Заповіді блаженства

У юності Заповіді блаженства не давали мені спати спокійно. Бувало, прочитаю книгу – наприклад Чарльза Шелдона «Слідами Христа», – і даю собі урочисту клятву завжди поступати так, як поступив би Ісус на моєму місці. Після цього відкриваю Євангеліє від Матфея, перегортую розділи з п’ятого по сьомий. І що робити? Що ж мені було нівечити себе через кожний вульгарний сон, що приснився? Чи вирвати собі язика, якщо раптом сказав братові грубе слово?

Одного разу в мене розігралася совість, і я вирішив, що любов моя до матеріальних речей надмірна.

В результаті я віддав другу свою прекрасну колекцію з тисячі ста бейсбольних карток, в якій було декілька рідкісних екземплярів. Я чекав, що за таке самозречення отримаю нагороду зверху. Знаєте, що сталося? Мені довелося спостерігати, як мій друг влаштував щось на зразок аукціону і розпродав усю мою колекцію, заробивши на цьому неабияку суму. От яка несправедливість! Але я утішав себе: «Блаженні гнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне» (див. Мф. 5-7).

Я став дорослим, але Нагорна проповідь досі не дає мені спати спокійно. Часом я намагаюся відмахнутися від неї, переконуючи себе, що це певна «риторична надмірність». Але чим краще я дізнаюся Ісуса, тим більше переконуюся: кожне її слово – невід’ємна частина Його вчення. Якщо я не зрозумію Нагорну проповідь – мені ніколи не зрозуміти Христа.

Цю найбільшу проповідь Ісус вимовив на піку Своєї популярності в народі. Куди б Він не йшов, за ним йшли натовпи, прямо-таки одержимі одним-єдиним питанням: «Він довгожданий Месія чи не Він?». І от в один з таких днів Ісус залишив осторонь притчі і удостоїв слухачів прямолінійним викладом Своєї «життєвої філософії» – так сьогодні кандидат у президенти викладає свою передвиборну програму. І яка ж програма була в Нього?

* * *

Коли прийшов час проводити заняття про Нагорну проповідь з моїм класом, я вирішив використати свою звичайну методику: переглядав фільми про Ісуса. Мені потрібні були уривки з декількох (до півтора десятків) різних фільмів. Кожного тижня годин по п’ятнадцять мені доводилося розшукувати і переглядати епізоди. Сила-силенна часу йшла на перемотування плівки. Щоб було не так нудно, перемотуючи фільм, я дивився програми Сі-Ен-Ен і дізнавався останні новини. Потім я натискав на кнопку «play» і переносився в Палестину першого століття.

У 1991 році на тому тижні, коли я готував заняття по Заповідях блаженства, у світі відбувалося багато серйозних подій. У ході наземної операції, що тривала всього лише сотню годин, союзні війська отримали нищівну перемогу над Іраком. Так закінчилася війна в Персидській затоці. Як і більшість американців, я просто повірити не міг, що війна, якої так побоювалися, закінчиться швидко і з незначними втратами. Поки мій відеомагнітофон перемотував плівку, тележурналісти за допомогою карт і графіків показували, що відбувається в Кувейті. Потім на екрані з’явився генерал Норман Шварцкопф.

генерал Норман Шварцкопф

Раптом Сі-Ен-Ен оголосило про зміну в програмі телепередач: очікувалася пряма трансляція з уранішньої прес-конференції командувача союзницькими силами. Певний час я намагався продовжити свої заняття: хвилин п’ять подивився, як Ісус з фільму Пазоліні говорить Нагорну проповідь, потім хвилин сім – як генерал Шварцкопф викладає свою версію введення союзницьких сил у Кувейт. Але незабаром я забув про відеомагнітофон – Норман Несамовитий повністю захопив мою увагу. Він розповів про останню сутичку з елітною Іракською республіканською гвардією, про обманне вторгнення з моря, про переможний марш на Багдад і про зломлений опір іракців. Він виразив вдячність кувейтській, британській і саудівській арміям, а також усім учасникам інтернаціональних сил. Перед глядачами був генерал, який твердо знає, що робить, абсолютно упевнений у своїй армії. Повний тріумф. Пам’ятається, тоді я подумав: «От ідеальний полководець!»

Трансляція закінчилася. Пішла реклама. Я знову включив відеомагнітофон. Макс фон Сюдов – блідий блондин, що зображував Ісуса у фільмі «Найвеличніша з колись розказаних історій» – викладав абсолютно неймовірну версію Нагорної проповіді: «Блаженні… убогі… духом, – він вимовляв слова повільно, із сильним скандинавським акцентом, – бо… їхнє… є… Царство… Небесне».

Кадр з фільму “Найвеличніша з колись розказаних історій”

Довелося звикати до неквапливого темпу фільму, що різко контрастував з нестримністю мови Шварцкопфа. Я ледве подавив сміх: можна подумати, я щойно дивився пародію на Нагорну проповідь у виконанні Шварцкопфа!

«Блаженні сильні» – от головна заповідь генерала. Блаженні переможці. Блаженні армії багатих країн, які в змозі мати потужні бомби і ракети «Петріот». Блаженні визволителі, солдати-завойовники…

Гротесковий контраст між двома розмовами зробив абсолютно несподіваний ефект: я відчув той же шок, який, мабуть, відчули перші слухачі Нагорної проповіді в Палестині на початку першого століття. Поневоленому Римською імперією, народу, який прагнув свободи, замість довгожданого генерала Шварцкопфа явився Ісус. Його слова неприємно здивували слухачів: ударив тебе ворог по правій щоці – підстав ліву. Радій гонінням. Дякуй за убогість.

Щоб хоч якось відігратися за поразку на полі бою, іракці підпалили кувейтські нафтові свердловини – а Ісус закликає не мститися, а любити своїх ворогів. Як довго змогло б царство, засноване на подібних принципах, протистояти Риму?

