Спокуса: зіткнення в пустелі

Згідно з Євангеліям єврей з Галілеї на ім’я Ісус був не хто інший, як Син Божий, посланий з небес на боротьбу із злом. Знаючи про це, відразу ж задаєшся питанням: з яким злом? Візьмемо, приміром, природні катастрофи. Христос зціляв хвороби і воскрешав мертвих. Хіба Він не міг покінчити із стихійними лихами на зразок землетрусів і ураганів або з хвороботворними вірусами, прокляттям для землі?

Філософи і богослови говорять, що всі земні нещастя – ціна, яку людина платить за свою свободу. Це породжує нові питання. У нас дійсно так багато свободи? Ми вільні мучити і вбивати один одного, ми вільні вести світові війни і грабувати свою планету. Ми можемо навіть кинути виклик Господу і жити так, немов інший світ не існує. Здавалося б, Ісус міг залишити неспростовні докази, що Бог є, і скептики замовкли б. А так Бога занадто легко не помічати і заперечувати.

Відразу ж після хрещення Ісус відправився в пустелю, де лицем до лиця зустрівся з обвинувачем, який і поставив Йому всі ці питання. Сам Сатана переконував Сина Божого змінити правила і піти до мети коротким і легким шляхом. І це було не просто випробування Його характеру. Людська історія опинилася на краю прірви.

Христос у пустелі, Іван Крамськой

Коли Джон Мільтон писав продовження своєї поеми «Втрачений рай», саме спокуса, а не розп’яття, стала центральною подією в спробі Ісуса завоювати цей світ. У Саду чоловік і жінка піддалися на обіцянки сатани прославити їх. Через тисячі років інша людина – Другий Адам, як Його називає Павло, – проходить подібне випробування, тільки все перевернуто догори дном. У раю змій запитував: «Можеш бути як Бог?»; у пустелі спокусник ставить інше питання: «Можеш бути як людина?»

Читаючи про спокусу в пустелі, мені спадає на думку: за відсутності свідків, про всі відомі нам подробиці ми дізналися від Самого Христа. З якоїсь причини Ісус визнав потрібним розповісти учням про Свою боротьбу і коливання. Я вважаю, що спокуса була справжньою боротьбою, Ісус не просто грав Свою роль за заздалегідь підготовленим сценарієм, заздалегідь знаючи, чим усе закінчиться. Спокусник, який так вправно знайшов вразливе місце в Адамі і Єві, почав продуману атаку на Христа.

Спокуси Христа, Василь Суріков

Лука розповідає про це просто: «Ісус же, сповнений Духа Святого, повернувся від Йордану і поведений був Духом у пустелю. Там сорок днів він був спокушуваний дияволом і нічого не їв у ті дні, і по їх закінченні наостанку зголоднів» (Лк. 4:1-2). Два самотні воїни, два велетні зійшлися на пустинній сцені. Перший – у ворожих володіннях і тільки почав Свій шлях. Другий – у себе вдома і впевнений у собі. Перший – не в кращій формі. Другий користується Його слабкістю.

Деякі деталі в цій історії мені не дають спокою. Сатана просить Ісуса перетворити камінь на хліб, пропонує Йому всі царства світу, умовляє стрибнути з крила Храму, щоб перевірити, врятує Його Бог або ні. Що тут поганого? І те, і друге, і третє Христос виконати в змозі. Саме цього і чекають від Месії. Нагодував же Ісус потім п’ять тисяч людей, помноживши хліби! А це, мабуть, важче. Він і смерть переміг. Він і воскрес, щоб стати Царем царів. Усе, що пропонує Сатана, не здається таким вже поганим, проте в пустелі відбувається щось дуже важливе.

Англійський поет Джерард Менлі Хопкінс уявляє спокусу як щось схоже на знайомство між Ісусом і сатаною. Збитий з пантелику темним покривом Втілення, сатана не був у точності упевнений, Хто такий Ісус: звичайна людина, явлення Боже чи ангел, як він сам, могутній, але не всесильний. Він провокує Ісуса на створення чудес, щоб оцінити сили супротивника.

Згідно Євангеліям супротивники поводяться насторожено, немов два боксери, що кружляють по рингу. Як, мабуть, важко було Христу слухати спокусника. Чому б відразу не знищити його, позбавивши людство від зла? Ісус на це не пішов.

