Нагорна проповідь: проповідь-докір

Заповіді блаженства підводять нас до Нагорної проповіді. Пройшло багато часу відколи я визнав вічні істини Заповідей блаженства, але так і не зміг змиритися з безкомпромісною жорсткістю іншого тексту Його проповіді. Аж надто вона безапеляційна! «Отже, будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий», – казав Ісус (Мф. 5:48). Фраза ця промайнула між закликами любити ворогів своїх і роздавати на Божі справи гроші. Бути досконалим, як Бог? Що Він хоче цим сказати?

Я не можу просто відмахнутися від такого різкого висловлювання, бо воно зустрічається і в інших місцях Євангелій. Коли багатий юнак запитав Ісуса, що треба зробити, щоб набути вічного життя, Ісус сказав: «Віддати усі гроші»; не 10, не 18 і не навіть 50 %, а усі…

Коли учень запитав, чи треба прощати брата до семи разів, Ісус відповів: «Не кажу тобі – до семи, але до сімдесяти разів по сім» (Мф. 18:22). Варіації на тему Золотого правила є і в інших релігіях, але вони носять вужчий характер: «Не робіть іншим того, чого собі не бажаєте». Ісус розповсюдив це правило до безмежності: «Все, чого бажаєте, щоб вам робили люди, так і ви робіть їм» (Мф. 7:12).

Чи вдалося хоч комусь прожити досконале життя – життя, яким живе Бог? Чи вдалося хоч одній людині жити за Золотим правилом? Як можна досягти недосяжного? Ми, люди, віддаємо перевагу в усьому здоровому глузду і помірності, ми ближче до арістотелівської «золотої середини», ніж до «золотого правила» Ісуса.

* * *

Моя знайома Вірджинія Оуенс задала своїм студентам з Техаського університету написати короткий твір на тему Нагорної проповіді. Вона чекала, що учні з повагою віднесуться до тексту Писання, бо Техас все ще входить у так званий «біблійний пояс» («біблійним поясом» називають південні штати США, відомі своєю релігійністю). Але роботи учнів швидко позбавили її останніх ілюзій. «На мою думку, релігія – це обдурювання», – написав один з них. «Є стара приказка: не вір усьому, що прочитав», – написав другий.

Вірджинія згадала, як вона сама – ще в недільній школі – дізналася про Нагорну проповідь. Вона пам’ятала картинку-плакат, що зображує Ісуса, оточеного радісними рожевощокими дітками. Але ж її подібні картинки ніколи не злили і не дратували!

А її студенти висловлювалися таким чином:

«Усі церковні проповіді занадто строгі. Нічого не можна зробити, поки не з’ясуєш – гріх це чи ні».

«Я писав твір на тему Нагорної проповіді без жодного задоволення. Нагорну проповідь важко читати, а коли прочитаєш, то бачиш: треба стати прямо-таки досконалим. А таких людей немає».

«Проповідь вимагає від нас абсурдних речей. Подивитися на жінку – вже перелюбство. Нічого безглуздішого і нелюдського не чув».

«Тут, – пише Вірджинія, – у мене додалося сил. Тільки напрочуд наївна людина не розуміє, що не варто Ісуса називати безглуздим. Але слова цього студента – щирий відгук непросвіченої душі, на яку ніяк не вплинули два тисячоліття духовних шукань людства… Мене навіть радує, що Біблія дратує чесних, але неосвічених людей, як дратувала їх у першому столітті нашої ери. Від цього її авторитет лише зростає в моїх очах. У XX столітті люди перестали вважати Писання суворим і непорушним, але нинішня епідемія богословської неосвіченості повертає нас приблизно в той самий стан, в якому знаходилися благовістники два тисячоліття тому».

«Образлива» і «сувора» – ці визначення якнайкраще підходять до Нагорної проповіді. Коли я переглядав півтора десятка кіноверсій Нагорної проповіді, то побачив: лише одна з них змогла вірно передати усю «образливість» слів Христових. Я кажу про малобюджетну постановку Бі-Бі-Сі під назвою «Син Людський», в якій Нагорна проповідь звучить на контрастному фоні сцен хаосу і насильства.

Зруйнований Бейрут, Ливан, 1976 рік

Римські легіонери щойно вторглися в галілейське село, щоб покарати жителів за якийсь проступок перед імперською владою. Вони перевішали всіх чоловіків, здатних тримати в руках меч, грубо покидали на землю жінок, що билися в істериці, попротикали списами немовлят. І все це для того, щоб просто «провчити євреїв». І от серед хаосу, крові, сліз, ридань за загиблими з’являється Ісус з палаючим поглядом:

«Кажу вам: любіть ворогів своїх і моліться за гонителів своїх.

