Чудеса: замальовки про надприродне

Атмосфера, в якій я виріс, була просякнута чудесами. По неділях наші парафіяни в церкві розповідали, скільки разів за тиждень Господь відповів на їх молитви. Господь звільняв місце на стоянці для матері, яка  везла дитину до лікаря. Втрачені авторучки знаходилися. Пухлини зникали за день до планової операції.

У ті дні Ісус здавався мені Великим Чарівником. Найбільше мене потрясла історія про те, як Він ходив по воді.

От би мені так пройтися перед однокласниками хоч би раз! Чи злетіти подібно до ангела. Ті, хто сміявся над моєю вірою і церквою, відразу замовкли б. Мені хотілося пройти повз хуліганів на автобусній зупинці, як Ісус ходив крізь розлючений натовп у рідному місті, і залишитися цілим.

Проте літати в мене не виходило, і хулігани продовжували знущатися наді мною, як би старанно я не молився. Та і взагалі з відповідями на молитви не все було в гаразд. Іноді місць на стоянці не виявлялося, а авторучки втрачалися назавжди. Іноді наші парафіяни залишалися без роботи. Іноді вони помирали. І в мене в житті було горе: мій батько помер від поліомієліту, коли мені лише виповнився рік. Але наші парафіяни день і ніч молилися про його одужання. Куди ж дивився Бог?

Подорослішавши, я розібрався з питаннями, які мучили мене в дитинстві. Я зрозумів, що молитва працює не як комп’ютер: завантажив питання – отримав відповідь. А чудеса на те і чудеса, що трапляються не щодня. І на Христа я тепер дивлюся по-іншому. Роздумуючи над Його життям, я вже не надаю такого значення чудесам, як у дитинстві. Суперменом Христос не був.

Так, Христос творив дива, проте Євангелія не зупиняються на них особливо. Часто Ісус просить свідків дива нікому про нього не розповідати. Тільки троє учнів бачили Преображення і воскресіння дванадцятирічної дівчинки, і Христос велів їм мовчати про це.

Воскресіння дочки Іаїра, Василь Полєнов

Жодного разу Він не відмовив хворій людині в зціленні, проте ніколи не творив чудес на потребу натовпу і знатних людей. Христос розумів, що подив, пробуджений дивом, зовсім необов’язково переросте в справжню віру, здатну змінити життя.

Деякі скептики не вірять у чудеса і вважають, що згадки про надприродне можна і опустити. У Смітсоновському музеї у Вашингтоні зберігається книга в шкіряній палітурці, в яку Томас Джеферсон вклеїв вирізані з Євангелій уривки, в яких не було згадки про чудеса. От таке Євангеліє він і читав на схилі віку. Йому більше за смаком був Христос-учитель, а не Христос-чудотворець.

Такий підхід можна зустріти і серед сучасників Ісуса. Тоді раціоналісти також на перше місце ставили вчення Христове, а до чудес ставилися недовірливо. Іноді вони просто відмовлялися визнати очевидне, а іноді намагалися пояснити те, що відбувається на свій лад (магія, диявольська сила). Людям важко було прийняти диво; у першому столітті воно здавалося таким же неймовірним, як і зараз. Тоді, як і зараз, диво народжувало підозри і лише в окремих випадках – віру.

Я вірю, що Ісус – Син Божий, Який зійшов на землю «у славі Своїй», а тому вірю і в чудеса, які Він зробив. І все-таки мені дещо незрозуміло. Чому чудес так мало? Чому Він їх взагалі здійснював? Чому саме ці? Я журналіст, а не богослов, так що в пошуках відповіді я розглядаю чудеса не в системі, а окремо, як замальовки з життя Христового.

* * *

Перше диво Христове, напевно, було і самим дивним. Він ніколи більше не робив нічого подібного. Це диво неначе і Його Самого застало зненацька.

Шлюб у Кані, Бартоломео Мурільйо

Христу було близько тридцяти років, коли Він з учнями відвідав весілля в Кані Галілейській. Його мати теж була там, а можливо, і інші родичі. Весілля вносили пожвавлення в одноманітне сільське життя. Жених з друзями влаштовували факельну ходу до будинку нареченої, а потім у будинку жениха починався дійсно царський бенкет. Свято могло тривати цілий тиждень, доки було що їсти і пити. Весілля дійсно було надзвичайно радісною подією.

Учні Христові, мабуть, закам’яніли побачивши такі бурхливі веселощі, адже багато хто з них раніше був з Іоанном Хрестителем і звик до суворого посту і грубого одягу. Невже тепер ці аскети пригощалися вином і танцювали з дівчатами? А може, інші гості розпитували їх про Іоанна, адже такого пророка Ізраїль не бачив чотири сотні років? Євангеліст про це не згадує. Ми знаємо лише, що в самий розпал весілля закінчилося вино.