У свою чергу, Сатана готовий відмовитися від володарювання над світом, аби підпорядкувати собі Сина Божого. Він виступає екзаменатором, проте сам провалює іспит. Двічі він просить Христа довести Свою суть, один раз – вимагає поклоніння, на що Бог ніколи не погодиться.

Сатана відкрив своє обличчя, Бог залишився в масці. «Якщо ти Бог, – говорить Сатана, – то і поводься як Бог. Здивуй мене». Ісус відповідає: «Бог Сам вирішує, що Йому робити, і Я тобі не підкорятимуся».

Озираючись на випробування, яким Сатана піддав Христа, я бачу, що диявол говорив, загалом, про прийнятні речі. Він запропонував Ісусу залишитися людиною, позбавившись від звичайних незручностей: їсти свіжий хліб і забути про працю і голод, насолодитися польотом без жодного ризику, отримати славу і владу, не боячись одного разу бути поваленим, – одним словом, пропонував корону, а не хрест. (Від усього цього Христос відмовився, адже багато хто з нас, Його послідовників, про це мріє.)

Апокрифічні євангелія, які Церква не визнає, дають уявлення про те, що було б, якби Ісус піддався на умовляння сатани. Автори цих вигадок оповідають нам про те, як Ісус ще дитиною майстрував з глини горобців і вдихав у них життя, як кидав у струмок сушену рибу і вона дивовижним чином оживала. Приятелів, які не догодили Йому, Він перетворював на козлів, позбавляв людей зору і слуху просто заради задоволення їх вилікувати. Апокрифічні євангелія – далекий предок сучасних коміксів. Якщо в них і є що цінне, так це контраст із справжніми Євангеліями. Справжній Месія ніколи не творить чудес для власної вигоди. Спокуса в пустелі – перше свідоцтво того, що Ісус не бажає слідувати земним правилам.

Малькольм Магерідж, знімаючи документальний фільм в Ізраїлі, раптом замислився про спокусу:

«Усе це досить дивно. Був самий час знімати: тіні подовжилися, і світло ще не ослабло. І тут я випадково помітив неподалік безліч камінців, однакових і надзвичайно схожих на добре пропечені свіжі буханці. Як легко Христос міг перетворити ці кам’яні буханці на справжні, перетворив же він воду на вино на весільному бенкеті! Врешті-решт чому б і ні? Римляни роздавали безкоштовний хліб, і люди славили царство кесаря, так і Христос міг би прославити Своє Царство…

Ісус міг за помахом руки зробити так, щоб в основі християнства опинилися б не хистке Євангеліє і повержена Людина на Хресті, а тверді соціально-економічні принципи… Утопія стала б життям, надія перетворилася б на упевненість, мрія стала б реальністю. Ісуса-благодійника славили б і в Лондонській школі економіки, і в Гарвардській школі бізнесу; на площі перед Парламентом височіла б Його статуя, пам’ятники Йому встановили б і на Капітолійському пагорбі, і на Червоній площі… Але Він відмовляється і каже, що слід поклонятися одному лише Богові».

На думку Магеріджа, у центрі випробувань, яким Сатана піддав Христа, – основне питання, що займало думки юдеїв: яким має бути Месія? Народний Месія, Який перетворював би каміння на хліб, щоб годувати натовпи людей? Месія Тори, який височіє в славі на вершині храму? Цар-месія, який править не лише Ізраїлем, але і всіма царствами землі? Загалом, Сатана запропонував Ісусу стати Месією, в якому, як нам здається, має потребу людство. І я вимушений визнати, в описі Магеріджа я дізнаюся Месію, якого я собі уявляю.

Ми згодні на будь-якого Месію, окрім Месії, Який страждає, яким і був Ісус. У якійсь мірі і Ісус не бажав страждань. Сатана майже влучив у ціль, коли запропонував Йому стрибнути вниз з даху, щоб випробувати Господа. Подібна спокуса спіткала Христа ще раз. Одного разу в гніві Ісус суворо відштовхне Петра: «Відійди від Мене, сатано! Ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське» (Мф. 16:23). Петро усього лише спробував заперечити, коли Ісус передбачив Свої страждання і смерть: «Нехай не буде цього з Тобою!» (Мф. 16:23). У цьому мимовільному протесті Ісус упізнав шепіт Сатани, що пропонує обрати легкий шлях.

