Народження: прихід на землю

Розбираючи купу листівок, які прийшли нам на останнє Різдво, я раптом помітив, як обросло символами це свято. У переважній більшості випадків на листівках пейзажі: засніжені городки Нової Англії, на передньому плані зазвичай кінська упряжка.

На інших листівках у великій кількості зустрічаються звірі: не лише традиційні олені, але і бурундуки, єноти і чарівні мишенята. А на одній листівці мені попався величезний лев, який ніжно обіймає ягняти.

Останнім часом у моді знову ангели. Без них тепер нікуди. Правда, малюють їх чомусь боязкими істотами – таким немає сенсу казати людині: «Не бійся!». Листівки з біблійними сюжетами (їх помітні менше) представляють в основному Святе Сімейство. Тут з першого погляду стає ясно: ці люди не такі, як ми з вами. Від них віє спокоєм і безтурботністю. Над головами на подобі корон виблискують золоті німби.

Розгортаєш ці листівки і бачиш неймовірно теплі слова: «любов», «радість», «щастя», «дружба». Мені здається, дуже добре, що це свято для нас стало настільки сімейним. Та все ж, коли я читаю євангельську історію про Різдво, я чую зовсім інші мелодії, і світлі образи кудись йдуть.

Навіть ті, хто вірить у те, що сталося, чекають великих бід: старий Захарія молиться за порятунок «від ворогів наших і від руки всіх, хто ненавидить нас» (Лк. 1:71), Симеон попереджає Марію: «Тобі Самій душу пройме меч» (Лк. 2:35), Марія вимовляє подячний гімн, де говорить про повалених з престолів правителів і повержених гордівників.

Всупереч намальованому на листівках, Різдво зовсім не перетворило наш світ на сентиментальне царство любові. От що я, приблизно, відчуваю; коли приходить Різдво, а я відкладаю убік різноколірні листівки і беру Євангеліє.

* * *

Художники, не шкодуючи золотої фарби, малюють Святе Сімейство. Благовіщення зображують зазвичай так: лагідна Марія отримує Благу Звістку як особливе благословення.

Але це абсолютно не схоже на те, як Лука розповідає цю історію. Марія, «побачивши його (ангела), стривожилася від слів його», а коли ангел вимовив піднесені слова про Сина Всевишнього, царству Якого не буде кінця, Марії спадає дуже земна думка: «Як же станеться це, коли Я мужа не знаю?» (Лк. 1:29-34).

Одного разу в церкві в Чикаго ми слухали сповідь молодої незаміжньої жінки на ім’я Сінтія. Набравшись хоробрості, вона покаялася в гріху, про який ми всі і так вже знали: кожної неділі її синочок носився церквою. Сінтія виховувала його самостійно, батько дитини кинув її ще вагітною. Вона не була великою грішницею, просто піддалася пристрасному пориву. Але гріх її не залишився таємним, і результату цього пориву було не приховати, як неможливо було приховати живіт, що підростав. А потім народилася дитина, яка назавжди змінила її життя. І хіба дивно, що юна Марія так злякалася: от що чекало на неї, тільки без пристрасного пориву.

Щороку в Сполучених Штатах близько мільйона неповнолітніх дівчат вагітніють без чоловіка. У першому столітті нашої ери на це дивилися набагато суворіше, ніж тепер, так що звістка, яку приніс ангел, з цієї точки зору, не була особливо доброю. Адже жінку, які завагітніла поза шлюбом, звинувачували в перелюбі і згідно з Мойсеєвим законодавством побивали камінням.

У Матфея ми читаємо, що Йосиф, дізнавшись про вагітність своєї нареченої, великодушно вирішує не піднімати скандалу і потайки відпустити її. Проте ангел розвіює його сумніви.

Марія і Єлисавета, Карл Генріх Блох

Лука розповідає нам, як Марія поспішає до єдиної людини, яка, напевно, може її зрозуміти, – своєї родички Єлисавети. Немолода вже Єлисавета дивом завагітніла, і звістку про вагітність їй також приніс ангел. Єлисавета повірила Марії і радіє разом з нею. Та все ж в положенні цих двох жінок є істотна різниця: уся округа поздоровляє Єлисавету, а Марії доводиться приховувати диво, як ганьбу.