Око за око і зуб за зуб – чи не так кажуть? Так казали наші прабатьки. Люби своїх рідних, ненавидь своїх ворогів, чи не так? Але Я скажу інакше: легко любити свого власного брата, любити тих, хто любить тебе, навіть митарі здатні на це!

Ви хочете, щоб Я хвалив вас за любов до близьких?

Не дочекаєтеся! Любіть ворогів своїх!

Любіть того, хто б’є вас і плює на вас. Любіть солдата, який мечем протикає вашу утробу. Любіть негідника, що грабує і мучить вас.

Послухайте Мене! Любіть ворогів своїх! Якщо римський воїн ударить вас по лівій щоці, підставте праву. Якщо можновладець змусить вас пройти милю, пройдіть дві. Якщо хтось забере ваш плащ, віддайте йому і сорочку.

Слухайте! Важко йти за Мною. Але те, що Я вам кажу, ще жодного разу не було сказано від створення світу».

Можете собі уявити, що відповіли люди на такі слова? Нагорна проповідь не спантеличила їх – вона розлютила їх.

На самому початку Нагорної проповіді Ісус підняв питання, що хвилювало багатьох: Хто Він такий – революціонер або справжній єврейський пророк? Але от що Ісус каже про Тору:

«Не думайте, що Я прийшов порушити Закон або Пророків: не порушити прийшов Я, а виконати… Кажу бо вам, якщо праведність ваша не перевершить праведности книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете до Царства Небесного» (Мф. 5:17,20).

Останні Його слова напевно змусили натовп стрепенутися і прислухатися. Фарисеї і учителі змагалися один з одним у суворості дотримання закону. Увесь Божий закон вони розбили на 613 правив – 248 заповідей і 365 заборон. Правила ж доповнили ще 1521 уточненням. Щоб не порушити третю заповідь: «Не вимовляй імені Господа, Бога твого, марно» (Вихід 20:7), вони вирішили взагалі не вимовляти імені Божого. Щоб уникнути сексуальної спокуси, вони вирішили не піднімати очей і взагалі не дивитися на жінок (найбільш завзятих прибічників цього правила назвали «фарисеями з розбитим носом», бо вони часто натикалися на стіни і інші предмети). Щоб не порушити суботи, ввели заборону на 39 видів діяльності, які можна було б визнати «роботою». Як же в такій ситуації праведність простої людини могла перевершити праведність «професійних святих»?

У Нагорній проповіді конкретно сказано, що мав на увазі Ісус. Це і здається абсурдним студентам у Техаському Університеті, як здавалося абсурдним палестинцям першого століття. Відштовхуючись від Тори, Ісус розвинув думку фарисеїв, причому зайшов набагато далі за цих ревнителів закону, зажадав того, чого не утілив у життя ще жоден чернець. Прозвучала Нагорна проповідь – і зійшов новий місяць у вселеній моральності. Зійшов і притягує нас до себе, як Місяць притягує хвилі.

Після Ісусових слів стало ясно, що дотримати закон неможливо, і в той же час Він зобов’язав нас дотримувати його. Подивіться самі…

У всі часи в людському суспільстві існували закони проти вбивства. Звичайно ж, закони ці сильно відрізняються один від одного. Наприклад, у США не карається вбивство з метою самооборони, вбивство, здійснене «при нетипових обставинах» (наприклад, коли дружина вбиває чоловіка-буяна). Але в жодному суспільстві не було ще такого усеосяжного закону, який дав Ісус: «Кажу вам, хто злиться на брата свого, засуджений буде… Всякий, хто скаже «Ти – дурень» (див. Мф. 5:22,23), засуджений буде до геєни вогненної». У мене є старший брат, і в дитячому віці ці вірші дуже лякали мене. Чи можуть два брати рости під одним дахом, так жодного разу і не обізвавши один одного?

У кожному суспільстві є і сексуальні заборони. У Сполучених Штатах існує, принаймні, один коледж, в якому чоловік по ходу розвитку стосунків з жінкою зобов’язаний запитувати в неї дозволу на кожен етап їх розвитку. У той же час феміністки домагаються ухвалення закону, який заборонив би порнографію, що є каталізатором, який провокує на злочини проти жінок. Але жодне суспільство на землі ще не узаконило такого суворого правила, яке дав нам Ісус: «А Я кажу вам, що всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму. Якщо ж праве око твоє спокушає тебе, вирви його і кинь від себе, бо краще для тебе, щоб загинув один з членів твоїх, аніж щоб усе тіло твоє було ввергнуте в геєну вогненну» (Мф. 5:28,29).