Відійди від Мене, сатано!, Джеймс Тіссо

Навіть на хресті Ісус вимушений боротися з тією ж спокусою, коли розбійник, насміхаючись, каже Йому: «Якщо Ти Христос, спаси Себе і нас» (Лк. 23:29), а натовп підхоплює: «Якщо Він Цар Ізраїлів, нехай тепер зійде з хреста, і ми увіруємо в Нього; уповав на Бога, нехай тепер порятує Його, якщо Він угодний Йому» (Мф. 27:42-43). Але порятунок не прийшов, дива не сталося, не було легкого безболісного шляху. Щоб спасти інших, Ісус попросту не міг спасти Самого Себе. І Він знав про це, коли зустрівся з сатаною в пустелі.

* * *

Відійде, сатано!, Вільям Гол

Спокуси, з якими мені доводиться боротися, – цілком звичайні людські вади на зразок похоті і жадібності. Проте я бачу, що Христа спокушали не цим: під питання ставилася причина, через яку Він прийшов у світ, «стиль» Його дій. Сатана показав Йому, що мети можна досягти набагато швидше. Можна нагодувати натовп і завоювати народну любов, можна отримати владу над усіма царствами Всесвіту, не наражаючи себе на жодну небезпеку. «Навіщо так повільно іти до того, що добре?» – уїдливо помічає сатана в поемі Мільтона.

Спокуса в пустелі показала, наскільки велика різниця між Божою могутністю і силою сатани. Диявол може спокушати, примушувати, знищувати. Люди теж цьому навчилися, а вже політики, які знаходяться при владі, тут визнані майстри. Батогом, палицею чи автоматом одна людина може змусити другу робити майже все що завгодно. Сатана діє ззовні, примусово.

Господь, навпаки, діє зсередини, Він нікого не примушує. Така сила може здатися слабкістю. Господь змінює людину зсередини поступово, Він не йде проти людської волі. Усе це схоже на самозречення. Батьки і закохані знають: любов безсила, якщо той, кого любиш, відштовхує твою любов.

«Господь не нацист», – сказав Томас Мертон. І справді. Творець світу став жертвою світу, безсилий перед купкою стражників у саду. Бог став слабким з єдиною метою: Він хотів, щоб люди самі вибрали, як з Ним поступити*.

* У п’єсі Дороті Сейєрс «Людина, народжена Царем» Ірод каже волхвам: «Не можна любити підданих. Коли знайдете вашого царя, так йому і передайте. Людьми правлять лише три речі – страх, жадність та ілюзія безпеки». Цар Ірод добре засвоїв основні принципи сатани. Ісус у пустелі від них відмовився.

Серен Кьєркегор так писав про Господа: «Всемогутній, рука Якого така важка, може торкатися світу ледве помітно, і творіння набуде свободи». Іноді, якщо чесно, я сумую по залізній руці. Зберегти віру так важко – надто багато свободи, надто багато спокус. Іноді мені хочеться, щоб Господь приголомшив мене, подавив усі сумніви і довів, що Він є і що я Йому небайдужий.

Мені хочеться, щоб Господь активніше втручався в людські справи. Адже Йому нічого не варто було повалити Саддама Хусейна, і тоді не було б війни в Персидській затоці! Він міг би і Гітлера не допустити до влади, і скільки євреїв було б врятовано! Чому ж Бог «сидить склавши руки»?

Мені хочеться, щоб Господь активніше втручався і в моє життя. Я жадаю швидкої відповіді на свої молитви, не хочу хворіти, хочу миру своїм близьким. Мені потрібен переконливий Бог, Якого можна показати друзям, що сумніваються.

Коли подібні думки відвідують мене, я немов чую відлуння розмови, що сталася в пустелі дві тисячі років тому. Господь і сьогодні, як тоді на землі, опирається спокусам, діючи м’яко, поступово.