«Блаженні біженці і бездомні», – от що практично сказав Ісус. Блаженні переможені. Блаженні ті, що тужать за полеглими товаришами. Блаженні курди, які все ще стогнуть під іракським ярмом. Будь-який фахівець із старогрецької мови скаже вам: блаженні – занадто м’яке і витончене слово для того, щоб виразити ті емоції, які вклав у нього Ісус. Грецьке слово означає щось на зразок захопленого викрику: «Ну, ти і щасливчик!»

«Щасливчики ж ці нещасні!» – говорив Ісус.

Пройшло декілька років, після того, як закінчилися події в Персидській затоці. Мене запросили в Білий дім. Президент Біл Клінтон був сильно стурбований падінням своєї популярності серед євангельських християн і зібрав нас – дванадцять віруючих – на сніданок, щоб ми поділилися своїми думками. Кожному з нас було дано по п’ять хвилин, щоб висловити наболіле президентові і віце-президентові. Мені на думку спало питання: «А що б сказав у такій ситуації Ісус?». І я раптом зрозумів: з можновладцями Він зустрівся лицем до лиця тільки один раз, та і то коли Його руки були зв’язані, а спина залита кров’ю.

З тих самих пір відношення між церквою і державою залишаються натягнутими.

Я відкрив Заповіді блаженства і пережив ще один шок. А якщо перекласти мову Ісуса сучасною мовою?

«Пане Президенте!

Передусім дозвольте дати вам пораду: не хвилюйтеся так через стан економіки і високий рівня безробіття. Зниження темпів росту національного валового продукту сприятливо позначиться на нашому народові. Невже ви не знаєте, що бідні блаженні? Чим більше буде в Штатах убогих – тим блаженніше всі ми будемо. «Блаженні убогі – бо їхнє є Царство Небесне!»

Не витрачайте стільки часу, щоб поліпшити систему охорони здоров’я. Бачте, Пане Президенте, ті, що плачуть – теж блаженні. Бо вони втішаться.

Рада у справах релігії вам вже доповіла про зростаючу секуляризацію суспільства. У школах більше не дозволяють молитися. Супротивників абортів кидають до в’язниці. Заспокойтеся, сер. Гоніння з боку держави дають християнам можливість стати вигнаними за правду, а тому – блаженними.

Дякую за увагу»

Але президенту Клінтону я цього не казав. Йому я розповів про зростаючу заклопотаність американських християн, але події цієї не забув.

Філіп Янсі

Чи не безглузді Заповіді блаженства в суспільстві, що обожнює самовпевнених, упевнених у собі і багатих? Ми вважаємо: блаженні щасливі і сильні. Блаженні спраглі до насолод, які прагнуть в усьому бути першими…

Психологи і психіатри – прихильники Фрейда – запевняють нас, що Заповіді блаженства свідчать про психічну нестійкість Ісуса. У виступі перед Королівським медичним товариством один іменитий британський психолог сказав наступні слова:

«Дух самопожертвування пронизує собою все християнське віровчення, він вважається похвальною якістю християнина, але що це, як не проповідь мазохізму в м’якій формі? Найбільше вираження ця думка знаходить у Нагорній проповіді Христа. Він благословляє бідних, лагідних, гнаних. Він закликає нас не опиратися злу, підставляти другу щоку кривдникові, а також робити добро ворогам і прощати людям їх провину. Кожне слово віддає мазохізмом!»

Отже, що перед нами – проповідь мазохізму чи найглибша мудрість? Той, у кого вже готова проста і чітка відповідь на моє питання, мабуть, мало замислювався про суть Нагорної проповіді.

Поставлю питання прямо: чи істинні Заповіді блаженства? Якщо це так, то чому тоді церква не заохочує бідність, скорботу, лагідність, гоніння? Чому церква бореться проти усього перерахованого? У чому суть Заповідей блаженства – етичного стержня усього Христового вчення?

Якби я виявився серед натовпу, який першим почув Заповіді блаженства, то, думається, я пішов би звідти стривоженим, ображеним, але ніяк не утішеним. Пройшло дев’ятнадцять століть, а я досі не можу розібратися в Його заповідях.

Нагорна проповідь (фрагмент), Козімо Росселлі

Сьогодні, коли я згадую про свій юнацький максималізм і закоництво, то чітко бачу, як розвивався мій світогляд.

Тепер я не можу з упевненістю сказати: «От що означають Заповіді блаженства…», та і навряд чи колись зможу. Але поступово, ледь не навпомацки, я запевнився, що заповіді ці – найбільші істини. Для мене вони існують як мінімум на трьох рівнях розуміння.

Жадані обіцяння. Спочатку я вважав їх чимось на кшталт подачки знедоленим: «Що робити? Ви не багаті, обділені здоров’ям, виплакали собі очі… Доведеться сказати кілька приємних слів, щоб хоч якось підтримати вас у скрутну хвилину». З часом мій цинізм убував, а віра прибувала, і в заповідях я побачив щирі обіцяння, що становлять суть вчення Христового.

В середні віки царі жбурляли монети в натовп жебраків, у наш час політики роздають обіцянки біднякам перед виборами. Але Ісус обіцяє Своїм слухачам вічні, незмінні нагороди. Ісус – єдиний житель землі, який пожив «по ту сторону». Він – зійшовши з небес – прекрасно знав, що нагороди Царства Божого сторицею віддадуть нам за усі наші земні страждання. Ті, що плачуть будуть утішені. Лагідні наслідують землю. Голодні та спраглі наситяться. Чисті серцем побачать Бога. Ісус мав повне право давати такі обіцянки. Бо саме Він прийшов, щоб затвердити Царство Боже, яке триватиме вічно.

