Ісус, Якого, здавалося, я знав

З Ісусом я уперше познайомився ще дитиною, коли співав «Ісус любить мене» у недільній школі, молився перед сном «Дорогому Господу Ісусу» і дивився, як учителі пересували дошкою паперові фігурки. Ісус асоціювався в мене із солодощами і золотими зірочками, які нам давали за правильні відповіді.

Найяскравіший образ з недільної школи – Ісус, намальований масляними фарбами прямо на бетонній стіні. Пам’ятаю Його довге струмуюче волосся, якого я ні в кого більше не бачив. Обличчя худе, красиве і бліде, молочно-білого відтінку. Він носив яскраво-червоний одяг з переливом: так художник зображував гру світла в складках. На руках Ісус заколисував сплячого ягняти. Пам’ятаю, я представляв себе цим ягням, і радість хвилею захльостувала мене.

Нещодавно я прочитав книгу про життя Христа, яку старіючий Чарльз Діккенс написав для своїх дітей. Там Ісус більше схожий на ласкаву няню вікторіанської епохи, яка гладить хлопчиків і дівчаток по голівках, примовляючи: «Дітки, слухайтеся тата і маму». Тут же мені пригадався образ Ісуса, з Яким виріс: доброго, м’якого, який не має різких рис. Коли я був маленьким, цей образ мене заспокоював.

Пізніше, коли я відвідував біблійний коледж, я познайомився з іншим Ісусом.

Христос Святого Іоанна на хресті, Сальвадор Далі

Тоді Христа почали зображувати з розпростертими руками, як на картині Далі, як Він ширяє над будівлею ООН у Нью-Йорку. Це був усеосяжний Христос, навколо Якого обертався весь світ. Дитячий образ пастуха, що тримає на руках ягняти, пройшов довгий шлях до цього світового символу.

Проте мої однокашники говорили про всеосяжного Ісуса цілком буденно. На заняттях нам без кінця повторювали, що потрібно прагнути до «особистого спілкування з Ісусом», і під час церковної служби ми співали про Нього, як про близького знайомого. За час навчання там моя власна віра піддалася серйозному випробуванню. Розмови однокашників бентежили і насторожували мене. Я сумнівався.

Озираючись на мої роки, проведені в біблійному коледжі, я бачу: незважаючи на всі розмови про Христа-друга, я все більше віддалявся від Нього. Ісус перетворився на предмет дослідження. Я напам’ять вивчив список 34 євангельських чудес, але моє життя це ніяк не змінило. Я прочитав Заповіді блаженства і навіть не замислився, що ніхто з нас (і я передусім) не міг зрозуміти ці таємничі слова, не кажучи вже про те, щоб жити за ними.

Шестидесяті роки все поставили під сумнів (до церкви ця хвиля докотилася лише на початку сімдесятих). Звідки ні візьмися, немов з іншої планети, з’явилися християни-диваки – немислиме поєднання в спокійні п’ятдесяті роки. Серед послідовників Христових тепер був не лише чистенький середній клас; з’явилися розпатлані нечесані радикали. Ліберальні богослови зображували Ісуса в компанії з Фіделем Кастро і Че Геварою.

Я усвідомив, що на всіх картинах, будь то Добрий пастир з недільної школи, або Ісус над ООН у біблійному коледжі, Христа зображують з бородою і вусами, які були строго заборонені в коледжі. Мене переповнювали питання, над якими в дитинстві я і не замислювався. Приміром, навіщо було страчувати Того, Хто всього лише вчив любити один одного?

У 1971 році я вперше побачив кінокартину «Євангеліє від Матвія» італійського режисера П’єра Паоло Пазоліні.

Її поява сколихнула не лише релігійні кола, які насилу упізнали Ісуса на екрані, але і кінематографічний світ, де Пазоліні був відомий як відвертий гомосексуаліст і марксист. До того ж Пазоліні присвятив свій фільм Папі Іоанну XXIII, який став мимовільною причиною створення картини. Під час візиту Папи у Флоренцію Пазоліні, втомившись стояти в заторі, зняв номер у готелі, знайшов на нічному столику Новий Завіт і з нудьги прочитав Євангеліє від Матвія. Книга настільки потрясла його, що він вирішив зняти по ній фільм, а діалоги побудувати на справжніх словах з Євангелія.

Фільм Пазоліні – свідоцтво того, як переосмислили образ Христа в шестидесяті роки. Зйомки цієї малобюджетної картини проходили на півдні Італії. Білий вапняк, сірий пил – усе це нагадує пейзажі Палестини, де жив Ісус. Фарисеї носять високі головні убори, а солдати Ірода чимось схожі на фашистських загарбників. Апостоли поводяться як незграбні новобранці, проте Сам Ісус дивиться твердо і безстрашно. Він постійно в русі: через плече упускає мудрі фрази, на ходу розповідає притчі.