Неприємно, що і казати. Проте на світі є речі і страшніше. Невже Месія, Який прийшов зцілити хворих, а в’язням дати свободу, повинен і непередбачливих хазяїв виручати? Коли мати каже Христу, що вино закінчилося, Він відповідає: «Що Мені і Тобі, Жоно? Ще не прийшов час Мій».

Можна лише гадати, про що роздумував Ісус, почувши це прохання. Якщо Він відгукнеться на нього, Його час настане, і тоді все життя зміниться. Про Його силу дізнаються від Тиру до Єрусалиму. Натовпи знедолених зберуться навколо: епілептики, розслаблені, глухонімі, біснуваті, не кажучи вже про вуличних жебраків, охочих до дармової випивки. Із столиці направлять людей для розслідування. Стрілки годинника рушать, відміряючи час, що залишився до Голгофи.

І от, Христос, Який зовсім нещодавно відмовився перетворити каміння на хліб, як пропонував Йому Сатана в пустелі, прийняв рішення. У перше і, вже звичайно, не востаннє Він забув про Свої інтереси, щоб допомогти ближньому. «Наповніть посудини водою», – сказав Він слугам. Вони зробили, і сталося диво: вино – добре вино, яке зазвичай подають на початку свята, коли гості ще здатні його оцінити, – полилося річкою. Веселощі були врятовані, хазяїн полегшено зітхнув, весільний бенкет тривав далі.

Чудо в Кані, Володимир Маковський

Іоанн не каже нам, чи знали про те, що сталося гості та і сам хазяїн. Знала Марія, знали і слуги. Учні теж знали: «Так поклав Ісус початок чудесам у Кані галилейській і явив славу Свою; і увірували в Нього ученики Його» (див. Ін. 2:1-11).

Чому учить нас ця історія? Письменники Дж. Макдональд і К.С. Льюїс бачать тут нагадування про милість Божу, що сконцентрувалася в одній точці, подібно до сонячного проміння, що пройшло крізь лінзу. Вони відмічають, що чудеса Христа зазвичай не суперечать законам природи, просто звичайним подіям Христос надає іншу швидкість і масштаб. «Христос зробив швидко і у визначеному місці те, що Бог здійснює всюди і завжди, – пише Льюїс. – Щороку Він (Бог) створює вино, вирощуючи рослину, яка здатна перетворити воду, землю і світло в сік, що за особливих умов стає вином. Іншими словами, Він щодня і щороку перетворює воду у вино». Так само антитіла і антигени щодня здійснюють у людському організмі диво зцілення, але набагато повільніше і непомітніше, ніж Христос.

Добре, але в чому тут прихований зміст? Що означає це дивне диво? Відступаючи від традиції, Іоанн не пояснює цього знамення, хоча знамення для нього зазвичай символи, свого роду притчі, розіграні в особах. Деякі коментатори бачать тут передвістя Тайної вечері, коли Христос вже не воду перетворює у вино, але вино в кров, Свою кров, пролиту за все людство.

Інша версія здається мені цікавішою. Іоанн каже, що вино з’явилося в гігантських (літрів на сімдесят) водоносах, що стояли перед будинком. Сосуди ці юдеї використовували для ритуального обмивання. Навіть під час весільного бенкету вимагалося дотримувати непрості обряди очищення. І ось ці водоноси, символи старого порядку, перетворилися на сосуди з вином, провіщаючи новий порядок. Вода фарисеїв стала прекрасним вином. Кінчився старий час ритуальних обмивань, настав час святкувань.

Пророки, подібно до Іоанна Хрестителя, багато говорили про майбутній суворий суд, і старозавітні чудеса часто несуть на собі цей відбиток. А от перше диво Христове – це диво милості. І учні Його засвоїли отриманий у Кані урок, особливо ті, хто прийшов до Нього від Іоанна.

Диво перетворення води у вино сталося в невеликому містечку, про місце розташування якого археологи сперечаються досі. Свідками цього дива було небагато людей. Проте незабаром Христос починає творити дива перед захопленими натовпами, не таячись. Як і в наші дні, найбільший інтерес тоді викликали чудеса зцілення, і в розділі 9 Євангелія від Іоанна розповідається про одне таке диво, яке сталося в Єрусалимі, столичному місті, де в Христа було найбільше супротивників. Іоанн присвячує цій події цілий розділ, малюючи, у загальному-то, звичайну картину того, що траплялося, коли Христос порушував заведений порядок (див. Іоанна, розділ 9).

Розповідь починається з питання, яке задають багато хворих. «Чому я? Що Господь намагається мені сказати?». У ті дні люди вірили, що нещастя трапляються з тими, хто їх заслужив [1]. «Без гріха немає смерті, без вади немає страждання», – учили фарисеї, які природні лиха, вроджену потворність і хвороби, на кшталт, сліпоти і паралічу вважали покаранням за гріхи. Ісус зустрічає людину, сліпу від народження. Його учні, як істинні юдеї, запитують, за що сліпому послані страждання. Сам він згрішив ще в утробі материній? Чи мучиться за гріхи батьків, що припустити набагато легше, проте це несправедливо.