Одного разу влітку я зустрівся з групою перекладачів Біблії з товариства Вікліфа – співробітники цієї організації роз’їжджаються в найвіддаленіші куточки світу, щоб перекладати Писання мовами місцевих племен і народів. Зустріч сталася в їх аскетичному «містечку» серед аризонської пустелі. Жили вони у фургонах і збиралися в панельному будиночку під залізним дахом. Мене вразила відданість справі цих професійних лінгвістів – вони були готові вести важке жебрацьке життя в далеких куточках земної кулі. Була в них і улюблена пісня: «Посилаю Я вас працювати без нагород, без плати. Вас не полюблять, не дізнаються…». Я їх слухав, і мені здавалося, що слова пісні не зовсім вірні: ці місіонери не збиралися відмовлятися від своєї нагороди. Ні, вони готові були винести певні труднощі, аби отримати нагороду! Вони служать Богові і вірять, що Бог, у Свою чергу, віддасть їм за труди, якщо не тут – на землі, то в житті вічному.

Вранці, поки сонце ще не встало над пагорбами, я вирушав на пробіжку запорошеною дорогою між колючими стовпчиками кактусів.

Аризонська пустеля

Побоюючись змій і скорпіонів, я більшу частину часу дивився під ноги на дорогу, але якось уранці, пробігаючи новим маршрутом, я підняв голову і побачив перед собою прекрасний розважальний центр. Міраж, та і годі! Я підбіг ближче і побачив два великі басейни, зали для аеробіки, бігову доріжку, прекрасні сади, бейсбольне поле, футбольні поля і стайні. Усі ці зручності, як мені вдалося з’ясувати, належали клініці, де лікували різні розлади травної системи кінозірки і знамениті спортсмени. Клініка дотримувалася певної програми, розрахованої на дванадцять етапів. У ній працювали кандидати і доктори медичних наук, а з кожного пацієнта брали по триста доларів за день.

Від найсучаснішої клініки я повільно побіг назад до скупчення будиночків і павільйончиків бази Вікліфа. Контраст був разючим. Одна організація прагнула рятувати людські душі, готувати місіонерів, щоб ті служили Богові в житті як земному, так і вічному. Друга лікувала тілесні недуги, старалася, щоб їх власники могли отримувати всі задоволення від цього життя. Чи варто говорити, яка з них користувалася більшою популярністю?

У Заповідях блаженства Ісус звертається до людей, які не дуже багато отримали від життя нинішнього, – до бідних, скорботних, лагідних, голодних, гнаних, убогих духом. Він завіряє: їх служіння не пройде непоміченим. Вони будуть щедро винагородженні.

Я знаю: сьогодні немодно говорити християнам про нагороди, що очікують їх у вічному житті. Мій пастор Біллі Леслі любив говорити: «Чим багатшою і сильнішою стає церква, тим менше вона любить гімни про суєтність світу і тим більше любить гімни, що оспівують життя у світі». У Сполучених Штатах християнам жити так комфортно і зручно, що їм важко повірити, ніби жалюгідні люди, про яких говорив Ісус у Заповідях блаженства, – це вони і є. Через те Його слова так ріжуть сьогодні вухо.

Але нам не можна забувати про майбутні нагороди. Послухайте пісні чорних американських рабів, і ви зрозумієте, як утішлива така віра.

«Ближче, ближче карета смерті – ти понесеш мене додому!», «Коли я потраплю на небо, то надіну новий одяг і мій радісний крик пролунає на небесах Божих!», «Скоро ми будемо вільні, скоро ми будемо вільні. Будемо вільні, коли Господь покличе нас додому». У цих людей було мало надій у житті. Усі їх сподівання – це надії на світ прийдешній. Єдиною надією для них був Ісус. «Ніхто не знає бід моїх. Ніхто, окрім Ісуса», «Усі біди свої покладу на плечі Ісуса».

Я більше не називаю вічні нагороди, обіцяні в Заповідях блаженства, нереальними. Але до чого сподіватися на майбутні нагороди? Чи краще жилося рабам через те, що вони вірили: Богу не подобається світ каторжної праці і жорстоких наглядачів, озброєних батогами і кайданами? Вірити в майбутні нагороди – означає вірити в те, що Своєю могутньою рукою Господь може вершити справедливість, що колись гордовиті будуть скинуті, а упокорені піднесені і голодні нагодовані…

Надія на майбутні нагороди не робить нас пасивними: так, ми зобов’язані боротися за справедливість тут, у цьому житті, але історичні факти такі, що для засуджених Гулага, для американських рабів, для римських християн, які очікували своєї черги бути розтерзаними дикими звірами на арені амфітеатру, обіцянка майбутньої нагороди була джерелом не сорому, а надії. Надія допомагає вижити. Вона дозволяє вірити в Божу справедливість. Немов дзвін, що дзвонить в іншому світі, Ісусова обіцянка нагороди звернена до нас: що б ми не думали, у зла немає майбутнього. Майбутнє є тільки в добра.

Моя дружина Дженет працювала з престарілими в найбідніших кварталах Чикаго. Серед її підопічних були і білі, і чорні. Їм довелося багато що пережити за своє життя: дві війни, Велика депресія, соціальна несправедливість. Деяким було за сімдесят, комусь – за вісімдесят. Вони жили в передчутті близької смерті. Але Дженет звернула увагу на те, як по-різному білі і чорні ставляться до смерті. Були виключення, але в основному більшість білих тремтіли від думки про смерть. Вони скаржилися на життя, на сім’ю, на погане самопочуття. Чорні ж, навпаки, зберігали почуття гумору і силу духу, хоча причин для гніву і відчаю в них було не менше.

Чим викликана така різниця? Дженет дійшла висновку: уся справа в надії. Чорношкірій людині давала надію її непохитна віра в рай. Якщо ви хочете знати, що чорні думають про небеса сьогодні, подивіться, як вони ховають своїх близьких.

Поховання в Новому Орлеані

З властивим неграм красномовством проповідник малює картини такого мирного і солодкого життя, що кожному членові конгрегації хочеться самому відправитися в рай. Скорботні відчувають горе, печаль, але вони бачать і загальну картину подій: смерть – це лише перепочинок. Тимчасовий відступ у битві, доля якої вже вирішена.