Я чув заклики каструвати маніяків-насильників, але ніхто ще не закликав калічити в якості засобу боротьби з похіттю.

З питання розлучення фарисеї в дні Ісуса Христа палко дискутували – намагалися знайти вірне тлумачення старозавітних правил. Великий учитель Гілель вважав, що чоловік може розлучитися з дружиною, якщо вона хоч чимось йому не догодила, наприклад, якщо в неї підгорів обід. Щоб розлучитися, чоловікові досить було тричі сказати: «Я розвожуся з тобою», і розлучення вважалося виконаним. Ісус же не погодився: «Хто розведеться з жінкою своєю, хіба що через її любодійство, призводить її до перелюбства, і хто візьме шлюб з розлученою, той перелюбствує» (Мф. 5:32).

І, нарешті, Ісус викладає перед нами принцип непротивлення злу. Як же можна вижити, якщо йому підкорятися? «Не противитися злу. Але якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу. І тому, хто захоче судитися з тобою і верхній одяг твій взяти, віддай йому і сорочку» (Мф. 5:39,40). Я вчитуюся в ці і інші суворі заповіді Нагорної проповіді і задаюся питанням: «Що робити?». Невже піддаватися кожному пройдисвіту, забути про захист прав споживачів, порвати медичну страховку і сподіватися лише на Бога? Невже треба викинути телевізор, щоб не осквернитися похіттю? Як взагалі можна жити з такими моральними ідеалами?

Якось я обклався книгами, твердо вирішивши знайти в них ключ до Нагорної проповіді. Було розрадою дізнатися, що не я перший б’юся над питанням здійсненності цих ідеалів. За всю багатовікову історію церкви люди знайшли чимало хитрих способів примирити абсолютистські вимоги Христа із сумною картиною порочного суспільства.

Святий Фома Аквинський. Карло Кривеллі

Фома Аквінський розділив усе вчення Христове на «повчання» і «поради». Нашою сучасною мовою ми назвали б їх «вимогами» і «пропозиціями». До групи повчань входили вселенські моральні закони, такі як Десять заповідей. А до більше ідеалістичних висловлювань Ісуса, наприклад до Його слів про гнів і похіть, Фома підходив із зовсім іншою міркою: ми повинні прагнути до цих ідеалів, проте вони не мають моральної ваги «повчань». Класифікацію Фоми Аквінського Римська католицька церква згодом узаконила під назвою «смертних» і «простимих» гріхів.

Мартін Лютер тлумачив Нагорну проповідь у світлі слів Самого Христа: «Кесареве кесареві, а Боже – Богові» (Мф. 22: 21). Він казав: у християн – подвійне громадянство; вони громадяни Царства Христового і царства світу цього. Радикалізм Нагорної проповіді відноситься виключно до Царства Христового, а не до царства світу цього.

Візьмемо заповіді «полюби ворога свого» і «не опирайся злому». Звичайно ж, це ніяк не відноситься до держави! Щоб запобігти анархії, державі доводиться опиратися злу і давати відсіч ворогові. Тому християнин повинен навчитися відрізняти громадське від особистого. Наприклад, солдат-християнин повинен виконувати наказ битися і вбивати, слідуючи в той же час заповіді Христовій про любов до ворогів у серці своєму.

Різні анабаптистські рухи, що існували за часів Лютера, вибрали абсолютно інший підхід. Вони казали: спроба переінакшити чіткі заповіді Христові – велика помилка. Чи не цитувала церква заповідь «Любіть ворогів своїх» частіше за інші в перші чотири століття існування християнства? Прочитайте Нагорну проповідь! Ісус не робить ніякої відмінності між «настановами» і «порадами», між службовим і особистим. Він каже: не опирайтеся злу, не присягайтеся, жертвуйте бідним, любіть ворогів. Цим заповідям треба слідувати найбуквальнішим чином. З цієї причини деякі християнські громади повністю відмовлялися від будь-якої власності. Інші, подібно до квакерів, відмовлялися приймати присягу і знімати капелюх перед вищестоящим начальством, мріяли про розпуск армії і навіть сил підтримки правопорядку. У результаті тисячі анабаптистів були вбиті в Європі, Англії і Росії.