У відповідь Христос спростовує прийняті уявлення про те, як Бог ставиться до хворих і калік. Він каже, що людина ця народилася сліпою не в покарання за гріхи. Христос відкидає думку, що нещастя трапляються з тими, хто їх заслужив (див. Лк. 13:1-5). Хворі зовсім не прокляті Богом, навпаки, вони особливо улюблені Їм. Зціляючи, Ісус кожного разу спростовує вчення рабинів, що казали: «Ти заслужив на це».

Учні запитували «Чому?» і шукали відповідь у минулому. Христос допоміг їм поглянути в майбутнє і відповісти на інше питання: «Для чого?». Він каже: «Ні він не згрішив, ні батьки його, а це для того, щоб відкрилися на ньому діла Божі» (Ін. 9:3).

Сліпий прозрів, проте тут з’ясувалося, що всі навколо страждають на сліпоту. Сусіди сліпого сперечаються, чи він це, фарисеї влаштовують йому справжній допит, навіть його власні батьки (люди безсердечні, адже вони дозволяли синові жити милостинею) лякаються і відмовляються свідчити. Сам колишній сліпий не мудрує. От як він каже про Христа: «Чи Він – грішник, не знаю; одне знаю, що я був сліпий, а тепер бачу» (Ін. 9:25).

В Єрусалимі, де Ісуса вважали єретиком, здійснене прилюдно і в суботу диво ставило під загрозу офіційне вчення. Довести, що дива не було, фарисеї не могли – сліпий дивився на них своїми новими очима і відкрито з них глузував, і проте вони все одно залишаються прибічниками теорії про покарання. «У гріхах ти весь народився, і чи ти нас учиш?» (Ін. 9:34) – кричали вони на колишнього сліпого. Духовна сліпота так скоро не проходить.

Те, як люди сприйняли це, та і інші чудеса, служить підтвердженням дивного факту: віра може породжувати чудеса, а от чудеса зовсім необов’язково породжують віру.

* * *

Хворобу можна розглядати просто як руйнування клітин людського організму, проте можна її розглядати і ширше – як стан, що зачіпає не лише тіло, але і розум, і душу.

Пол Бренд

Я зрозумів це, спостерігаючи за пацієнтами лікаря Пола Бренда, фахівця з лепри, у співавторстві з яким я написав декілька книг. Прокажені не відчувають фізичного болю (хіба що на дуже ранніх стадіях хвороби, потім бактерії вражають нервові клітини). Це дуже погано: адже людина, не відчуваючи болю, сама собі шкодить. Прокажений може цілий день ходити по цвяхах, загнати скалку в собі руку і не помітити, терти інфіковане око. Вона руйнує власний організм і в результаті може втратити ногу, руку чи зір. Проте при цьому їй зовсім не боляче.

Хоча прокажені не відчувають фізичного болю, проте вони жорстоко страждають. Причина їх болю – навколишні люди, суспільство, що зробило їх ізгоями. Лікар Бренд розповідав мені про одного дуже здібного юнака, якого він лікував в Індії. Під час огляду Бренд поклав руку йому на плече і почав пояснювати через перекладачку, яке лікування чекає на хворого. Раптом юнак затрясся в риданнях. «Я щось не так сказав?» – злякався лікар. Перекладачка поставила питання і переклала з тамільської: «Ні, лікарю. Він каже, що плаче, бо Ви поклали руку йому на плече. До нього вже багато років ніхто не торкався».

С. Еверет Куп

У наші дні в західних країнах, де захворювання на проказу зустрічається украй рідко, є інша хвороба, що робить людину ізгоєм. «СНІД – це сучасна лепра, – каже С. Еверет Куп, що очолював у минулому військовий корпус при міністерстві охорони здоров’я. – У наші дні до хворих на  СНІД ставляться так, як сто років тому ставилися до прокажених». Я знаю одного ВІЛ-інфікованого, який проїхав майже дві тисячі кілометрів, щоб провести День подяки зі своїми рідними в Мічигані. Він сім років не був удома. Батьки зустріли його з побоюванням. А коли сіли за стіл, виявилось, що всім гостям поставили красиві фарфорові тарілки, а він мав їсти з одноразового посуду.

Христос знав, що прокажений стає знедоленим. За законом Мойсеєвим хворі на проказу жили за міськими стінами, їм заборонялося з’являтися в людних місцях, одягалися вони, як плакальники на похоронах. Можу уявити, з якою відразою відсахнулися люди, коли такий ізгой пройшов крізь натовп і кинувся в ноги Ісусові. «Господи, якщо хочеш, можеш мене очистити», – сказав він.