Через кілька місяців народження Іоанна Хрестителя викликає загальне тріумфування, в якому беруть участь повитухи, люблячі родичі і традиційний хор з місцевих жителів, які святкують появу на світ єврейського хлопчика. Через шість місяців народився Ісус, далеко від дому, без повитух, родичів і сільського хору. Йшов перепис населення. Проте Йосиф міг би відправитися у Вифлеєм один, цього було достатньо. Так для чого ж він узяв із собою вагітну дружину? Чи не тому, що не хотів залишати її вдома одну серед недоброзичливих сусідів?

К.С. Льюїс так писав про божественний задум: «Оповідання загострюється все більше і більше, поки, врешті-решт, не зводиться до однієї маленької точки, подібної до наконечника списа, єврейської дівчини, яка читає молитву». Коли я читаю історію Різдва, я здригаюся від думки, що доля світу залежить від дівчини-підлітка та її нареченого. Скільки разів згадувала Марія слова ангела, відчуваючи, як Син Божий штовхається усередині. А Йосиф скільки всього передумав за ці місяці під шепіт сусідів, які вже, звичайно, помітили, як округлялася його наречена: «Це і правда був ангел? А може, просто сон?»

Обтяжливі пояснення, боязнь ганьби – Син Божий з’явився на світ при найпринизливіших обставинах. Вже у фаворитизмі Господа ніяк не звинуватиш. Вражає от що: ставши людиною, Він грає за правилами, суворими правилами – люди в маленьких містечках жорстокі до хлопчиків із сумнівним походженням.

Малкольм Магерідж помітив, що в наші дні, коли будь-який центр планування сім’ї запропонує простий спосіб виправити «помилку» і врятувати добре ім’я, «сумнівно, що Христу взагалі дали б народитися. Дівчину, яка завагітніла за дивних обставин невідомо від кого, неодмінно направили б на аборт. А розкажи вона, що зачала від Духа Святого, її до того ж поставили на облік у психіатра, і вагітність довелося б перервати в обов’язковому порядку. Отже наше суспільство, якому Спаситель потрібний, мабуть, як ніякому іншому, просто не дозволить Йому народитися. Ми занадто гуманні для цього».

Проте дівчина Марія, чия вагітність не була запланованою, повелася інакше. Вона вислухала ангела, усе зважила і відповіла просто: «Я – раба Господня. Нехай буде Мені за словом твоїм» (Лк. 1:38). Часто служіння Богові несе із собою і радість, і біль. Марія погоджується і на те і на друге. Вона була першою людиною, яка повірила Ісусу на слово, безоглядно, на свій страх і ризик.

У XVI столітті місіонер-єзуїт Матео Річчі прибув у Китай. Серед іншого він привіз із собою зображення Христа і Діви Марії, щоб наочніше представити євангельські події людям, які нічого не чули про християнство.

Китайці милувалися Дівою Марією з Немовлям на руках. Але, коли Річчі вийняв розп’яття і спробував пояснити, що Немовля виросло і закінчило Своє життя на хресті, слухачі в жаху відсахнулися. Значно більше їм сподобалася Діва, її шанувати вони були готові, розіп’ятого Бога – ні.

У черговий раз перебираючи різдвяні листівки, я раптом розумію, що ми, жителі християнського світу, загалом, поводимося, як китайці. Нам близьке добре, сімейне свято, в якому немає анінайменшого натяку на скандал. Крім того, нам абсолютно не хочеться згадувати, що історія, яка почалася у Вифлеємі, закінчилася на Голгофі.

Читаючи Євангелія від Луки і Матфея, ми бачимо, що лише одна людина зрозуміла, які сили привів у рух Господь: старець Симеон, який упізнав у Немовляті Месію, відчув прийдешні зіткнення. «Ось лежить Цей на падіння і на піднесення багатьох в Ізраїлі і на знак сперечання, – і Тобі Самій душу пройме меч» (Лк. 2:34-35). Зовні неначе все йшло як і раніше: кривавий цар Ірод сидів на престолі, римляни жорстоко розправлялися з юдеями, Єрусалим наповнювали натовпи жебраків. Проте Симеон відчув: насправді змінилося все. З’явилася нова сила, здатна здолати всі інші.