Страта анабаптистів, репродукція гравюри ХVІ ст.

Вцілілі перебралися в Америку, де намагалися створювати колонії і громади, засновані на принципах Нагорної проповіді.

У XІX столітті в Америці богослови знову згадали про Нагорну проповідь. Диспенсаціоналізм пояснював, що це вчення Христове відноситься до останніх днів «епохи закону», яка незабаром після смерті і Воскресіння Ісуса змінилася «епохою благодаті». А тому немає сенсу виконувати всі ці строгі заповіді.

Я вивчав погляди представників різних течій, намагаючись зрозуміти, як вони тлумачать Нагорну проповідь, і – скажу чесно – намагаючись знайти лазівку, щоб не слідувати буквально вченню Нагорної проповіді. Кожна філософська течія внесла свій вклад у вирішення проблеми. Але перед усіма ними вставали і питання, на які відповіді не було. Наприклад, класифікація Фоми Аквінського була дуже логічною, але Ісус-то нічого не казав про «повчання» і «поради»! Навпаки, здавалося, що «повчання» «Не перелюбствуй» Він прирівнював за значимістю до «поради»: «…Всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже вчинив перелюб з нею в серці своєму» (Мф. 5:28). Рішення Лютера здається дуже хитромудрим і мудрим, але Друга світова війна показала, як цю його думку може перекрутити шизофренік, який дорвався до влади. Багато лютеран служили в нацистській армії, і совість їх не мучила: «Ми тільки виконуємо накази». За посадою вони виконували накази держави, залишаючись внутрішньо вірними Христу.

Що ж до анабаптистів і інших християнських течій, які буквально сприймають Писання, то можна сказати: їх лагідна відповідь на гоніння – один з великих епізодів церковної історії. Але і вони визнавали, що не змогли виконати кожну із заповідей Нагорної проповіді буквально. Наприклад, квакери знайшли спосіб обійти настанови Христові заради того, щоб допомогти перемозі американської революції. А що казати про однозначні Ісусові слова про гнів і похіть? За багато віків до цього Оріген сприйняв попередження проти похоті буквально, але приголомшена церква засудила кастрацію.

Хто буквально наслідував заповіді знайшли хитромудрі способи тлумачити найважчі вимоги Ісуса Христа. Але, на мій погляд, вони просто намагалися позбутися заповідей Христових. Сам Ісус нічим не показав, що Його заповіді носять тимчасовий характер або розраховані на екстремальну ситуацію. Він говорив владно («А Я кажу вам…») і жорстко («Отже, якщо хто порушить одну з цих заповідей найменших і навчить того людей, той найменшим назветься в Царстві Небесному» (Мф. 5:19).).

Нагорна проповідь, Гюстав Доре

Як я не старався, так і не зумів знайти обхідних шляхів. Я ніяк не міг підшукати розумного пояснення словам Христовим і від цього перебував у стані якогось духовного збудження. Якщо Нагорна проповідь – це Божий еталон святості, то, думав я, не варто і намагатися стати святим. Нагорна проповідь не допомогла мені стати краще. Вона попросту показала мені всі мої недоліки і вади.

Врешті-решт я знайшов ключ до розуміння Нагорної проповіді, але не в творах великих богословів, а там, де менше всього чекав, – у творах двох російських письменників XІX століття. Саме вони допомогли мені набути власного погляду на Нагорну проповідь з її змішенням закону і благодаті. Отже, мої погляди сформувалися наполовину під впливом Льва Толстого, наполовину під впливом Федора Достоєвського.

Лев Толстой, картина Іллі Рєпіна

Від Толстого я узяв глибоку повагу до незмінного і абсолютного Божого ідеалу. Знайдені ним в Євангеліях моральні ідеали притягували його, як світло притягує нічного метелика, хоча до погибелі його врешті-решт призвела неможливість досягти їх. Подібно до анабаптистів, Толстой намагався буквально наслідувати вчення Нагорної проповіді. У результаті його сім’я стала заручницею його пошуків святості. Наприклад, Ісус сказав багатому юнакові роздати усе, що той має, от і Толстой вирішив звільнити своїх кріпаків, відмовитися від авторських прав на свої твори, роздати майно. Він одягався в селянський одяг, сам шив собі взуття, працював у полі. Його дружина, побачивши, що фінансове становище сім’ї стає все гіршим, змусила його піти на поступки.