Матфей, Марк і Лука по-різному описують те, що сталося, проте в усіх трьох Євангеліях говориться, що Ісус простягнув руку і торкнувся прокаженого (див. Мф. 8:1-4; Мк. 1:40-44; Лк. 5:12-14). Натовп вжахнувся: адже закон Мойсеїв забороняє це! Сам прокажений, напевно, здригнувся. Скільки місяців, а може, і років він не відчував людського дотику. І от Христос торкнувся його, і хвороба відступила.

Відгук Христовий на людські страждання став прикладом для молодої церкви. Християни піклувалися про хворих, бідних і знедолених. І хоча церква називала проказу «прокляттям Божим», поступово хворобу навчилися лікувати. Чернечі ордени присвячували себе догляду за прокаженими, так що перемогти хворобу вдалося багато в чому завдяки місіонерам, адже тільки вони погоджувалися працювати з прокаженими[2]. В наші дні християни доглядають хворих на СНІД, працюють у хосписах – лікарнях для невиліковних хворих. Адже вмираючим теж потрібна любов і турбота.

Мати Тереза, яка заснувала в Калькутті хоспис і лікарню для прокажених, одного разу сказала: «Від прокази є ліки. Проте жодним лікам не впоратися з головним болем прокаженого – знедоленістю. Цей біль і лікують мої сестри».

За її словами, хворі і бідні значно більше страждають від того, що стали ізгоями, ніж від матеріальної нужди. «Один алкоголік з Австралії розповідав мені, що, углядівши його на вулиці, перехожі прискорюються, а він це відчуває. Відчувати себе самотнім і небажаним – от найстрашніша нужда». Щоб допомогти таким людям, не потрібно бути ні лікарем, ні чудотворцем.

[1] Я зауважив, що в наші дні люди абсолютно інакше дивляться на нещастя. Тепер у нас в усьому винен Бог. Він несе відповідальність і за природні катаклізми (американські страхові компанії стихійні лиха навіть називають «втручанням Бога»), і за людські неприємності. На Зимовій Олімпіаді 1994 року ковзаняр Ден Йенсен спіткнувся і програв забіг на 500 метрів. На трибуні його дружина в серцях вигукнула: «Ну чому, Господи? Чому Ти такий жорстокий?». Одного разу доктор Джеймс Добсон отримав від молодої жінки такого листа: «Чотири роки тому я зустрічалася з одним чоловіком і завагітніла. Це була катастрофа! Я запитувала Бога: «Чому Ти так поступив зі мною?». Ковзаняр не зумів утриматися на повороті, чоловік і жінка не зуміли утриматися від близькості. При чому тут Бог, мені абсолютно неясно.

[2] Досить цікава причина, через яку церква в Середні віки стала піклуватися про прокажених. Перекладач Біблії Ієронім помилково уявив слова Ісаї про Раба, Який страждав: «Він був знехтуваний і умалений перед людьми, муж скорбот, що пізнав болісті…», і дійшов висновку, що йдеться про проказу. Отже в Середні віки церква вважала, що Ісус був прокаженим. Саме тоді ставлення до лепри абсолютно змінилося: не прокляття Боже, а «свята недуга». Лицарі, що заразилися в Хрестових походах проказою, користувалися особливою повагою. Для лікування прокажених всюди відкривалися лазарети («будинки Лазаря», який вважався покровителем прокажених), в одній тільки Франції їх були близько двох тисяч. Цей рух – дивний приклад того, як церква буквально наслідувала заповідь Христову: «Зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мф. 25:40) і лікувала хворих, немов це був Христос.

Відразу за розповіддю про зцілення прокаженого Євангелія знайомлять нас із чудовою історією про те, як потрібні хворому друзі. Паралізований чоловік, який не може самостійно ні їсти, ні митися, ні ходити в туалет, вимушений покладатися на інших навіть тоді, коли хоче виразити свою віру (див. Мф. 9:1-8; Мк. 2:1-12; Лк. 5:17-26).

Пам’ятаю, коли я вперше почув цю історію в недільній школі, це викликало в мене бурхливі емоції. Паралітик так хотів побачити Ісуса, що умовив чотирьох друзів розібрати дах і спустити його в будинок через діру, що утворилася!

Людина, яка все життя пролежала на ліжку, раптом вознеслася над натовпом. Коментатори повідомляють нам, що дахи в Палестині крили соломою чи черепицею і розібрати їх було набагато легше, ніж дах сучасного будинку. Ну і що, що легше? Діра в даху – не звичайнісінький спосіб увійти до будинку. Якою б тонкою не була покрівля, проробляючи в ній отвір, друзі паралітика переполохали увесь будинок. На голови гостей посипалися пил, солома, шматки глини, піднявся жахливий галас, розмова урвалася.

Натовп, який перегородив вхід до будинку, двічі пережив потрясіння. По-перше, друзі паралітика розібрали дах. По-друге, Ісус відреагував на це дуже дивно. Побачивши віру їх – множина тут підкреслює, як важлива в зціленні віра близьких, – Він сказав паралізованому: «Чадо, відпускаються тобі гріхи твої». В іншому перекладі ця фраза звучить так: «Чадо, підбадьорся!»