Спочатку мало хто повірив би, що Немовля комусь погрожує. Ісус народився за часів імператора Августа, коли Рим був в очікуванні змін. На Августа сподівалися, як ні на кого раніше. Від його правління чекали багато чого. Саме він першим використав грецьке слово «євангеліє» – «блага звістка», назвавши так новий світоустрій, який збирався встановити.

Октавіан Август

Його проголосили богом і віддавали божественні почесті. Здавалося, настало століття просвіти і стабільності, якому не буде кінця – і всі проблеми людства вирішуватимуться самі собою.

А в цей час на самій околиці імперії сталася подія, яку літописці обійшли увагою, – народилося Немовля на ім’я Ісус. Ми знаємо про Нього завдяки чотирьом книгам, що були написані через багато років після Його смерті, але і тоді 99 % населення імперії ще нічого не чули про Його існування. Біографи Ісуса також використовують слово «євангеліє», проголошуючи таким чином абсолютно новий світовий лад. Імператор Август згадується в їх книгах лише одного разу, мимохідь, у зв’язку з переписом населення, через який Ісусові батьки відправилися у Вифлеєм.

Проте перші події в житті Ісуса вказують на те, що небачені біди ще попереду. Правив Іудею в той час цар Ірод Великий, який зміцнив позиції римлян у країні. Він наказав перебити усіх немовлят у Вифлеємі. Мені жодного разу не зустрічалася різдвяна листівка, на якій був би зображений цей акт терору, а тим часом він – невід’ємна частина різдвяної історії.

Хоча у світських хроніках побиття немовлят не згадується, ніхто з тих, хто знає життя Ірода, не сумнівається в цьому. Ірод погубив багатьох, у тому числі свою дружину Маріамну і двох власних синів. За п’ять днів до смерті він наказав заарештувати багатьох городян і повелів стратити їх у день своєї смерті, щоб забезпечити належну атмосферу трауру в країні. Навряд чи життя дитини щось означало для такого чудовиська.

За Ірода страчували часто і багато. Обстановка в країні нагадувала Радянський Союз 1930-х років. Городянам забороняли збиратися разом. Всюди кишіли донощики. Ймовірно, самому Іроду вбивство немовлят у Вифлеємі здавалося правильною і розумною мірою: він позбавлявся від можливого претендента на престол і зберігав порядок у країні.

Таким чином, Христос прийшов у світ, в якому вирували розбрат і терор, а дитинство Своє провів біженцем в Єгипті. Можновладці визначили, де Йому рости. Коли помер Ірод, ангел сповістив Йосифу, що вони можуть повернутися в Ізраїль, але не туди, де правив син Ірода Архелай. Йосиф із сім’єю відправився на північ країни в Назарет, де володарював інший син Ірода – Антипа. Пізніше Ісус назве його лисицею – це він обезголовить Іоанна Хрестителя.

Через декілька років під безпосередню владу римлян перейшла південна провінція з центром в Єрусалимі, найжорстокішим і скандально відомим правителем якої був Понтій Пілат. Пілат, який мав великі зв’язки, одружився на внучці імператора Августа. За словами Луки, Ірод Антипа і Пілат ворогували. Але одного разу доля звела їх, щоб визначити долю Ісуса. Цього дня вони об’єдналися, намагаючись довершити почате Іродом Великим: позбутися від незрозумілого самозванця і зберегти царство.

Розіпни Його!, Міхай Мункачі

Від початку і до кінця результат боротьби між Римом і Христом здається вирішеним наперед. Кати впевнені, що Ісусова смерть поклала край загрозі. Тиранія неначе перемогла. Нікому і на думку не спадає, що вперті послідовники Христові переживуть Римську імперію.

Події Різдва, оспівані в гімнах, обіграні дітьми в церковних постановах, зображені на листівках, стали настільки близькі нам, що легко можна пропустити приховану за ними істину. Перечитавши Євангелія, я запитав самого себе: «Якщо Ісус прийшов у світ, щоб відкрити нам Бога, так що ж я дізнаюся про Бога з різдвяних подій?»

