автор Діянь написав: «Великий страх охопив усю церкву і всіх, хто чув про це» (Діян. 5:11).

Чого нас вчить історія Сапфири?

Ця історія неймовірна! Подумаймо лишень, скільки порожніх лавок було б у наших церквах, якби кожен, хто збреше Богові, відразу падав замертво. Можливо, дрібка здорового страху – це те, що потрібне нашим мертвим церквам для справжнього відродження.

Біблія чітко говорить, що Богові подобається той, хто дає з доброти серця. Однак коли ми даємо й очікуємо визнання й таблиць з прізвищами жертводавців, то радість від давання відходить на другий план. Ми втрачаємо її в гонитві за визнанням.

Навчімося давати, коли ніхто не дивиться. Якби Сафпира сказала правду, то могла б урятуватися. Життя стає дуже складним, коли ми намагаємося брехнею затерти сліди після ошуканства. Чесний шлях єдино правдивий.

Рішення та вибір Сафпири були неналежні, бо вона шукала того, що минуще. Її жертва не була безкорисливою. Справжню радість давання ми відчуємо щойно тоді, коли навчимося давати, не очікуючи нічого взамін.