Схоже, Христу те, що сталося, припало до душі. Така щира віра завжди радувала Його, а ці четверо, що розібрали дах, безумовно вірили. Проте Його слова спантеличили всіх навколо. Чому Він говорить про гріхи? Хто Він Такий, щоб прощати їх? Як завжди, книжники пустилися в міркування: за яким правом Ісус прощає гріхи? До паралізованої людини, яка лежить серед уламків даху, у них не було жодної цікавості.

У відповідь на це Ісус вимовляє слова, які в цілому виражають Його ставлення до зцілень: «Навіщо так помишляєте в серцях ваших? Що легше – сказати розслабленому: прощаються тобі гріхи? Чи сказати: встань, візьми постіль свою і ходи?» (Мк. 2:8,9). Питання це повисає в повітрі, проте відповідь на нього – у служінні Христовому. Зціляти хворих, звичайно, набагато легше. І щоб довести це, Ісус просто каже паралітику: встань, і той встав, узяв своє ліжко і пішов – якщо не поскакав – додому.

Христос міг зцілити будь-яку хворобу, виправити будь-яку ваду, вигнати будь-якого біса. Проте на Своєму шляху Він зустрів тих, хто сумнівався, яких Він не зміг переконати, і грішників, яких Він не зміг навернути. Адже грішник повинен захотіти, щоб йому простили гріхи, а деякі, вислухавши проповідь про благодать і прощення, так і йшли, не розкаявшись.

«Щоб ви знали, що Син Людський має владу на землі відпускати гріхи» (Мк. 2:10), – каже Ісус скептикам, зціляючи розслабленого. От наочний приклад того, як нижче служить вищому. Христос знав, що хвороба душі набагато небезпечніше, ніж будь-яка фізична недуга. Усі зцілені одного разу помруть. І що тоді? Христос прийшов не за тим, щоб лікувати тіла, але щоб зціляти душі.

Як легко ми, що живемо в матеріальному світі, забуваємо про світ духовний. Скільки Христос казав про небезпеку таких недуг, як лицемірство, формалізм, гординя, проте жоден з телевізійних проповідників не займається цими «духовними» хворобами, а тих, хто говорить про зцілення від тілесних недуг, аж занадто. Але не засуджуватиму їх, адже я і сам куди більше боюся фізичного болю, ніж моральних страждань.

Творячи дива, Христос на перше місце ставив зовсім інші пріоритети, ніж більшість Його послідовників.

* * *

Лише про одне диво розповідають усі чотири Євангелія (див. Мф. 14:13-21; Мк. 6:30-44; Лк. 9:10-17; Ін. 6:5-71). Сталося воно на зелених пагорбах біля моря Галилейського в той час, коли популярність Ісуса – так само як і Його уразливість – досягла свого піку. Куди б Він не йшов, натовп біснуватих і хворих йшов за Ним.

Христос зціляє хворих, Ван Мат’є Ігнас Брі

За день до того Ісус на човні переплив озеро, щоб хоч трохи відпочити від народу. Ірод щойно стратив Іоанна Хрестителя, Його родича і друга, так що Ісусу хотілося побути одному. Смерть Іоанна напевно викликала в Нього похмурі думки про ту долю, яка чекала на Нього самого.

На жаль, побути одному не вдалося. Більшість вчорашніх слухачів відправилися за Ним пішки берегом, і незабаром до Ісуса знову приступив багатотисячний натовп. Він «змилосердився над ними, – пише Марк. – Бо вони були як вівці, що не мають пастиря». Замість того щоб відновлювати Свої душевні сили, Ісус знову зціляв хворих і проповідував натовпу, який легко заповнив би арену сучасного стадіону.

Надвечір постало питання про їжу. Що робити? Навколо зібралися п’ять тисяч чоловік, не враховуючи жінок і дітей. «Треба відіслати їх геть», – підказав один з учнів. «Потрібно нагодувати їх», – вирішив Ісус. Нагодувати? Та Він що, жартує? Де взяти грошей на таку ораву?

І тут Ісус віддав розпорядження. Таким Його раніше не бачили. Він велів розсадити їх рядами по п’ятдесят. Це було схоже на масовий політичний мітинг: святково і організовано. Цього і чекали від Месії.

Сучасний читач знає, чим усе кінчилося. Тоді про це знав один Ісус. Люди на пагорбі перешіптувалися. Невже Він і є Той самий? Чи можливо? Сатана в пустелі вже пропонував Христу зробити подібне. І от тепер Він узяв дві риби і п’ять хлібин і зробив диво, якого від Нього так чекали. Зробив Він це не для того, щоб здивувати натовп, а просто для того, щоб нагодувати голодних.