Я роздумую над цим питанням і раптом розумію, що мені на думку спадають дуже дивні епітети. Упокорений, доступний, принижений, мужній – і це все про Бога?!

Упокорений. Жоден язичницький автор не став би використовувати це слово як похвалу. Проте різдвяні події неминуче приводять нас до цього парадоксального поєднання: «упокорений Бог». Господь зійшов на землю, але з’явився Він не з бурі і не зі всепожираючого вогню. Неймовірно, але Творець усіх речей перетворився на крихітну запліднену яйцеклітину, яку неозброєним оком і не розгледіти. І от ця клітина починає ділитися знову і знову, стаючи зародком, який росте день за днем в утробі молоденької дівчини. «Безмірність ховається в твоєму лоні!» – дивується поет Джон Донн. Господь «принизив Себе Самого… упокорив Себе», – каже про те саме в прозі апостол Павло (Флп. 2:7,8).

Одного разу напередодні Різдва я сидів у концертному залі в Лондоні і слухав «Месію» Генделя. Я згадую те місце, де хор співає про день, коли «буде явлена слава Господня». Ранок я провів у музеї, розглядаючи свідчення минулої величі Англії: золотий скіпетр, коштовні каміння, вкритий позолотою екіпаж лорд-мера. І тут мені спало на думку, що саме про таку велич, мабуть, думали сучасники Ісаї, почувши його пророцтво. Читаючи слова Ісаї, юдеї з тугою згадували часи царя Соломона, коли «зробив цар срібло в Єрусалимі рівноцінним із простими каменями» (3 Царств 10:27).

Візит цариці Савської, Джон Едвард Пойнтер

Проте слава Месії, Який прийшов, виявилася іншою. Він був великий у Своєму упокорюванні. Бог, Який метав громи, рухав арміями і імперіями, немов фігурами на шахівниці, став Немовлям, яке не вміло говорити, смоктало молоко, бруднило пелюшки і повністю залежало від дівчинки-підлітка.

У Лондонському концертному залі я бачив королеву із сім’єю в Королівській ложі і на мить спробував уявити, на що схоже її життя. Охоронці, фанфари, пишне одіяння і блиск коштовного каміння. Якось Єлизавета II відвідала Сполучені Штати. Репортери в усіх подробицях розписували, що вона привезла із собою. Багажу в Єлизавети були майже дві тонни: для кожного прийому було передбачено по дві сукні, королева захопила траурне одіяння на випадок, якщо хтось помре, навіть білі лайкові чохли на туалетне сидіння. Вона привезла із собою перукаря, двох лакеїв і цілу свиту придворних. Короткий візит коронованої особи за кордон може легко обійтися в двадцять мільйонів доларів.

Для порівняння, Господь зійшов на землю і опинився в хліву. Навколо не було слуг, новонародженого царя навіть нікуди було покласти, окрім як в ясла. І при цьому подія, яка розділила історію і навіть наш календар на дві частини, мала очевидцями більше тварин, ніж людей.

На якусь мить небо осяялося: це ангели славлять Немовля, але хто їх бачить? Неписьменні пастухи, які пасли чужі стада, «незнайомці», від яких не залишилося навіть імені. Пастухів усі зневажали, поважні юдеї цих грішників не пускали далі за внутрішній двір храму. Нічого дивного, що саме їх Господь обрав святкувати народження Того, Хто стане заступником грішників.

Поклоніння пастухів, Бартоломе Мурільйо

Доступний. Той, хто вихований у традиціях неформальної домашньої молитви, навряд чи усвідомлює, як змінилися стосунки людини з Богом завдяки Ісусові. Індуси приносять у храмі жертви своїм богам. Мусульмани на колінах роблять земні поклони. Більшість релігій в основу стосунків з Богом ставлять страх.