Найсильніше цей фільм вплинув на підлітків того часу. Він змусив замовкнути насмішників. Радикально налаштовані студенти раптом усвідомили, що зовсім не вони були першими, хто почав виступати проти матеріальних благ і лицемірства, закликаючи до миру і любові.

Особисто мені фільм допоміг переглянути образ Христа, з яким я виріс. Ісуса, Якого я побачив на екрані, у нас у коледжі і на поріг не пустили б. Як не дивно, серед сучасників Ісус отримав репутацію любителя «випити вина і поїсти». І духовенство, і політики бачили в Ньому бунтаря і баламута. Він казав і діяв як революціонер, відкидаючи успіх, сім’ю, приватну власність, – усе, на чому тримається суспільство. Адже Пазоліні ні слова не додав від себе, усе цілком було узято з Євангелія – з цим я посперечатися не міг. Проте цей Ісус зовсім був несхожий на той Його образ, до якого я звик!

Приблизно в той же час співробітник «Нового життя» Білл Мілікен, який заснував комуну недалеко від ділових кварталів, написав книгу «До побачення, солодкий Ісусе». Ця назва дуже точно відбиває те, що відбувалося зі мною в ті часи. У ті дні я редагував «Студентське життя» – журнал руху «Молодь з Христом». Все частіше я задавався питанням: «Ким же був цей Христос?». Я правив і видавав чужі статті, а в душу мою потихеньку закрадався сумнів. Я задавався питанням: «Ти і правда в це віриш? Чи зарплату відпрацьовуєш? Може, ти просто знайшов собі тепле містечко серед консерваторів, адже якраз їм свого часу так перешкоджав Ісус?»

Сам я намагався про Христа не писати.

Сьогодні вранці я включив комп’ютер, на екрані висвітилася дата, свідоцтво того, що народження Ісуса поділило історію на дві частини, – і неважливо, що ми про це думаємо. Усі земні події сталися або до, або після Різдва Христового.

У 1969 році, коли американські астронавти побували на місяці, президент Ричард Ніксон, не пам’ятаючи себе від захвату, вигукнув: «Найбільший день від створення світу!». У відповідь Біллі Грем нагадав йому, що були ще Різдво і Воскресіння. І Грем правий. Цей виходець з Галілеї, Який за Своє життя встиг поговорити з меншою кількістю людей, ніж вміщує будь-який із стадіонів, на яких виступав Грем, змінив світ, як ніхто інший.

Він став новою силою, і в наші дні третина населення Землі вірить у Нього.

«Пройшло вже більше 1900 років, – писав Герберт Велс, – а історик на кшталт мене, який навіть не вважає себе християнином, у центр все-таки ставить життя і особистість цієї найбільшої Людини… Яку роль в історії зіграла людина, можна зрозуміти, відповівши на питання: «Що вона залишила після себе? Чи продовжують люди і після її смерті думати про її вчення?». І тут Ісус безперечно на першому місці».

Та все ж я пишу про Ісуса зовсім не через те, що Він велика Людина, Яка змінила історію. Мене не тягне писати про Юлія Цезаря чи про імператора, який звів Велику Китайську стіну. До Ісуса мене тягне, бо Він змінив життя, моє життя. Він казав: «Кажу ж вам: кожного, хто визнає Мене перед людьми, і Син Людський визнає перед ангелами Божими» (Лк. 12:8). Виходить, що моє ставлення до Нього визначить мою долю у вічності.

Іноді я вірю в усе, що казав Ісус, наскільки б зухвало це не звучало. А іноді, мушу зізнатися, сумніваюся: що мені за діло до якоїсь людини, яка жила дві тисячі років тому в Галілеї? Як вирішити це внутрішнє протиріччя між сумнівом і любов’ю?

Щоб побороти сумніви, я і пишу книги. Їх назви кажуть самі за себе: «Де Бог, коли я страждаю?», «Розчарування в Богу». Знову і знову, розкриваючи стару рану, я повертаюся до одних і тих же питань. Чи турбують Бога людські страждання? Та і взагалі, чи потрібні ми Йому?

Одного разу я на два тижні виявився відрізаним від світу в гірській хатині в Колорадо. Снігова буря занесла дороги, а в мене, як у Пазоліні, не було жодної книги, окрім Біблії. Повільно, сторінку за сторінкою, я читав її. Я погоджувався з персонажами Старого Завіту: Мойсеєм, Іовом, Єремією, Авакумом, автором Псалмів, які без страху сперечалися з Богом. Я читав, і мені здавалося, що люди, немов актори на сцені, розігрують своє власне життя з його перемогами і поразками, раз у раз волаючи до невидимого Режисера: «Тобі не зрозуміти, як нам тут!». Іов кинув Господові найзухваліший докір: «Хіба у Тебе плотські очі, і Ти дивишся, як дивиться людина?» (Іов 10:4).