Три євангелісти на цьому розповідь про диво закінчують. «І всі їли, і наситились. І набрали шматків хліба і залишків від риб дванадцять повних кошиків», – майстерно стримано уточнює Марк. Тільки Іоанн каже нам, що сталося потім. Христос нарешті зміг побути наодинці. Учні відправилися в човні через озеро, а Ісус провів ніч на вершині гори, молячись наодинці. Потім Він прийшов до учнів по воді.

На наступний ранок люди, які бачили диво, спорядили човни і відправилися вслід за Христом, як зграйка риб, притягнена чимось незвичайним. Вони отримали одне диво, тепер їм хотілося ще більшого. Ісус розгадав їх істинні наміри: схопити Його і коронувати. «Тобі дам владу над усіма цими царствами», – обіцяв Христу сатана.

Ісус звертається до натовпу, проте вони немов різними мовами говорять. Христос незвично різко звинувачує їх у жадності, у бажанні набити утроби. Він зухвало заявляє: «Я є хліб життя» і «Я зійшов з небес». Він говорить речі, які не можна осягнути: «Якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крови, то не будете мати життя в собі» (Ін. 6:35,38,53).

Як хор у грецькій трагедії, Його слухачі живо відгукуються на кожне слово. Вони ремствують. Вони сперечаються. Їм непросто відмовитися від своєї мрії. Передання свідчило, що Месія, як Мойсей, нагодує народ манною, адже Ісус саме це зробив напередодні. Вони ще не переварили вчорашню вечерю, але вже вимагали нових знамень, як наркотику.

Христос виходить переможцем із суперечки. Але їм потрібен інший Месія, який на першу вимогу дасть хліба і видовищ. І величезний натовп починає розходитися, навіть учні переговорюються один з одним: «Жорстоке це слово! Хто може це слухати?» (Ін. 6:60). Іоанн пише, що багато хто з учнів покинув Христа. «Чи не хочете відійти і ви?» (Ін. 6:67) – з гіркотою запитує Він у дванадцяти.

Історія з насиченням п’яти тисяч пояснює, чому Ісус так неоднозначно ставився до чудес, хоч і без зусиль міг творити їх. Чудеса викликають захват у натовпу, проте рідко призводять до покаяння і істинної віри. Він прийшов на землю, щоб навчити послуху і жертві, а не влаштовувати для роззяв безкоштовні вистави.

З цього дня Ісус проповідує інакше. Тепер Він відкрито говорить про Свою смерть, немов цей перехід від захвату до повного неприйняття, що стався в Його слухачах, пролив світло на Його майбутнє. Дивні розмови, з якими Він звертався до натовпу, тепер набули сенсу. Він говорив про хліб життя, проте мав на увазі зовсім не чарівну манну. Цей хліб, що зійшов з небес, щоб змішатися з кров’ю, був Його власною плоттю.

Того дня на пагорбі біля моря Христос пройшов свого роду випробування. Сатана в пустелі спокушав Його владою, проте тоді це було лише в теорії. Цього разу народ запропонував Йому корону, на яку Він мав повне право, але Він відмовився, обравши важкий і упокорений шлях.

«Рід лукавий і перелюбний знамення шукає», – сказав Ісус, коли Його попросили продемонструвати Свої сили (Мф. 12: 39). І хоча багато з тих, хто бачив Його чудеса в столичному місті Єрусалимі увірували в Нього, «Ісус не ввіряв Себе їм» (Ін. 2:24), бо знав, що в них насправді на серці.

Знамення нічого не доводить. Знамення – це просто орієнтир для того, хто вже йде у вірному напрямі.

Останнє велике знамення в Євангелії від Іоанна з’являється рівно в середині тексту, в одинадцятому розділі, і стає кульмінаційним моментом оповідання. Іоанн пише, що саме воскресіння Лазаря остаточно налаштувало релігійних лідерів проти Христа. Він також підводить підсумок тому, яку роль зіграли чудеса, здійснені Христом у Його земному житті (див. Ін. 11:1-54).

Воскресіння Лазаря, Жан Жувене

Ця історія, єдина в Євангелії, розвивається немов за сценарієм. Зазвичай Христос, дізнавшись, що комусь потрібно Його допомога, відкладав усі справи і негайно відгукувався на прохання. Цього разу, отримавши звістку про те, що Його улюблений друг захворів, Він затримався ще на два дні. Ісус поступив так навмисно, прекрасно усвідомлюючи, що ця затримка спричинить смерть Лазаря. Христос вимовляє загадкові слова. «Лазар помер, – каже Він учням. – І радію за вас, що Я не був там, щоб ви увірували». Христос дав Лазарю померти, а його сім’ї зануритися в горе.