Я упевнений: для цих нікому не відомих святих людей похилого віку, які навчилися чекати і насолоджуватися спілкуванням з Богом, незважаючи на всі негаразди земного життя, небеса швидше здаються чимось на зразок довгожданого повернення додому, а не екзотичної турпоїздки. У житті цих людей Заповіді блаженства збуваються. Змученим біллю, сімейними негараздами, жертвам економічного хаосу, ненависті, страху, Ісус дає обіцяння: для них настане довгий, довший, ніж земне життя, період здоров’я, радості і миру. Це і буде час нагороди.

Великий переворот. Йшов час, і я вчився шанувати Божі обіцяння, навіть бажати їх. Але ці нагороди чекають нас у майбутньому! Як вони можуть задовольнити мої сьогоднішні потреби? Проте йшов час, і я навчився думати, що Заповіді блаженства розповідають про сьогодення, а не тільки про майбутнє, хоч і в дещо парадоксальній формі: показують, які прийоми досягнення успіху в земному світі даремні.

Філіпс перераховує «Заповіді блаженства світу цього»:

• Блаженні зухвалі, бо їм легко у світі.
• Блаженні черстві, бо їх не ранить життя.
• Блаженні скиглії, бо врешті-решт усе буде так, як їм хочеться.
• Блаженні безсердечні, бо їх не хвилюють гріхи.
• Блаженні ті, що змушують, бо вони отримують бажане.
• Блаженні люди, які добре знають звичаї світу, бо вони знають, як свого добитися.
• Блаженні порушники спокою, бо вони завжди на видноті.

Головний закон сучасного суспільства – виживання найсильнішого. Я бачив таку наклейку на машині: «Перемагає той, у кого після смерті виявиться найбільше брязкалець». Аналогічно: перемагає країна, що має найпотужнішу зброю, найвищий валовий національний продукт. Коли Майкл Джордан вирішив піти із спорту, власник «Чикаго Булз» так виклав правила, за якими живе сучасний світ: «Життя Джордана – втілення великої американської мрії: у житті повинен настати момент, коли тобі не треба більше робити те, чого ти робити не хочеш, і коли ти зможеш робити все те, що тобі хочеться».

Майкл Джордан

Можливо, саме така американська мрія, але в Заповідях блаженства Ісус говорив зовсім про іншу мрію. Заповіді блаженства ясно показують: Бог дивиться на цей світ зовсім іншими очима. Бог віддає перевагу убогим і скорботним перед багатими і супермоделями, які виставляють свої тіла напоказ десь на пляжі. Не дивуйтеся, якщо Бог віддасть перевагу жебрацькому кварталу Мумбаї перед Лазурним Берегом, а Руанду – Монте-Карло. Можна піти далі: дати Заповідям блаженства підзаголовок: назвати не їх «виживання найсильніших», а «тріумф слабких».

У Євангеліях багато епізодів, що показують, які люди подобалися Ісусу. Вдова, що опустила дві останні монети в храмову скарбничку. Митар, який усіма зневажався і якому так хотілося побачити Ісуса, що він забрався на дерево. Жінка з п’ятьма невдалими шлюбами за спиною. Сліпий жебрак. Перелюбниця. Прокажений. Сила, краса, зв’язки, напористість допомагають досягати успіху в суспільстві, але частенько заважають увійти до Царства Небесного. Лагідність, скорбота, покаяння, бажання змінитися – от ворота в Царство Боже.

«Блаженні убогі духом», – казав Ісус. Один з коментарів пропонує навіть такий переклад: «Блаженні ті, що зневірилися». Якщо тому, хто зневірився нікуди йти, чом би йому не піти до Ісуса? Адже Він може дати позбавлення від бід! Ісус щиро вірив: убогий духом, скорботний, гнаний, спраглий і жадаючий праведності має перевагу перед іншими. Можливо, людина, яка зневірилася, звернеться до Бога по допомогу. Якщо так – людина ця дійсно блаженна.

Католицькі богослови придумали формулу: «Божа перевага до бідних». Саме цими словами вони описують явище, яке спостерігалося як у старозавітні, так і в новозавітні часи. Бог співчуває бідним і знедоленим. Чому ж Він так виділяє бідних? За що ним така увага? Мені теж було цікаво: що в бідняках так притягає Бога? І тут допомогла письменниця Моніка Хелвіг, яка склала список наступних «переваг» убогості:

1. Бідні знають, що їм потрібна допомога.
2. Бідні розуміють, що вони цілком залежать від Бога, можновладців і один від одного.
3. Бідні сподіваються не на речі, а на людей.
4. У бідних немає надмірного відчуття власної значущості, немає прагнення піти в себе.
5. Бідні сподіваються не на конкуренцію, а тільки на взаємодопомогу.
6. Бідні чітко бачать різницю між предметами першої необхідності і предметами розкоші.
7. Бідні вміють чекати. Їх велике терпіння народжене усвідомленням власної залежності від зовнішніх обставин.
8. Страхи бідних реальніші і менш перебільшені, бо вони вже знають: навіть великі страждання і велику нужду можна пережити.
9. Коли бідні чують Благу звістку, вони і сприймають її саме як благу звістку, а не як екзотичне вчення і не як докір.
10. На заклик Благої звістки бідні можуть відповісти з повною самовіддачею і з чистим серцем, бо їм нічого втрачати і вони готові до всього.

Підведемо підсумок. Зовсім не за власним бажанням – а швидше навіть всупереч ньому, – бідні особливо відкриті для Божої благодаті.

Нужда, залежність, невдоволення життям примушують їх радісно приймати дар Божої любові.

Потім я виконав своєрідний експеримент: знову узяв список Моніки Хелвіг, замінив слово «бідні» на слово «багаті» і з точністю до навпаки змінив зміст кожного речення. От що вийшло: «Багаті не знають, що їм украй потрібна допомога… Багаті сподіваються не на людей, а на речі… (Подібне Ісус зробив в Євангелії від Луки. Ми чомусь звертаємо мало уваги на Його слова, наступні після Заповідей блаженства: «Але горе вам, багаті, бо ви вже одержали свою втіху…» (Лк. 6:24).).