У відповідь їм за сцени роздавався громовий голос: «А хіба вам зрозуміти, як Мені тут!». Так Господь відповідав Мойсеєві, пророкам і, найголосніше, Іову. Проте коли я дістався до Євангелій, звинувачувальні голоси замовкли. Бог, якщо можна так виразитися, «зрозумів», як важко жити на землі. За Своє коротке, неспокійне життя Ісус узнав багато горя, і жив Він зовсім недалеко від запорошених рівнин, де страждав Іов. Ставши людиною, Господь відповів на докори Іова: «Хіба в Тебе плотські очі?». Недовго, але вони в Бога були.

Якби я тільки міг, подібно до Іову, почути голос з бурі і говорити з Господом! Іноді я мрію про це. Може, тому я і пишу про Ісуса. Бог не мовчить: Він – Слово, і люди чули це Слово, але не з бурі, а від Людини на ім’я Ісус. В образі Ісуса сам Бог ліг на хірургічний стіл, таким, як Він є, на огляд усіх скептиків, які колись жили на землі. Включаючи і мене.

Думаючи про Христа, я згадую порівняння, яке наводить Карл Барт. Біля вікна стоїть людина і дивиться на вулицю. Там, прикриваючи очі від сонця, перехожі дивляться в небо. Прямо над вікном карниз, і людині не видно, що вони роздивляються. Так і ми через дві тисячі років після Ісуса бачимо не більше, ніж людина біля вікна. Ми чуємо захоплені вигуки. Ми вивчаємо слова Євангелій і інших книг, народжених Євангеліями. Але скільки ні тягни шию, ми навіть мигцем не побачимо втіленого Ісуса.

Преображення Господнє, Карл Генріх Блох

З цієї причини ми шукаємо Христа, але часто бачимо не далі за власний ніс. Індіанці племені Лакота, наприклад, називають Ісуса «буйволеня Боже». На Кубі Ісуса малюють з карабіном через плече. В епоху релігійних війн між Англією і Францією улюбленим гаслом англійців було: «Папа – француз, а Ісус Христос – англієць».

Сучасні мислителі нагнали ще більше туману. Загляньте в книжковий магазин при будь-якій семінарії. Там ви знайдете наукові праці, в яких Ісус представлений політичним реформатором, галілейським пророком, рабином, сільським філософом-циніком, фарисеєм, супротивником фарисеїв ессеєм, пророком, який передрікає кінець часів.

І такі книги без жодної ніяковості пишуть серйозні учені.

Як у цій плутанині розібратися, Ким же все-таки був Ісус? Історія тут не допоможе. Як не дивно, тодішні історики обійшли увагою Людину, Яка змінила хід історії. Навіть четверо євангелістів опустили дев’ять десятих Його життя, у тому числі багато деталей, які такі цікаві сучасному читачу. Жоден з них не говорить про зовнішність Христа, тому ми можемо лише гадати, якого зросту був Ісус і якого кольору в Нього були очі. Відомості про Його сім’ю настільки мізерні, що учені досі сперечаються, чи були в Ісуса брати і сестри. Факти, які сучасний читач вважає необхідними, євангелістам здавалися маловажними.

Перш ніж взятися за цю книгу, я кілька місяців провів у бібліотеках. Я займався в бібліотеці католицької семінарії, був у семінарії в протестантів-лібералів і в консерваторів з євангельської церкви. І скрізь я читав про Христа. У перший день, увійшовши до бібліотеки, я злякався – цілі стіни були зайняті книгами про Ісуса. Один викладач університету Чикаго дійшов висновку, що за останні двадцять років про Христа написано більше, ніж за попередні дев’ятнадцять століть. Я раптом згадав слова, якими Іоанн завершив своє Євангеліє: «Багато й іншого сотворив Ісус; але, коли б написати про те докладно, то, думаю, і сам світ не вмістив би написаних книг» (Іоанна 21:25).

Ця маса написаного про Ісуса почала чинити на мене паралізуючу дію. Одні автори детально розбирали різні тлумачення Його імені; інші сперечалися про те, якою мовою Він говорив; треті обговорювали, скільки часу Він провів у Назареті, Капернаумі, Вифлеємі. Незабаром замість чіткого образу перед моїми очима був лише силует з розпливчатими контурами. Думаю, що сам Ісус би злякався багатьох з тих уявлень про Нього, які я читав.

У той же час варто було мені узяти в руки Новий Завіт, як туман розсіювався. Деякі релігійні книги пахнуть пропагандою, Євангелія ж – ніколи. Марк простою фразою описав, можливо, найважливішу в історії подію, про яку богослови кажуть «примирення, спокутування, жертва»: «Ісус же, скрикнувши гучним голосом, спустив дух» (Марка 15:37).