Читаючи щоденники Толстого, я чую відгомони власних пошуків досконалості. У щоденниках описані численні сутички між Толстим і членами його родини, але ще більша боротьба йшла усередині самого Льва Миколайовича. У спробах досягти досконалості він придумував для себе все нові і нові правила. Він перестав полювати, кинув палити, пити спиртне, їсти м’ясо. Він розробив «Правила розвитку сили волі. Правила для розвитку високих почуттів і усунення низинних». Але йому так і не вдалося змусити себе чітко наслідувати власні правила. Не раз Толстой прилюдно приймав обітницю цнотливості і перебирався в окрему спальню. Але вистачало його ненадовго, і, на його сором, шістнадцять вагітностей його дружини сповістили світу про порушення обітниць.

Але Толстому вдавалося зробити і дуже хороше. Наприклад, після довгої перерви він написав роман «Воскресіння». Тоді йому був 71 рік. Роман написаний на підтримку духоборів – гнаної царем групи анабаптистів. На прибутки від роману він профінансував імміграцію групи в Канаду. Крім того, я вже казав, що філософія Толстого непротивлення злу насильством виросла безпосередньо з Нагорної проповіді, і вплив її ще довго позначався в житті його ідеологічних нащадків – Ганді, Мартина Лютера Кінга.

Високі ідеали Толстого торкнулися душі Ганді, незважаючи на те, що немало критиків і біографів відмічали: сам Толстой ніскільки на ідеал не походив. Скажімо так: слово в Толстого розходилося зі справою. Дуже дохідливо це описала дружина:

«У ньому мало було щирого тепла. Доброта його не виходила з серця, в основі її лежав принцип. З його біографій ви дізнаєтесь, як він допомагав селянам носити відра з водою, але ніхто не знає, що він жодного разу не допоміг своїй дружині, не дав їй відпочити і ніколи – за всі тридцять два роки – не приніс дитині склянки води, не посидів п’яти хвилин біля дитячого ліжечка, щоб дати мені хвилинку передихнути».

Палке прагнення Толстого до досконалості не принесло йому ні миру, ні душевного спокою.

Лев Толстой на пашні, Ілля Рєпін

З його щоденників і листів ми бачимо, як аж до самої смерті він болюче сприймав усі свої невдачі. Коли він писав про свою віру або ж намагався жити по ній, протиріччя між реальністю та ідеалом не давало йому спати спокійно. Він був занадто чесний, щоб обманювати самого себе. Він не міг заткнути рота своєму обвинувачу – совісті, бо знав, що вона права.

Лев Толстой був глибоко нещасною людиною. Його програми самовдосконалення провалилися. Йому довелося заховати рушницю і усі наявні в маєтку мотузки – так легше було опиратися думці про самогубство. Наприкінці життя Толстой тікав від слави, сім’ї, залишив маєток, відрікся від самого себе. Він помер, немов бродяга, на невеликому полустанку.

Чому ж мене навчила трагедія Льва Миколайовича Толстого? Я читав багато його духовних праць і можу чесно сказати: мене надихнуло глибоке бачення Толстим Божого ідеалу. Я зрозумів, що Євангелія всупереч поширеній думці зовсім не вирішують наші проблеми, а обважнюють наш тягар. Як, скажіть, домагатися правосуддя, вирішувати фінансові питання, расові проблеми? Толстой бачив усе це і ніколи не намагався принизити високі євангельські ідеали. Не можна зневажати думкою людини, яка з готовністю відпустила на свободу своїх кріпаків і роздала своє майно, виконуючи Христові заповіді. Якби я тільки міг жити за Його заповідями! Якби я тільки міг…

Своїм критикам Толстой відповідав, що не слід судити про святі Божі ідеали за його нездатністю їм відповідати. Не судіть про Христа за тими з нас, хто негідно носить Його ім’я. Уривок з листа Толстого дуже добре показує, як письменник відповідав своїм недоброзичливцям наприкінці свого життєвого шляху, підводячи підсумок свого духовного паломництва. Цей уривок – певний підсумок його духовних шукань, одночасно і пристрасне затвердження істини, в яку він вірив, і палке благання про благодать, якої він так і не відчув до кінця.

«От ви, Леве Миколайовичу, проповідуєте ви добре, але чи слідуєте ви своїм словам? Питання дуже природне. І я його постійно чую. Задають його зазвичай з тріумфом у голосі, ніби хочуть заткнути мені ним рота. «Проповідь – проповіддю, але як Ви самі живете?». І я відповідаю, що я не учу тому, чому не в змозі учити, хоча мені пристрасно цього хочеться. Учити я можу лише своїми вчинками, а вчинки мої злі… Я і відповідаю, що я винен, лукавий, гідний презирства за свої невдачі.