Потім я зробив ще ризикованіший крок: замінив слово «бідні» на слово «я». Обмірковувавши кожне з десяти висловлювань, я ставив собі питання: на кого я більше схожий – на бідного чи на багатого? Чи бачу я власну нужду? Чи сподіваюся на Бога? Чи визнаю свою залежність від людей? На чому покоїться моя віра? Я ставлюся до оточення як до суперників або як до соратників? Чи бачу різницю між необхідним і усім, що крім того? Чи терплячий я? Що для мене Заповіді блаженства – Блага звістка чи докір?

Цей експеримент допоміг мені зрозуміти, чому багато святих добровільно віддавали себе у владу бідності. Залежність, упокорювання, простота, взаємодопомога, самозречення – от які якості цінні в духовному житті. От яких якостей бракує тим, хто живе комфортно. Є і інші шляхи до Бога… можливо… Але шляхи ці страшно важкі – як важко верблюдові пройти крізь голкове вушко! У Великому Царстві Божому рідко можна побачити багатих святих, що досягли успіху.

Я зовсім не вважаю, що бідняки більш праведні за інших (хоча вони здалися мені жалісливішими і щедрішими). У них інша гідність: вони не прикидаються доброчесними. У них немає гордовитості, властивої середньому класу, який прекрасно вміє прикривати власні недоліки показною праведністю. У них більше природної довіри, оскільки в них немає вибору: їх виживання цілком і повністю залежить від оточення.

Заповіді блаженства перестали бути для мене гаслом або мораллю. Вони одкровення про таїнство людського буття. У Царстві Божому все перевернуто з ніг на голову. Бідні, голодні, скорботні і пригноблювані – от хто блаженні! І блаженство їх зовсім не в стражданні – Ісус, як міг, намагався полегшити їх страждання. Але блаженні вони тому, що в них є величезна перевага перед людьми забезпеченими і самовдоволеними. Багаті, успішні і красиві йдуть по життю, сподіваючись на свої природні дарування. Але ті, кому від народження багато що не дане, хто не приречений на успіх у земному житті, звертаються в нужді до Бога.

Людині завжди важко зізнатися у власному безсиллі. Але коли вона все ж зізнається в ньому, то Царство Боже стає ближчим.

Психологічна реальність. Зовсім нещодавно мені відкрився третій рівень істини в Заповідях блаженства. Ісус не лише показав нам ідеал, до якого слід прагнути, щоб отримати очікувану нагороду; Він не просто потряс засади нашого суспільства, побудованого на культі успіху, – Він чітко і ясно виклав одну чисто психологічну істину. І це найглибша з усіх істин, які нам дано пізнати в земному житті.

Заповіді блаженства учать: те, що приносить досягнення успіху в Царстві Небесному, допоможе нам і в земному житті, тут і зараз.

Мені було потрібно багато років, щоб усвідомити цю істину, і тільки зараз я починаю помалу розуміти Заповіді блаженства. Кожного разу, коли я перечитую їх, вони мене приголомшують: їх багатство примушує мене побачити мою власну убогість.

Блаженні убогі духом… Блаженні лагідні… У книзі Пола Джонса «Розумники» переконливо розповідається про те, про що кожен з нас і так здогадується: люди, яких ми обожнюємо, яких прагнемо наслідувати, яких бачимо на обкладинках барвистих журналів, – це насправді не такі цілісні, щасливі, урівноважені люди, якими ми їх собі уявляємо. За світськими стандартами, герої книги Джонса (Ернест Хемінгуей, Бертран Расел, Жан Поль Сартр, Бертольт Брехт та ін.) – успішні люди. Але якщо придивитися до них, то бачиш: це компанія нещасливців, себелюбців і насильників.

Мені, як журналісту, доводилося брати інтерв’ю в зірок – спортсменів, кіноакторів, музикантів, відомих письменників, політиків і телеведучих. Ці люди щодня мелькають на телеекранах і на сторінках газет і журналів. Ми стежимо за їх життям, за кожним їх вчинком. Нам цікаво, у що вони одягнені, що їдять, якими видами спорту займаються, кого люблять, якою зубною пастою користуються. Але скажу вам: мій небагатий досвід свідчить про правоту Пола Джонса. Наші «ідоли» – найнещасніші люди з усіх, з ким мені доводилося зустрічатися. Більшість з них марно намагаються впоратися з власними сімейними проблемами. Майже всі вони залежні від своїх психоаналітиків. За якоюсь іронією долі ці «герої» і «спасителі світу» постійно мучаться сумнівами і не упевнені в собі.

Також мені доводилося спілкуватися з людьми, яких я називаю «людьми служіння». Це лікарі і медсестри, які працюють серед найнижчих верств суспільства, у лепрозоріях Індії. Я знайомий з випускником Прінстонського університету, який управляє нічліжкою для бездомних у Чикаго. Лікарі залишають високооплачувану роботу, щоб служити людям у глухому містечку на Міссісіпі. Медперсонал, який працює в Сомалі, Бангладеш і інших районах зосередження людських страждань. Ті самі доктори наук, яких я зустрів в Арізоні, сьогодні живуть десь у джунглях Південної Америки – перекладають Біблію на мало кому відомі мови.

Я готовий був славити цих людей, захоплюватися їх служінням, але мені і на думку не спадало заздрити їм. І от сьогодні я думаю про ці дві групи людей – зірок і людей служіння: останні, як мені здається, знаходяться в кращому положенні, на них більше благодаті. І мені радісніше бути поряд із служителями, ніж із зірками. Тільки вони мають духовну мудрість і багатство, радість, якої я не бачив ні в кого іншого. Люди служіння мало мають, багато працюють, не чують овацій натовпу. Вони розтрачують свої таланти і здібності на бідних і неосвічених людей. Але, втрачаючи таким чином свої життя, вони чомусь їх набувають.

Тепер я вірю в те, що убогі духом і лагідні дійсно блаженні. Їм належить Царство Боже. Вони успадкують землю.