Раз у раз зустрічаються дивні незрозумілі сцени: от, рідні і сусіди Ісуса намагаються відвести Його і кажуть, що Він збожеволів. Навіщо було включати це в Його життєпис? Найвідданіші Ісусові учні тільки і роблять, що в потилиці чешуть: «Хто ця Людина?» – найчастіше вони нічого не розуміють.

Сам Ісус, коли Його про це запитують, не наводить доказів, Хто Він такий. Він дає немало ключів до розгадки, посилається на очевидність, а одного разу додає: «І блаженний той, хто не спокуситься через Мене» (Мф. 11:6). Проте в Євангеліях важко знайти хоч одну людину, яка б жодного разу не впала в цю спокусу. Дивно, але Писання залишає рішення за читачем. Це швидше детектив, ніж малюнок-шарада, де треба з’єднати пронумеровані крапки лініями, щоб отримати зображення-відгадку. І в цьому мені бачиться свіжість і сила Євангелія.

Мені здається, усі ці спірні теорії про Христа, що виникли після Його смерті, зайвий раз доводять, на який ризик Господь йшов, виставивши Себе на загальний огляд. Але Він ішов на цей ризик охоче. Дивіться. Перевіряйте. Вирішуйте.

Чим більше я роздумував про Ісуса, тим складніше було класифікувати Його. Про римське володарювання (головна тема серед Його земляків) Він говорив мало, а дрібних торговців вигнав з  території Храму бичем. Він закликав жити за Мойсеєвим законом і в той же час уславився бунтарем. Він був готовий на все заради першого зустрічного, а близькому другу суворо відповідав: «Відійди від Мене, сатано!» (Мф. 16:23). Він був поборником бідності і чистоти, проте спілкувався і з багачами, і з пропащими жінками.

Христос у домі Симона фарисея, Філіп де Шампань

Іноді чудеса, здавалося, виливалися з Ісуса, а іноді людська невіра немов віднімала в Нього сили. Іноді Він у деталях розповідав про Друге пришестя; а іноді не міг назвати ні дня, ні години. Він тікав від арешту, щоб потім віддатися в руки ворогів. Він то славив миротворців, то закликав учнів узяти мечі. Він казав про Себе нечувані речі і завжди був у центрі суперечок, проте чудеса Свої намагався не афішувати.

Нікому не спаде на думку назвати євангельського Ісуса нудним і передбачуваним. І як це тільки церква примудрилася зробити Його образ таким прісним?

Лауреат Пулітцеровської премії історик Барбара Тачмен вважає: коли описуєш історичну подію, головне – не забігати вперед. Якщо історик хоче, щоб читач з цікавістю стежив за подіями, що розвиваються, і залишався в напрузі, він не повинен забігати вперед і показувати загальну перспективу, інакше напруга пропаде. Хороший історик наново відтворює всі обставини, щоб читач відчув себе «усередині події».

Я вважаю, що саме цього нам бракує, коли ми пишемо і роздумуємо про Христа. Ми читаємо Євангелія крізь призму Нікейського і Халкідонського церковних соборів, спроб церкви зрозуміти Його.

Ісус був людиною, євреєм з Галілеї, у Нього було ім’я, сім’я, у цьому сенсі Він такий же, як усі. З іншого боку, Він був зовсім несхожим на звичайних людей. П’ять віків запеклих суперечок пішло в Церкви на те, щоб визначити, у чому Він був «таким же, як усі», а в чому – абсолютно «іншим». Ті з нас, хто виріс у церкві або хоч би в християнській культурі, схиляються до того, що Він абсолютно «інший».

Відразу обмовлюся: я визнаю Символ віри. Проте в цій книзі я хочу вийти за межі формулювань, хочу, якщо вийде, поглянути на Христа очима Його сучасника, людини з натовпу.

У процесі написання книги я почував себе приголомшеним туристом, який з усіх боків роздивляється великий пам’ятник. Я з усіх боків роздивлявся Христа, вивчаючи окремі деталі Його життя: народження, вчення, чудеса, ворогів і послідовників. Я роздумував, намагаючись зрозуміти Цю Людину, Яка змінила історію.

Іноді я почував себе реставратором на риштуванні Сікстинської капели, який щіточкою і скребком знімає багатовіковий наліт історії. Може, якщо натиснути сильніше, під усіма цими нашаруваннями виявиться оригінал?

У цій книзі я пишу про Ісуса, а не про себе. Проте пошуки Христа неминуче перетворюються на пошуки свого «я». Познайомившись з Ним, не можна залишитися тим самим. Сумніви, породжені в мені наукою, порівняльним богослов’ям, природженим скептицизмом, антипатією до церкви, з’являються в новому світлі, коли я звертаюся з цими сумнівами до Людини на ім’я Ісус.