Чим більше я дізнаюся про Христа, тим більше дивуюся тому, що Іван Карамазов у романі Федора Достоєвського «Брати Карамазови» називав дивом самозречення. Чудеса, яких просив сатана, знамення, яких вимагали фарисеї, безперечні докази, які так потрібні мені, – Всемогутньому Богу неважко дати нам усе це. Тому і дивна Його відмова демонструвати Свою силу і приголомшувати. Господу так потрібна наша свобода, що Він дозволив нам жити, немов Його немає, плювати Йому в обличчя, розпинати Його. Безумовно, Ісус знав про все це, коли зустрів у пустелі спокусника, і всі Свої сили Він кинув на те, щоб стриматися.

Я думаю, Бог так стриманий у чудесах, бо жодними феєрверками Він не доб’ється від нас того, чого бажає. Силою можна добитися слухняності, проте любов завоювати можна лише любов’ю, а саме любові Господь хоче від нас, тому Він нас і створив. «І коли Я буду піднесений від землі, то всіх приверну до Себе», – каже Христос (Ін. 12:32). Іоанн додає: «Це говорив Він, даючи зрозуміти, якою смертю Він помре» (Ін. 12:34). Господь віддає Себе, Його любов – любов жертовна.

Пам’ятаю, як одного разу в кафе в Чикаго я слухав одного нещасного батька, який розповідав про свого блудного сина. Джейк, так звали сина, не міг утриматися на жодній роботі. Усі гроші він витрачав на наркотики і алкоголь. Додому дзвонив рідко. Загалом, доставляв батьку з матір’ю значно більше горя, ніж радощі. Батько Джейка говорив про свою безпорадність. «Якби тільки я міг повернути його, піклуватися про нього, щоб він побачив, як я його люблю», – повторював чоловік. Він трохи помовчав, щоб заспокоїтися, а потім додав: «І от що дивно. Джейк завжди відштовхував мене, але його любов для мене набагато важливіша, ніж любов трьох інших синів. Як все ж дивно! Але любов, вона така».

Мені здається, ця остання фраза краще відкриває нам таємницю Божого самозречення, ніж усі прочитані мною книги. Чому Господь терпляче і повільно вирощує чесноти, замість того щоб карати? Бо любов, вона така. У любові своя сила, і тільки цією силою можна завоювати людське серце.

Хоча сатана і отримав відсіч, він покидав поле битви з усмішкою на обличчі. Христос твердо відмовився грати за його правилами, проте сам диявол як і раніше міг користуватися цими правилами. Світ як і раніше належав йому, та до того ж він дізнався про Боже самозречення. Бог стримує Себе, і це іноді на руку Його ворогам.

На Христа чекало ще немало сутичок. Він виганяв бісів і замінював їх іншим Духом, Який не поневолював людини. Усе залежало від її вибору. А зла навколо вистачало: Ісус Сам порівняв Царство Боже з пшеницею, яка проростає серед куколів.

Після спокуси в пустелі Сатана підбадьорився. Люди, могли робити все, що їм надумається, а в усіх бідах тепер можна було винити Бога. Раз вже Він Сам вирішив сидіти склавши руки, то провина за хрестові походи і геноцид євреїв саме на Ньому!

Мені здається, що не піддавшись спокусі, Христос поставив під удар Самого Бога. Бог обіцяв одного разу привести все творіння до досконалості, ну а поки що? Історія людства повна бруду. Насильство ми бачимо навіть в історії церкви. Попереду – апокаліпсис. Чому Бог стримується? Запитаємо прямо, чи варто платити таку ціну за людську свободу?

Ті, хто живе зараз і не бачив кінцевого результату, не в змозі відповісти на це питання безпристрасно. Я можу лише нагадати вам, що Ісус, зустрівшись із злом один на один, здатний був його знищити, проте Він обрав інший шлях. Він вважав, що вільна воля навіть пропащої людини вартує того. Напевно, вибір цей був непростий, адже за нього довелося постраждати і Йому Самому, і Його послідовникам.

До самого кінця Христос не відступав від цього принципу. Він нікого не примушує. Навпаки, Він каже про наслідки вибору і залишає рішення за людиною. Він чесно відповідає на питання багатого юнака і не затримує його, коли той йде. Марк пише про це: «Ісус, поглянувши на нього з любов’ю, сказав йому» (Мк. 10:21). Ісус не мав ілюзій з приводу того, чим відповість Йому світ: «І через збільшення беззаконь охолоне любов у багатьох» (Мф. 24:12).