І в той же час – не для того, щоб виправдатися, а для того, щоб пояснити свою непостійність, – я кажу: «Погляньте на моє теперішнє життя, а потім – на моє минуле життя. Ви побачите, що я хоч якось намагався жити згідно своїх настанов. Вірно: я не виконав і однієї тисячної частини їх [християнських вчень] і я цього соромлюся. Але не виконав я їх не тому, що не хотів, а тому, що був нездібний. Навчіть мене, як вислизнути від мереж спокус, що оточують мене. Допоможіть мені, і я їх виконаю. Але навіть і без допомоги я бажаю та сподіваюся їх виконати.

Критикуйте мене – я і сам це роблю, – але критикуйте мене, а не той шлях, який я вказую всім, хто просить мене про це. Якщо я знаю дорогу додому і йду нею, хитаючись, як п’яний, дорога залишається вірною, незважаючи на всі мої хитання з одного боку в другий. Якщо ж дорога невірна, то покажіть вірну. Але, якщо я заблукаю і зіб’юся з шляху, ви повинні допомогти мені. Ви повинні наставити мене на шлях, я і вам готовий надати таку ж допомогу! Не треба збивати мене зі шляху. Не треба радіти тому, що я заблукав. Не треба радісно вигукувати: «Подивіться на нього! Він казав, що йде додому, а сам повзе в болото!». Не злорадійте, а допоможіть мені, підтримайте мене».

Коли я читаю духовні листи Толстого, мені стає сумно. Здатність глибоко проникати в людську душу зробила його великим письменником… і нещасним християнином. Він рвався до витоків свого життя, як лосось рветься вгору за течією річки на нерест, врешті-решт знесилівши він знесилів від морального виснаження.

Але я дуже вдячний Толстому за його невпинні пошуки істинної, первозданної віри. Його шукання залишили в мені незгладимий слід. Я наткнувся на його романи в той період, коли переживав рецидив «передозування церковних вчень», що сталося в дитячому віці. Я виріс у церквах, де було надто багато підробок. Принаймні, так мене примушував думати мій юнацький максималізм. Коли я бачив, яка прірва пролягла між євангельськими ідеалами і поведінкою прибічників євангельських ідеалів, я відчував спокусу відмовитися від ідеалів як від недосяжних і нереальних.

Тоді я відкрив для себе Толстого. Він був першим письменником, який виконав, – на мою думку – важке завдання: він змусив повірити в можливість добра, у те, що воно має не меншу привабливу силу, ніж зло.

Його романи, притчі, короткі оповідання стали для мене невичерпним джерелом моральної сили. Поза сумнівом, він удосконалив мій зір.

Біограф Толстого, Вілсон, відмічає, що Толстой страждав від того, що був «не в змозі зрозуміти суть Воскресіння. Його релігія була кінець кінцем релігією Закону, а не релігією благодаті, була, швидше, програмою удосконалення людини, а не Божим видінням проникнення в таємниці пропащого світу». З кристальною ясністю Толстой міг бачити власні недоліки, свою несхожість на Божий ідеал. Але він не зміг зробити наступного кроку – довіритися Божій благодаті і здолати свої недоліки.

Федір Достоєвський, картина Василя Пєрова

Почитавши Льва Толстого, я незабаром відкрив для себе і його співвітчизника – Федора Достоєвського. Два найвідоміших російські письменники жили і творили в один і той же історичний період. Як це не дивно, вони ніколи не зустрічалися. Але, може, це і до кращого: вже надто вони були несхожі один на одного. Толстой писав романи яскраві, повні світла, а Достоєвський – темні і похмурі. Толстой придумував теоретичні програми самовдосконалення, а Достоєвський періодично жертвував своїм здоров’ям і грошима заради випивки і азартної гри. Достоєвський допустився багато помилок, але в одному він був правий: у його романах з толстовською силою говориться про благодать і прощення.

Ще в молодості Достоєвський пережив справжнє воскресіння. Його заарештували за приналежність до революційної групи і звинуватили в державній зраді. Микола І, щоб налякати молодих радикалів і показати їм усю глибину їх помилки, засудив їх до смерті і імітував процес страти. Змовників одягнули в білі савани, привели до місця розстрілу, де вже чекав загін солдатів із рушницями. Їм зав’язали очі, руки міцно зв’язали за спиною. Їх провели перед натовпом і прив’язали до стовпів. У найостанніший момент, коли вже прозвучав наказ: «Готовсь, цілься!», коли пролунав звук курків, що зводилися, і піднялися рушниці солдатів, прискакав вісник із заздалегідь підготовленим царським наказом: він замінює смертний вирок каторжними роботами.