* * *

Блаженні чисті серцем. У моєму житті був період, коли мені доводилося боротися із сексуальними спокусами. Саме тоді я і наштовхнувся на одну статтю, яка привела мене до книги «У що я вірю», написану французьким католиком Франсуа Моріаком. Мене уразило, що Моріак – стара людина – так багато писав про власну похіть. Він пояснював це так: «У старості частенько зазнаєш спокус із подвоєною силою: уява старої людини моторошним чином намагається заповнити те, що відняла в неї природа».

Я знав: Моріак розуміє суть похоті. Новели «Клубок змій» і «Поцілунок прокаженому» принесли йому Нобелівську премію в області літератури. Вони яскравіше за всі інші прочитані мною книги говорять про похіть, пригніченість, гнів, викликаних сексуальним потягом. Спокуса плоті була для автора звичним полем битви.

Моріак відкинув усі традиційні аргументи на захист моральної чистоти, яким його з дитинства учили в католицькій сім’ї. «Шлюб приборкає похіть»: Моріаку це не допомогло, як не допомогло і багато чим іншим, бо того, хто жадає тягне до невідомого, йому хочеться пригод, випадкових зустрічей. «Якщо тримати себе в руках, похіть вщухне»: Моріак вважав, що сексуальний потяг подібно до відливної хвилі, яка своєю силою змиває всі наші благі наміри в глибини морські. «Істинне задоволення приносить тільки моногамний шлюб»: можливо, і так, але це не здасться правдою тому, хто не може задовольнити свої сексуальні бажання в моногамному шлюбі. Отже, ми розглядаємо традиційні аргументи на користь моральної чистоти і бачимо, що вони занадто слабкі.

Моріак приходить до висновку, що самодисципліна, приборкання плоті і логічне мислення – непідходяща зброя проти поривів до статевої розбещеності. Врешті-решт він знайшов лише один аргумент, який переконав його в необхідності зберігати моральну чистоту. Йшлося про одну із заповідей: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать». За словами Моріака, «всяка нечистота відділяє нас від Бога. Духовне життя підкоряється своїм законам, причому таким же строгим, як і закони фізичного світу. Тільки чистота може привести до вищої любові, що перевершує всі інші пристрасті, – любові до Бога. Саме про це йде мова – ніяк не менше».

Моя боротьба з похіттю не закінчилася відразу після того, як я прочитав слова Франсуа Моріака. Але можу сказати твердо: його аналіз проблеми виявився вірним.

Любов, якою хоче обдарувати нас Бог, вимагає, щоб ми очистилися, освятилися! Лише після цього ми зможемо прийняти вищу любов, яку ніяк інакше не відчуєш. Тільки жадання цієї любові примушує нас зберігати чистоту. Леліючи хтиві помисли, я заважаю собі наблизитися до Бога.

Чисті серцем – істинно блаженні, бо вони побачать Бога. Це настільки ж просто, наскільки і важко…

* * *

Блаженні милостиві. Істинність цієї заповіді допоміг мені відкрити Генрі Нувен, священик, колишній викладач Гарвардського університету.

Генрі Нувен

Незважаючи на успішну кар’єру, він раптом перебрався з Гарварду в Дейбрейк – містечко в околицях Торонто, щоб покласти на себе виконання нелегких обов’язків. Він вирішив допомогти своєму другу на ім’я Адам. Тепер Генрі служить не інтелектуалам, а молодій людині, яку більшість людей вважають даремним членом суспільства.

От як Нувен описує свого друга:

«Адам – двадцятип’ятирічний хлопчина, який не може говорити, не може самостійно одягнутися чи роздягтися, не може ходити чи їсти без сторонньої допомоги. Він не плаче і не сміється, дуже рідко дивиться в очі людям. Спина його викривлена. Руки і ноги його не слухаються. Він страждає від нападів епілепсії, і, незважаючи на велику кількість ліків, що приймаються, йому дуже рідко випадає день без нападу. Іноді він раптом пожвавлюється і видає стогін. Кілька разів я бачив, як велика сльоза скачувалася по його щоці.

У мене йде близько півтори години на те, щоб розбудити Адама, дати йому ліки, віднести його у ванну, помити і поголити, почистити йому зуби, одягнути його. Відвести на кухню, погодувати сніданком, посадити в інвалідного візка і привезти його туди, де він більшу частину дня приймає лікувальні процедури».

Я був у Торонто в гостях у Нувена і бачив, як він доглядає за Адамом. Зізнаюся: у мене виникли сумніви щодо того, чи правильно Нувен витрачає свій час. Я чув його виступи, читав його книги. Скільки він може дати людям! Невже хтось інший не може доглянути за Адамом? Коли я обережно підняв це питання в розмові з Нувеном, він сказав, що я невірно його розумію. «Я ні в чому собі не відмовляю, – переконував він мене. – Не Адам, а я стаю багатшим від нашої дружби».

І Нувен почав перераховувати мені всі переваги цієї дружби. Час, проведений з Адамом, дарував йому відчуття внутрішнього миру і таке глибоке задоволення, що в порівнянні з ним будь-які інтелектуальні заняття здаються нудними і поверхневими. Сидячи поряд з безпорадним чоловіком-дитиною, він зрозумів, що був одержимий прагненням досягти успіху в науці і християнському служінні, що готовий був битися за успіх. А от Адам навчив його, що «людьми нас робить не розум, а серце, не здатність думати, а здатність любити». В Адамовій простоті він углядів ту саму «порожнечу і убогість», яка повинна опанувати людину, перш ніж її наповнить Бог – той вид порожнечі, який ченці-відлюдники досягали за роки духовних пошуків і приборкання плоті.

Під час усієї нашої розмови Генрі Нувен наполегливо повертався до мого питання. Здавалося, він не розуміє, як я міг задати його. Він згадував усі нові і нові радощі, яких набув у дружбі з Адамом. Дійсно, він відчував абсолютно інший духовний спокій, такого не знайти у величних коридорах Гарварду, його можна набути лише біля ліжка нетямущого Адама. З Дейбрейка я від’їжджав повністю упевнений у власній духовній убогості. Адже я так намагався розпланувати своє письменницьке життя, щоб багато що зробити і багато що встигнути! Ні, блаженні милостиві, бо, як я побачив, вони помилувані будуть.