Іноді ми говоримо про «комплекс спасителя», називаючи так нездорове бажання вирішувати чужі проблеми. Проте справжній Спаситель на цей комплекс, схоже, не страждав. Він не відчував Себе зобов’язаним перетворити світ, поки живий, і вилікувати людей, які не були до цього готові.

Загалом, Ісус трепетно ставився до людської свободи. Коли сатана хотів випробувати Петра і, як пшеницю, сіяти його, навіть тоді Христос не перешкодив цьому. От як Він сказав про це Петру: «Я молився за тебе, щоб не ослабла віра твоя» (Лк. 22:32). Коли натовп заремствував і багато послідовників залишили Його, Ісус з гіркотою каже дванадцяти учням: «Чи не хочете відійти і ви?» (Ін. 6:67).

Ісус вчить людей на березі моря, Джеймс Тіссо

Все ближче страшний кінець. Христос передбачає Іудину зраду, але не намагається перешкоджати йому – це теж самозречення.

«Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та йде за Мною», – от так Ісус притягав Своїх учнів йти за Собою (Мф. 16:24).

* * *

Це самозречення, яке багато в чому подібно до боязкості, вразило мене. Занурившись в Євангелія, я чекав, що Ісус виявиться схожим на проповідників з мого дитинства. Тоді в церкві я часто відчував емоційний тиск. Нам проповідували так: «Вір і не став питань!». Маючи владу творити дива, таємницею і авторитетом, церква не залишала місця сумнівам. Оволодів я і прийомами «завоювання душ», причому іноді для цього, розмовляючи з людьми, доводилося представляти самого себе в хибному світлі. Зараз я не можу знайти нічого схожого в Ісусовому житті.

Якщо я правильно розумію історію Церкви, багато послідовників Христових здалися там, де Він вистояв. Як Церква, заснована Тим, Хто не піддався спокусі, могла породити Інквізицію і змушувати людей до віри впродовж п’яти віків? Навіть м’яка протестантська церква в Женеві зробила відвідування церкви обов’язковим, а відмову від євхаристії – злочином. Тут теж спалювали єретиків…

В історії християнства ми знаходимо безліч ганебних спроб «виправити подвиг Христовий», зробити шлях зручнішим. Іноді церква об’єднувалася з державою, щоб прорватися до влади. «Успіх – це ідол, поклоніння якому диявол насаджує з особливою старанністю, – писав Гельмут Тіліке про німецьку церкву, яка спочатку була зачарована Гітлером. – Декілька наступних після 1933 років, – наочний приклад того, як підпорядковує людину успіх і як під впливом цього успіху люди, навіть християни, вже не роздумують в ім’я чого і якою ціною…»

Іноді сама церква вирощує своїх маленьких Гитлерів. Вони прекрасно знають, яка сила знаходиться в диві, таємниці і владі. Іноді церква просто запозичує прийоми маніпуляції в політиків, комівояжерів і працівників рекламної індустрії.

Я з легкістю виявляю всі ці церковні вади. Проте, звернувшись до себе самого, помічаю, що я теж занадто уразливий для цієї спокуси. Мені бракує сили волі, щоб не шукати легких шляхів. Мені бракує терпіння, щоб дозволити Господу діяти повільно, «по-джентльменські». Я хочу бути хазяїном самому собі і змусити інших служити тому, у що я вірю. Я готовий частково поступитися своєю свободою тому, хто пообіцяє мені безпеку і захист. Я готовий поступитися і більшим, аби здійснити свої честолюбні плани.

Коли я відчуваю, що от-от поступлюся спокусі, я перечитую історію про спокусу в пустелі. Христос зумів вистояти перед спокусником і захистив свободу, якою я користуюся, сам опинившись перед спокусою. Я молюся, щоб Бог послав мені довіру і терпіння, які виявив Ісус. І я радію, згадуючи Послання до Євреїв, що «ми маємо не такого первосвященика, який не може страждати з нами в немочах наших, але Такого, Який, подібно до нас, зазнав спокуси в усьому, крім гріха… Бо оскільки Сам Він перетерпів, бувши спокушеним, то може й спокушуваним допомогти» (4:15, 2:18).