У Луки ми читаємо, якими різними були сестри Лазаря: господарська Марфа, яка вічно клопотала на кухні, і задумлива Марія, яка вважає за краще сидіти біля ніг Христових. У горі вони теж поводяться по-різному. Марфа вибігла назустріч Христу, докоряючи Його: «Господи! Якби Ти був тут, не помер би брат мій». Трохи пізніше до Нього підходить Марія і каже ті ж самі слова: «Господи! Якби Ти був тут, не помер би брат мій».

У цих словах чується докір: Бог не відповів на їх молитви. Скільки ні старайся, у горі нам важко утриматися від слів, на кшталт «якби». Якби він запізнився на той літак… Якби вона тоді кинула палити… Якби я попрощався по-людськи… Марфа і Марія могли адресувати свої «якби» Самому Синові Божому, Другу, Який міг запобігти смерті.

Їх важко звинуватити в невірі. Марфа каже Ісусу, що вірить у Воскресіння, називає Його Христом і Сином Божим. Вона не розуміє, чому ж Ісус не допоміг. Скільки тут дитячої віри! Друзі і рідні Лазаря теж не розуміють: «Чи не міг би Цей, що відкрив очі сліпому, зробити так, щоб і цей не помер?»

Марфа ридає. Марія ридає. Навколо чутний лише плач. Ісус і Сам «уболівав духом і зворушився». Він теж плаче. Іоанн не каже, чому. Христос вже обіцяв воскресити Лазаря, а значить, Він навряд чи горював так само, як інші. Та все ж на серці в Нього важко. Він підходить до гробу, «пройнявшись жалем», як передає це Євангеліє.

Ніколи раніше смерть не спричиняла Ісусу такого болю. Він зупинив похоронну процесію і без зусиль воскресив сина Наїнської вдови. Він повернув до життя дочку Іаїра, наказавши їй, як батько, який будить свою дитину: «Встань!». Проте про Лазаря Він горює і тужить разом з усіма.

Воскресіння Лазаря, Карл Генріх Блох

Його молитва біля могили Лазаревої дає нам пояснення: «Отче! Хвалу Тобі воздаю, що Ти почув Мене. Я і знав, що Ти завжди почуєш Мене; але сказав це для народу, який стоїть тут, щоб повірили, що Ти послав Мене». Зазвичай на молитві Ісус не піклувався, що подумають люди навколо, а тут Він, як актор у шекспірівській драмі, кидає репліку в зал. У цю хвилину Христос усвідомлює Свою подвійну суть: Бог, Який зійшов з небес, але в той же час Син Людський, народжений на землі.

Ця прилюдна гучна молитва свідчить про внутрішню боротьбу. Ісус наводить докази, являє народу знамення, як ніколи раніше усвідомлюючи проміжний стан усього творіння. Ісус, звичайно, знає, що Лазарю, який покинув цей тлінний світ тепер добре. Марфа і Марія теж, загалом, знають про це. Проте на відміну від Ісуса і Лазаря вони ніколи не були по той бік смерті. Горе на якийсь час заглушило їх віру в Божу силу і любов. Вони пам’ятали лише про свою втрату і відчували лише один біль.

Можливо, ця двоїстість пояснює і сльози Христові. Ми читаємо, що Він відчуває не лише скорботу, але і гнів, і протест. У цю саму мить Ісус Сам виявився між двох світів. Він стоїть перед могилою, звідки віє смертю, і бачить, що чекає на Нього в цьому, у буквальному розумінні, проклятому світі. Він знає, що і Він воскресне, проте це ніскільки не зменшує страх перед майбутнім болем. Він був людиною і повинен був пройти через Голгофу, щоб потрапити в інший світ.

Воскресіння Лазаря провіщає не лише долю Ісуса, але і майбутнє всієї нашої планети. Ми всі живемо в проміжному світі, у хаосі і замішанні, які відділяють смерть Лазаря від його воскресіння. Звичайно, усе це тимчасове, усе це блідне перед славним майбутнім, яке чекає на нас, проте нам знайомо тільки це, і ми плачемо, як плакав Христос.

Лазар воскрес, проте це не врятувало землю. Для цього треба було, щоб людина померла. За іронією долі, воскресіння Лазаря визначило долю Христа. «З того дня змовились убити Його».

Первосвященики радяться разом, Джеймс Тіссо

З цього ж дня припинилися знамення і чудеса Ісуса.

* * *

Сьогодні, читаючи оповідання про чудеса Христа, я знаходжу в них зовсім інший сенс, ніж раніше.

У дитинстві я вважав чудеса доказом усього того, що Ісус казав про Себе. Проте в Євангеліях диво не завжди переконує навіть очевидців. Як каже Ісус у притчі, «Якщо Мойсея і пророків не слухають, то хоч би хто і з мертвих воскрес, не повірять» (Лк. 16:31). Можливо, Ісус мав на увазі Своє Власне воскресіння. Проте те, що сталося після воскресіння Лазаря свідчить про те ж: первосвященики задумали убити нещасного Лазаря, щоб зам’яти цю історію з чудесами! Лазар був живим доказом дива, цей доказ слід було прибрати. Жодного разу диво не змусило людину увірувати. Навпаки, чудеса не залишають для віри місця.