Достоєвському так і не вдалося оговтатися після того випадку. Він заглянув в очі смерті, і з цієї миті життя набуло для нього ні з чим не порівнянну цінність. «Тепер життя моє зміниться, – сказав він собі. – Я народжуся наново у своєму старому тілі». Коли його саджали до ешелону із засудженими, що відправлявся в Сибір, якась жінка протягнула йому Новий Завіт – єдину книгу, яку дозволялося читати у в’язницях. Увірувавши, що це Бог дає йому другий шанс виконати те, що йому слід на землі, Достоєвський не розлучався з Новим Завітом увесь час свого ув’язнення. Через десять років він вийшов на свободу, будучи переконаним християнином. От його слова: «Якщо хтось доведе мені, що Христос стоїть поза істиною… то я залишуся з Христом, а не з істиною».

У Достоєвського у в’язниці сталося ще одна нагода: йому довелося жити пліч-о-пліч із злодіями, вбивцями, п’яними селянами. Це допомогло йому пізніше з незрівнянною достовірністю зображувати героїв у своїх романах, таких, як вбивця Раскольніков у «Злочині і карі».

Родіон Раскольніков, сценічний образ

Ліберальні погляди Достоєвського, упевненість у тому, що в людині від народження є присутнім добрий початок, були похитнуті, коли він побачив твердиню зла, втілену в його сусідах по камері. Але з часом він навчився бачити відблиски Божого образу навіть у найбезнадійніших ув’язнених. Він увірував у те, що набути здатності любити може лише той, кого люблять. «Будемо любити Його, бо Він раніше полюбив нас», – так каже апостол Іоанн (1Ін. 4:19).

Благодать я пізнав по романах Достоєвського. «Злочин і кара» малює бридку людину, яка скоює бридкий злочин. Але і в життя Раскольнікова входить благодать, яку несе йому колишня повія, – Сонечка Мармеладова, яка вирішила слідувати за ним у Сибір і веде його до спокутування. Найбільший роман усіх часів і народів «Брати Карамазови» показує двох антиподів – блискучого агностика Івана і його набожного брата Альошу. Іван критикує помилки людства, та і саму політичну систему, покликану виправляти ці помилки. Але він не може запропонувати ніякого рішення. У Альоші теж немає відповідей на інтелектуальні братові питання, але він знає, що здатне допомогти людству: любов. «Я не знаю, що робити із злом, – каже Альоша, – але я знаю любов». І, нарешті, у дивовижному романі «Ідіот» Достоєвський зображує Христа в образі князя-епілептика Мишкіна. Тихо і таємничо рухається князь Мишкін у вищому світі, викриває лицемірство знаті і багачів і в той же час осяює їх життя світлом істини і доброти.

Князь Мишкін, малюнок Іллі Глазунова

Обоє цих російських письменника в критичний період мого християнського шляху сталі для мене духовними провідниками. Вони допомогли мені змиритися з головним парадоксом християнського життя. Лев Толстой навчив, що треба заглядати всередину себе, дивитися на Царство Боже, яке усередині мене. Я бачив, який я жалюгідний у своїй нездатності наслідувати євангельські ідеали. А Федір Достоєвський показав мені усю цінність благодаті. Усередині мене – не лише Царство Боже. У мені перебуває Ісус Христос. «А коли примножився гріх, стало більше благодаті», – так сказав святий Павло в Посланні до Римлян 5:20.

Є тільки один спосіб зв’язати піднесені євангельські ідеали з нашим жалюгідним єством: треба погодитися, що ідеалів нам ніколи не досягти, та від нас це і не вимагається. Бог судитиме нас за праведністю Христа, Який живе в нас, а не за нашою власною праведністю. Толстой був майже правий, кажучи: «Якщо я починаю відчувати, що досяг Божого ідеалу, якщо я раптом думаю, що досяг, чого бажав, – це усього лише самообман». Достоєвський же зрозумів не засвоєну Толстим істину: усе, що примушує мене сумніватися у всепрощаючій любові Божій, – то це теж самообман. «Отже, немає нині ніякого осуду тим, котрі у Христі Ісусі живуть не за плоттю, але за духом» (Рим. 8:1). Цього Толстой так до кінця життя і не зрозумів.