Для юдеїв страх теж був невід’ємною частиною віри. Палаючий Мойсеїв кущ, розжарене вугілля Ісаї, неземні видіння Єзекиїля… Ті, кому довелося побачити Бога, йшли обпаленими чи навіть покаліченими, як Яків. І це були щасливчики: юдеї лякали дітей оповіданнями про святу гору в пустелі, яка ставала роковою для кожного, хто до неї доторкнеться. Той, хто виявить неповагу до Ковчегу Заповіту, не мешканець на цьому світі. Той, хто увійде у Святе Святих, загине.

І от цьому народу, який виділив для Бога особливе місце в Храмі і страшився вимовити Його ім’я, Бог підготував сюрприз, ставши немовлям. Насправді, що страшного в немовляті? Христос став Посередником, через Якого Господь міг спілкуватися з людьми, не викликаючи страху.

Страх – поганий помічник у стосунках, і в Старому Завіті є маса тому прикладів. Величезна прірва відділяє людей від Бога. Потрібен був новий підхід, кажучи словами Біблії, Новий Завіт, який перекинув би міст через цю прірву.

Я багато роздумував про втілення, коли поставив у себе вдома акваріум з морською водою. Як виявилось, мати такий акваріум – справа нелегка. Я навіть обзавівся міні-лабораторією, щоб стежити за рівнем солей у воді. Я закачував у цей акваріум стільки вітамінів, антибіотиків, різних добавок і ферментів, що, здавалося, камінчики на дні от-от почнуть рости. Я фільтрував воду через скловату і деревне вугілля, обробляв її ультрафіолетом. Думаєте, мої рибки були вдячні мені за такі старання? Якби! Всякий раз, помітивши мою тінь, вони ховалися під мушлями. Єдине, що вони відчували до мене, – це страх. Тричі на день в один і той же час я піднімав кришку акваріума, щоб погодувати їх, і кожного разу вони чекали біди. Я не міг переконати їх, що бажаю їм тільки добра.

Для рибок я був богом. Занадто великим, занадто незрозумілим. Я піклувався про них – мене вважали жорстоким, я лікував їх – мене вважали душогубом. І тут я зрозумів: щоб з ними контактувати, я мав стати рибою і «говорити» з ними їхньою мовою.

Людина, яка стає рибою, не порівнянна з Богом, Який стає Немовлям. Та все ж, як свідчить Євангеліє, саме це і сталося у Вифлеємі. Бог, Який створив матерію, Сам став матеріальним, подібно до художника, який зображував самого себе на картині, або драматурга, який зіграв у власній п’єсі. Господь написав історію, де діють реальні люди в реальному світі. Слово втілилося.

Поклоніння пастухів (фрагмент), Гвідо Рені

Принижений. Мене коробить від цього слова. Так кажуть про переможеного, про жертву. Не пристало навіть думати так про Христа. Проте, читаючи про народження Ісуса, я мимоволі визнаю: світ надає перевагу багатим і сильним, але Господь на стороні тих, кого принизили. Він «скинув сильних з престолів і підніс смиренних; голодних сповнив благами, а тих, що багатіють, відпустив ні з чим» (Лк. 1:52, 53).

Щоб краще зрозуміти, чому ми говоримо про приниження, спробуємо перенести різдвяну історію в сьогоднішній день. Незаміжня жінка з дитиною на руках поневіряється в пошуках притулку. Від влади чекати підтримки не доводиться. У країні, де вона живе, щойно закінчилася жорстока громадянська війна, але все ще неспокійно. Дитина її з’явилася на світ в Азії. Половина всіх народжень у наші дні доводиться на цю частину планети. Світ негостинно зустрів її первістка, і вона із сином тікає в Африку, де і до цього дня багато біженців.

Цікаво, чи згадувала Марія про свій величний гімн, коли сімейство ховалося в Єгипті. У свідомості юдея Єгипет будив яскраві спогади про те, як могутній Бог отримав перемогу над фараоном і дав Своєму народу свободу. І от Марія ховається в Єгипті, чужа в чужій країні, шукаючи укриття від власного уряду. Чи зможе її хлопчик, беззахисний, гнаний, утілити надії Свого народу?

Навіть їх рідна мова свідчить про їх приниженість: Ісус говорить арамейською мовою, схожою з арабською, – і це постійне нагадування про залежне положення Ізраїлю.