У дитинстві я вважав чудеса гарантією власної безпеки. Адже Христос обіцяв: «І жодна з них (пташок) не впаде на землю без волі Отця вашого» (Мф. 10:29). Пізніше я дізнався, що одночасно з цією обіцянкою Ісус передрікає апостолам страшні речі: арешти, гоніння і загибель. За переказами, десять учнів (окрім Іоанна Богослова), які залишилися вірними Христу, прийняли мученицьку смерть. Страждав Ісус, страждав і апостол Павло, страждали і багато лідерів ранньої церкви. Віра – це не страховий поліс. Звичайно, можна її розглядати і так, проте, як казав Еді Аскью, страховка не рятує вас від нещасного випадку, вона допомагає впоратися з його наслідками.

У дитинстві я дуже хотів зміцнити свою віру. Про це мені постійно твердили дорослі, проте я слабо уявляв, що треба робити. Перечитуючи історії про зцілення, я тепер бачу в Євангеліях своєрідні «сходи».

На самому верху стоять люди, які здивували Ісуса своєю безоглядною непохитною вірою: сотник, жінка-хананеянка, сліпий жебрак.

Оповідання про силу їх віри мене лякають. Сам я так вірити не можу. Якщо Господь не відповідає на мої молитви, я швидко втрачаю надію, здаюся і перестаю молитися. Тому я дивлюся на тих, хто стоїть сходинкою нижче, і підбадьорююся: Ісус радів навіть слабкому промінцю віри. Я перечитую оповідання про те, як терплячий був Христос з тими, хто залишив Його, учнями, які сумнівалися. Він хвалив міцну віру тих, хто стояв на верху сходів, і одночасно дбайливо вирощував слабеньку віру учнів. Мене підтримують слова, які вимовив батько біснуватого отрока: «Вірую, Господи! Допоможи моєму невірству» (Мк. 9:24). Чоловік цей коливався, але отримав те, про що просив.

У дитинстві все навколо здавалося мені дивом. Тепер про чудеса я говорю набагато рідше, я сумніваюся, намагаюся пояснити диво природними причинами. Мої ясні дитячі уявлення, без сумніву, з віком затуманилися, і я відчуваю це як втрату. Зрозуміти, за яким принципом Христос творить дива, Його сучасникам було так само важко, як нам зараз. Він може ходити по воді, проте робить це лише одного разу. Навіщо так обмежувати Себе? На радість сестрам Лазаря, Він воскрешає їх брата, а скільки інших сестер, дружин, матерів того ж дня оплакували своїх близьких? Ісус Сам каже, що чудеса трапляються рідко.

У дитинстві чудеса для мене були схожі на чаклунство. Тепер я бачу в них знамення. Христос просить розповісти Іоанну Хрестителю, який кинутий до темниці, про зцілення і воскресіння. Так Ісус доводить, що Він і є «Той, Хто має прийти» (див. Мф. 11:1-7). Незабаром Іоанн гине від руки ката. Послання Ісуса ніскільки не пом’якшило його страждань, і ми не знаємо, чи зміцніла його віра. Та все ж послання це дуже точно описує царство, яке Ісус прийшов встановити. Це царство свободи, де сліпі прозрівають, кульгаві ходять, глухі чують, прокажені очищаються і жебраки благовіствують. До деяких (тридцять шість чудес, про які ми знаємо) звільнення прийшло ще тоді, коли Ісус ходив по Галилеї і Іудеї. Іншим свободу принесли учні Христові. Треті, і в їх числі Іоанн Хреститель, цю свободу в земному житті так і не пізнали.

Тоді навіщо взагалі чудеса? Що вони змінили? Я цілком згоден, що Ісус зцілив і воскресив лише незначну кількість людей і не вирішив проблему земних страждань. Проте Він зовсім не за цим приходив. Просто Він не міг пройти спокійно повз недоліки пропащого світу, а тому, крокуючи по землі, виправляв те, що було погано. Зцілення повертають нас у райський сад, де сліпота, хвороби, кровотечі були просто неможливі, проте в той же час нам трохи відкривається царство майбутнього. Роздумуючи про чудеса Христові, я бачу світ, яким він був задуманий і яким, сподіваюся, він колись стане. Господу наш світ подобається не більше, ніж нам, і чудеса показують, що Він збирається з ним зробити.

Деякі вважають, що чудеса припиняють дію законів фізичного світу. Проте якщо ми дивимося на них як на знамення, вони служать зовсім іншим цілям. Смерть, старіння, руйнування – от що суперечить Божим законам; а чудеса сповіщають відродження. Як сказав Юрген Молтман, «зцілення – це не прояв надприродного в природному світі. Тільки чудеса і природні в цьому неприродному, бісівському, зраненому світі».