Блаженні миротворці… Блаженні гнані за правду. Ця істина дійшла до мене обхідним шляхом. Їй намагався слідувати великий письменник Лев Миколайович Толстой, але темперамент постійно заважав його миротворчим спрямуванням. Толстой дуже красиво написав про Нагорну проповідь. Півстоліття потому Махатма Ганді прочитав «Царство Боже всередині вас» Толстого і вирішив буквально наслідувати принципи Нагорної проповіді.

Махатма Ганді в молодості

У кінокартині «Ганді» є чудова сцена, в якій Махатма намагається роз’яснити свою філософію пресвітеріанському місіонерові Чарлі Ендрюсу. Прогулюючись разом одним з південноафриканських міст, вони наштовхнулися на юних бандитів. Преподобний Ендрюс відразу оцінив небезпеку і вирішив тікати. Але Ганді зупинив його: «Невже не сказано в Новому Завіті,  якщо ворог ударив тебе по лівій щоці, треба підставити праву?». Ендрюс пробурмотів, що це образний вираз. «Я в цьому далеко не упевнений, – відповів Ганді. – Мені здається, він означає: треба виявити хоробрість – прийняти удар, кілька ударів, щоб показати, що не відповідатимеш насильством, але і не зійдеш зі шляху. Коли поступаєш так, щось прокидається в нападаючому. Згасає його ненависть. Виникає повага. Я думаю, саме про це говорив Христос. І це вірно».

Через роки американський священик Мартін Лютер Кінг вивчив філософію Ганді і вирішив застосувати її на практиці в США. Багато чорношкірих відвернулися від нього, бо він засуджував насильство. Їх же спокушала філософія «чорної сили». Нехитро: після того, як тебе в десятий раз ударили кийком по голові, а тюремний наглядач у котрий раз ткнув тебе електрошокером, починаєш сумніватися в ефективності теорії непротивлення злу насильством. Але сам Кінг у ній ніколи не сумнівався.

Бунти розгоралися в Лос-Анджелесі, Чикаго, Гарлемі, а Кінг переїжджав з міста в місто, намагаючись втихомирити бунтарів, нагадуючи демонстрантам, що аморальною поведінкою не змусиш людей бути моральними. Цей принцип він перейняв з Нагорної проповіді і від Ганді. Про це говориться майже в усіх його промовах.

«Християнство, – казав він, – завжди наполягало: перш ніж надіти корону, треба понести хрест. Щоб бути християнином, треба узяти свій хрест, незважаючи на труднощі, біль, напругу. Треба нести хрест до тих пір, доки на спині не залишаться відмітини від нього, доки хрест не виведе нас на чудовий шлях, на який можна вступити тільки через страждання».

У Мартіна Лютера Кінга були свої слабкості, але в одному він був правий: не дивлячись ні на що, забувши про інстинкт самозбереження, він залишався вірний принципу миротворства. Він не завдавав удару у відповідь. Коли всі закликали до помсти, він закликав до любові. Борці за громадянські права лягали під копита поліцейських коней, не боялися кийків і німецьких вівчарок. Якраз ці дії і принесли їм довгождану перемогу. Історики виділяють одну подію, яка принесла руху масу прибічників. На мосту недалеко від міста Селма (штат Алабама) шериф Джім Кларк наказав поліцейським розігнати натовп беззбройних демонстрантів. Американська громадськість була приголомшена видом насильства і несправедливості – і нарешті був прийнятий Білль про громадянські права.

Я виріс в Атланті, у тому ж місті, що і Мартін Лютер Кінг, і хочу зізнатися: коли він керував демонстраціями в Селмі, Монтгомері і Мемфісі, я був на стороні білих шерифів з їх кийками і німецькими вівчарками. Я зорко помічав його моральну недосконалість і наполегливо відмовлявся бачити свого власного гріха. Але Кінг залишився вірний своїй справі. Тіло його стало мішенню, а не зброєю, – цим він пробив стіну моєї моральної сліпоти.

Він любив казати: справжня мета – не перемогти білу людину, а «пробудити почуття сорому в тих, хто пригноблює, розплющити їм очі на їх хибне почуття власної переваги… Але підсумком повинне стати примирення; підсумком повинне стати спокутування; підсумком повинне стати створення суспільства, що живе за законами любові». Мартину Лютеру Кінгу вдалося пробудити ці почуття в людях, навіть у таких переконаних расистах, яким був я.

Як і Ганді, Кінг помер мучеником. Після його смерті багато людей увірували: мирний спротив дозволяє добитися справедливості. Після мученицької кончини Беніньо Акіно на Філіппінах прості люди повалили уряд тим, що збиралися на вулицях і молилися. Танки зупинялися перед філіппінцями, які стояли на колінах, ніби наткнувшись на невидиму силу. Потім у пам’ятному 1989 року в Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Східній Німеччині, Болгарії, Югославії, Румунії, Монголії, Албанії, Радянському Союзі, Непалі і Чилі більше півмільярда людей мирним шляхом скинули ярмо пригноблення. У багатьох з цих країн, особливо в країнах Східної Європи, рух очолювала християнська церква. Демонстранти йшли вулицями зі свічками, співом псалмів і молитвами. Як і за часів Ісуса Навина, стіни рухнули.

Миротворці наречуться синами і дочками Божими. Блаженні гнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне.

* * *

Блаженні скорботні. Коли я писав книги «Де Бог, коли я страждаю?», «Розчарування у Богу», то провів багато часу із скорботними. Спочатку було ніяково. Я не знав, як відповідати на їх питання, мені важко було бачити їх страждання. Я пам’ятаю, як на запрошення сусіда приєднався до реабілітаційної групи, що збиралася в найближчій лікарні. Група називалася «День сьогоднішній». У неї входили вмираючі люди. Разом із сусідом я ходив на їх збори цілий рік.