Коли Ісус виріс, усі Його думки були про бідних, безпорадних і принижених. Богослови сперечаються, чи можна говорити, що Господь надає перевагу бідним. Бог Сам вибрав, за яких обставин Йому народитися на планеті Земля – у Нього не було ні влади, ні багатства, ні прав, ні справедливості, – так що цілком ясно, кому Він надає перевагу.

Мужній. У 1993 році в газетах з’явилися статті про «явлення Месії» у Брукліні в Нью-Йорку. У цьому районі проживають двадцять тисяч любавицьких євреїв-хасидів, і в ту пору багато хто з них повірив, що Месія явився в образі рабина Менахема Менделя Шнеєрсона.

Звістка про те, що рабі покажеться в синагозі, миттєво пронеслася вулицями Брукліну. Хасиди в чорних пальтах і з пейсами поспішили до синагоги, де зазвичай молився рабі. Щасливі володарі пейджерів узнали новину першими, вони і були на чолі натовпу. Люди сотнями проштовхувалися всередину, прокладаючи собі дорогу ліктями, і навіть підіймалися на колони, щоб мати можливість краще бачити. Натовп немов збожеволів, синагога нагадувала швидше стадіон, ніж місце молитви.

Рабі був дев’яносто один рік. За кілька місяців до того він пережив інсульт і не міг говорити. Коли завіса розсунулася, віруючим з’явився дряхлий дідусь з довгою бородою, який слабо тряс головою і рухав бровами. Проте присутніх це не збентежило. «Довгого тобі життя, Рабі! Наш учитель, Цар і Месія, довіку!» – затягнув хор все голосніше і голосніше. Тут «месія» злегка махнув рукою, і завіса закрилася. Захоплені глядачі довго не розходилися, знову і знову згадуючи побачене*.

Прочитавши замітку в газеті, я ледь не розреготався: «Яка нісенітниця! Месія – дряхлий дідусь з Брукліну!». І раптом мене немов струмом ударило: адже я міркую так само, як і юдеї в першому столітті. Месія з Галілеї? Син теслі?

Почуття, які розбудив у мені рабин Шнеєрсон і його фанатичні послідовники, допомогли мені ясніше зрозуміти, з чим доводилося стикатися Ісусові. Його сусіди не розуміли: «Чи Він не син теслі? Чи не Його Мати зветься Марією і брати Його Яків та Іосія, і Симон, та Іуда? І сестри Його чи не всі між нами? Звідки ж у Нього це все?» (Мф. 13:54,55).

Інші сміялися: «Чи може щось добре бути з Назарета?» (Ін. 1:46). Його рідним здавалося, що Він з’їхав з глузду. Люди учені хотіли Його смерті. А прості люди то казали про Нього: «Він біса має і безумствує» (Ін. 10:20), то намагалися коронувати Його як Царя.

Думаю, Господу знадобилося чимало мужності, щоб явитися людям, які зустріли Його зарозуміло і недовірливо, як я звістку про месію з Брукліну. Знадобилося чимало мужності, щоб зійти на жорстоку землю, до людей, які не слухають своїх пророків. Чи не це і є істинна мужність?

Існує ще один погляд на Різдво, який не відображений на жодній листівці. Напевно, жодному художникові не вдалося б зафіксувати таке. 12 розділ книги Одкровення розповідає нам про те, як Різдво виглядало, скажімо, з Туманності Андромеди, Різдво, яким його побачили ангели.

Жінка, одягнена в сонце, Гюстав Доре

У цьому викладі історія докорінно відрізняється від євангельської. В Одкровенні немає ні слова ні про пастухів, ні про царя-дітовбивцю. Воно оповідає про боротьбу небесного воїнства з драконом. Жінка, одягнена в сонце, з вінцем з дванадцяти зірок на голові народжує в муках і кричить від болю. Несподівано з’являється величезний червоний дракон, що хвостом змітає з небосхилу на землю третю частину зірок. Він жадібно схиляється над жінкою, готовий пожерти немовля, якого вона народить. Проте в останню хвилину його відносять у безпечне місце, жінка тікає в пустелю, і починається вселенська війна.