Абсолютні ідеали і абсолютна благодать – після того, як я дізнався про них від двох великих російських письменників, я повернувся до Ісуса і побачив: ця думка пронизує все євангельське вчення, особливо Нагорну проповідь. У відповіді багатому юнакові, у притчі про доброго самарянина, у словах про розлучення, гроші, як і у вирішенні будь-якого іншого морального питання, Ісус ніколи не поступався ідеалами Божими. «Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий, – казав Він. – Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю» (Мф. 5:48, 22:37). Ні Толстой, ні Франциск Асізький, ні Мати Тереза – ніхто не виконав усіх заповідей Христових.

Але Той же Самий Ісус дарував усім і кожному абсолютну благодать.

Ісус простив перелюбницю, простив розбійника на хресті, простив учня, який відрікся від Нього. Він доручив відступнику Петру заснувати церкву, потім звернувся до гонителя церкви – людини на ім’я Савл. Благодать – абсолютна, незмінна, всеосяжна. Вона дарована навіть тим людям, які прибивали Ісуса до хреста. «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять», – от останні слова Христові (Лк. 23:34).

Довгі роки я почував себе негідним високих ідеалів Нагорної проповіді. І все тому, що не розчув у ній слова про благодать. Але варто було мені зрозуміти другу сторону Христового вчення, як я повернувся до Нагорної проповіді і побачив: кожне Його слово пройняте благодаттю. Починається проповідь із Заповідей блаженства – блаженні убогі духом, скорботні, ті, що плачуть, лагідні, ті, що зневірилися… І тут ми наближаємося до Господньої молитви: «Прости нам провини наші… визволи нас від лукавого». Ісус починає Свою велику проповідь з ніжних слів, звернених до тих, хто страждає, потім переходить до молитви, на якій, до речі, будується робота усіх груп «Дванадцять кроків». «По дню за раз…» – от девіз Товариства анонімних алкоголіків. «Хліб наш насущний дай нам сьогодні…» – кажуть християни. Благодать – для тих, хто зневірився, має потребу, які не здатні щось зробити власними силами. Благодать – для кожного з нас.

Довгі роки я вважав, що Нагорна проповідь – це така поведінкова схема, якій жоден з нас не в змозі слідувати. Перечитуючи ж євангельські розділи, я раптом побачив: Ісус вимовляє ці слова не для того, щоб зломити нас, а для того, щоб розповісти нам, який Бог. Характер Божий – от основна тема Нагорної проповіді. Навіщо нам любити своїх ворогів? Бо наш люблячий Отець піднімає кожен ранок сонце на небеса для злих і для добрих! Навіщо бути досконалим? Тому що Бог досконалий. Чому треба збирати скарби на небесах? Бо там живе Отець і Він щедро винагородить нас. Чому ми можемо жити без страху і хвилювань? Тому що Бог, Який оберігає лілії і траву польову, обіцяв потурбуватися і про нас. Навіщо треба молитися? Якщо земний батько дає синові своєму хліб і рибу, то наскільки ж більше добрих дарів дасть нам Отець наш Небесний, якщо ми попросимо Його?

Як я раніше цього не бачив?! Ісус не для того дав нам Нагорну проповідь, щоб ми, подібно до Толстого, хмурили брови і тужили про свої помилки і недосконалість. Він прочитав Свою проповідь для того, щоб показати нам Божий ідеал, до якого ми невпинно повинні прагнути, і для того, щоб повідомити нам, що ми цього ідеалу ніколи не досягнемо. Нагорна проповідь примушує нас побачити прірву між нами і Богом. Якщо намагатися якось зменшити її, завуалювати Божі вимоги, то нічого путнього з цього не вийде.

Найбільша трагедія станеться, якщо ми спробуємо уявити Нагорну проповідь як проповідь закону. Ні. Вона поклала край законництву! Законництво фарисеїв приречене на невдачу, але не тому, що їх правила занадто строгі, а тому, що вони недостатньо строгі! Нагорна проповідь ясно і незаперечно свідчить: усі ми рівні перед Богом – вбивці і пройдисвіти, грішники і перелюбники, злодії і заздрісники. Усі ми у відчайдушному положенні. Причому таке положення – єдине можливе для людини, яка прагне пізнати Бога. Ми відпали від Абсолютного ідеалу, і немає нам притулку ніде на землі. Притулок наш – у рятівній бухті абсолютної благодаті.