Не буду кривити душею і казати, що мені там подобалося. Але щомісячні зустрічі стали для мене найважливішою подією. На вечірці гості намагаються здивувати один одного своїм положенням у суспільстві і успіхами. У цій групі ніхто нікого не прагнув дивувати. Одяг, мода, меблі, робота, нові машини – що усе це могло означати для людей, які готувалися померти? Члени групи «День сьогоднішній» більше думали про вічне. І мимоволі закрадалася думка: шкода, що деякі з моїх друзів-себелюбців не ходять сюди зі мною.

Пізніше, коли я написав про все, що дізнався про горе і страждання, я почав отримувати листи від незнайомих мені людей. У мене стоять на полиці три теки цих листів, кожна завтовшки в 18 см. Ці теки – найцінніше, що в мене є.

Багато хто з моїх респондентів не може похвалитися щасливим кінцем власних пригод. Деяким з них здається, що Бог покинув їх. Дуже небагато знайшли відповіді на свої «чому?». Але я бачив досить горя, щоб увірувати в обіцяння Ісуса: «Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться».

Я знаю два невеликих, майже домашніх християнських служіння, початок яким поклало горе. Одне з них заснувала жінка, яка дізналася, що її син – її єдиний син – помирає від СНІДУ. Члени церкви і сусіди не дуже-то їй співчували – її син був гомосексуалістом. Вона почувала себе такою самотньою і нещасною, що вирішила організувати спілкування через листування з іншими батьками гомосексуалістів. У неї немає спеціальної освіти, щоб допомогти цим людям. Вона не обіцяє їм чарівних ліків, але для сотень батьків ця хоробра жінка стала рятівним кругом.

Розповім про іншу матір. Її син служив на флоті і розбився на вертольоті. Довгі роки вона не могла позбутися свого горя. Вона зберігала кімнату свого сина – такою, якою він залишив її востаннє. Несподівано вона почала звертати увагу на те, як часто в програмах новин розповідають про вертольоти, що розбилися, і подумала: скільки ж сімей переживає подібні трагедії! Її зацікавило, чи не може вона ним чимось допомогти. Тепер, коли розбивається військовий вертоліт, вона посилає пакет з листами і допоміжними матеріалами офіцерові Департаменту оборони, який передає пакет у сім’ї потерпілих. З половиною сімей зав’язується листування. Отже в цієї пенсіонерки є своє «коло страждальників». Її власне горе не стає від цього меншим, але вона набула мети в житті, вона більше не почуває себе безпорадною перед лицем власної трагедії.

Немає кращого цілителя, ніж «поранений цілитель». Так сказав Генрі Нувен. Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться.

* * *

Блаженні голодні і спраглі правди. У певному значенні всі, кого я згадав у цій розповіді, утілюють у собі це останнє обіцяння Ісуса. Люди служіння, які віддають своє життя бідним і тим, хто має потребу, Франсуа Моріак, який намагається зберегти чистоту, Генрі Нувен, який доглядає за безпорадним Адамом, Мартін Лютер Кінг і прибічники непротивлення, матері гомосексуалістів і матері загиблих військових льотчиків – усі вони жадають праведності. Усі вони отримали нагороду не лише в житті майбутньому, але і в житті нинішньому.

Албанська черниця провела 16 років у калькуттському монастирі, навчаючи географії дочок багатих бенгальців і британців. Одного разу, їдучи поїздом у Гімалаї, вона почула голос, який призвав її піти іншим шляхом і служити найбіднішим з бідних. Хто сьогодні засумнівається в тому, що Мати Тереза відчувала набагато більше моральне задоволення на своєму новому терені, ніж на колишньому?

Я бачив, як подібне відбувається зі святими і із звичайними людьми. Тепер я розумію, чому в Євангеліях так часто повторюється Ісусова фраза: «Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто погубить душу свою заради Мене, той збереже її» (Мф. 16:25).

Ісус прийшов. Він не пропонує нам губити своє життя, а хоче, щоб ми набули життя з лишком (див. Ін. 10:10). Як це ні парадоксально, але життя з лишком ми знаходимо там, де менше всього чекаємо. Ми набуваємо його, розтрачуючи себе на інших, відважно б’ючись за справедливість, служачи слабким і знедоленим, прагнучи догодити Богові, а не собі. Я не осмілюся жаліти згаданих мною людей, хоча їм не позаздриш. Незважаючи на всі їх жертви, мені вони здаються «живішими за всіх живих». Вони живуть повнішим життям, ніж інші. Хто жадає праведності – насититься…

У Заповідях блаженства Ісус каже дивні і абсурдні речі, які насправді, – як це не дивно – відкривають перед нами двері в життя з лишком. Він каже, що Царство Боже подібно скарбу величезної цінності: всякий підприємець, дізнавшись про скарб, радіє і на радощах продає все, що має, аби купити цей скарб (див. Мф. 13:44). Царство Боже має більш реальну цінність, ніж усі інші скарби світу, оскільки цей скарб приноситиме дивіденди як тут, на землі, так і в прийдешньому житті. Ісус розповідає нам не про те, що ми втрачаємо, а про те, що придбаємо. Чи не в наших власних інтересах прагнути до володіння подібним скарбом?

Коли я вперше почув Заповіді блаженства, вони здалися мені недосяжним ідеалом, вигаданим містиком-мрійником. Тепер же вони здаються мені істинами, висловленими реалістом, анітрохи не менш прагматичним, ніж генерал Норман Шварцкопф. Ісус знав, як влаштоване життя – життя в царстві земному і в Царстві Небесному. У світі, повному убогості, скорботи, лагідності, жадання праведності, милосердя, чистоти, миротворства і гонінь, Ісус був живим втіленням Заповідей блаженства. Можливо, заповідями Він перестерігав не лише нас, але і Самого Себе, оскільки в Нього теж було немало можливостей утілити в життя ці суворі істини…