Одкровення (Апокаліпсис) – книга непроста. Читач повинен зрозуміти її стиль, щоб відчути описане до кінця. На землі і в небесах одночасно розгортаються дві історії. Апокаліпсис об’єднав їх. Із земної перспективи, на світ з’явилося Немовля, цар дізнався про це і почалося переслідування. З небесної – почалося Велике вторгнення, відважний проводир добрих сил проник на ворожу територію.

Джон Мільтон відобразив цю точку зору в поемах «Втрачений рай» і «Набутий рай». У центрі уваги тут небеса і пекло, а земля – лише місце битви. Сучасний автор Д.Б. Філіпс пише про те ж, тільки в більш прозаїчній формі, і в це Різдво я звернувся до його книги, щоб поглянути на всю історію з іншої перспективи.

У романі Філіпса досвідчений ангел знайомить молодого з красотами Всесвіту. Вони летять крізь неосяжні простори космосу, спостерігаючи за обертанням галактик і блиском світил, поки нарешті не опиняються в знайомій нам Галактиці, що складається з п’ятисот мільярдів зірок.

Вони підлетіли до зірки, яку ми називаємо Сонцем, і старший ангел вказав на маленьку планету, що повільно обертається навколо світила серед інших. Планета ця здалася молодшому ангелу брудним тенісним м’ячиком – жодного порівняння з величними картинами, які вони бачили досі.

– Зверни на неї увагу, – сказав старший ангел.

– Позаштатна брудна планетка, – відповів молодший ангел. – Нічого особливого.

Читаючи цю книгу, я згадував, як описували нашу планету астронавти з Аполлона: «Така кругла, красива і маленька», кулька, що висить серед порожнечі, розфарбована в блакитне, зелене і коричневе. Джім Ловел вже пізніше розповідав: «Небесне тіло, таке ж, як інші. Рази в чотири більше за Місяць. Але там були всі наші надії, усе життя, усе, що екіпаж «Аполлона-8» знав і любив. Нічого прекраснішого в космосі я не бачив». Так дивилася на Землю людина.

Світлина Землі з поверхні Місяця

Проте на маленького ангела Земля особливо не вразила. Він не повірив, коли старший ангел сказав йому, що ця позаштатна брудна планетка і є та знаменита планета, яку відвідав Господь.

– Та невже наш Великий Царевич спустився на цю кульку? Але для чого?! – Маленький ангел скривився від відрази: – Не може бути, – вимовив він, – щоб Він опустився до такого! Не може бути, щоб Він став одним з цих жалюгідних створінь, що чіпляються за свою планетку!

– Може. І навряд чи Йому сподобалося б, що ти кажеш про них так. Як не дивно, Він любить їх і зійшов до них, щоб підняти їх до Себе.

Маленький ангел зніяковів. Усе це здавалося йому немислимим.

Іноді це і мені здається немислимим. І проте, це ключ до розуміння Різдва, наріжний камінь моєї віри. Я християнин і вірю, що існують два паралельні світи. В одному є пагорби і озера, царі і пастухи, які стережуть свої стада в ночі. В іншому є ангели і сили зла, є пекло, а десь є те місце, яке ми називаємо раєм. Одного разу вночі серед холоду і пітьми на пагорбах Вифлеємських ці два світи перетнулися. Бог, для Якого немає ні вчора, ні завтра, народився в часі і просторі. Бог, для Якого немає меж, помістив Себе в людське тіло, прийняв смертну плоть.

Благовістя пастухам, Ніколас Берхем

Христос «є образ Бога невидимого, народжений раніше всякого створіння, – напише пізніше апостол; – Він є раніш усього, і все Ним стоїть» (Кол. 1:15,17). Проте свідки Різдва Христового нічого цього не бачили. Перед ними було просто Немовля, Яке випробовує силу Своїх легенів.

Невже ця історія сталася насправді і Творець народився на нашій маленькій планеті? Якщо так, то цій історії немає рівних. Якщо так, можете не сумніватися: те, що відбувається на Землі, цьому «брудному тенісному м’ячику», хвилює весь Всесвіт. І ангелів, які прославляли Різдво, чули не лише пастухи, але і цілий світ.