Смерть: останній тиждень

Страсний тиждень у церкві мого дитинства пролітав непомітно: усі були занадто зайняті підготовкою до Пасхи. Служби в Страсну п’ятницю не було ніколи. Причащалися в нас раз на чотири місяці. Це була дивна церемонія, під час якої урочисто виносили підноси з чашками-наперстками і розламаними галетами.

Католики не вірять у Воскресіння, пояснювали мені, через те вони і носять хрестики «з розіпнутим чоловічком». На месах вони палять свічки: ще один обряд, який підкреслює, як вони зациклені на смерті. Ми, протестанти, не такі. Ми надіваємо кращий одяг, співаємо урочисті гімни і прикрашаємо церкву на Пасху.

Коли я почав вивчати богослов’я і цікавитися церковною історією, то виявив, що моя церква помилялася щодо католиків. Вони так само, як і ми, вірять у Воскресіння, і в їх Символі віри це ясно відбито.

Читаючи Біблію, я помітив, що євангелісти описують події Страсного тижня дуже детально, а не перескакують через них, як це було прийнято в нас у церкві. Один з ранніх тлумачів Нового Завіту казав, що Євангелія – це хроніка останнього тижня Христа, усе, що відбувалося перед цим, – просто тривала передмова.

Зазвичай розповіді про смерть великої людини біографи відводять навряд чи десяту частину оповідання. Навіть у біографіях Мартіна Лютера Кінга і Махатми Ганді, які загинули в результаті політичної змови, про смерть написано небагато. Проте в Євангеліях опис останніх днів Христових займає приблизно третю частину. Для Матфея, Марка, Луки і Іоанна головна таємниця Христа знаходиться в Його смерті.

Тільки у двох Євангеліях згадуються обставини про народження Христа, усі чотири євангелісти мало говорять про Його Воскресіння, проте детальним чином описують події, які призвели до смерті Ісуса. Нічого, що віддалено нагадує це, в історії не траплялося. Небесні сили проникали в наш світ і до втілення (згадайте боротьбу Якова і гостей Авраамових). Навіть декілька чоловік пробуджувалися від смерті. Але щоб Син Божий помер… Хіба може Месія зазнати поразки? Хіба можна розіпнути Бога? Сама природа здригнулася від того, що сталося: земля затряслася, каміння потріскалося, небо почорніло.

Впродовж декількох років перед Страсним тижнем я перечитую Євангелія. І всякий раз мене приголомшує трагічність того, що відбувається. Неймовірна сила знаходиться в цьому простому, без прикрас, оповіданні, і іноді мені чується скорботний барабанний бій. Диво не сталося, порятунок не прийшов.

Уся сила світу – найскладніша релігійна система укупі з найсильнішою політичною владою – виступила проти однієї Людини, єдиної в історії досконалої Людини. Вороги глузують з Нього, друзі Його покинули. Проте Євангелія кажуть нам, що про все це Він знав заздалегідь. Він рішуче йшов в Єрусалим, знаючи, яка доля чекає Його там. Його метою був хрест. І от, коли мета близька, Він підводить підсумки.

Якось я повністю прочитав Старий Завіт і відразу ж перейшов до Нового. Я читав історичні книги, книги пророків, Книгу Псалмів, і мені відкривалася сила Божа. Голови летіли з плечей, імперії приходили в занепад, цілі народи зникали з лиця землі. Щороку євреї згадували, як Господь звільнив їх з єгипетського полону. Вихід – подія, повна чудес. Про нього згадується і в псалмах, і в пророків. Поневолений народ сподівався, що Господь, Який почув їх молитви одного разу, почує їх ще раз.

Ці оповідання все ще переповнювали мою свідомість, коли я звернувся до Євангелія від Матфея і прочитав про останні дні Христові. У котрий раз юдеї зібралися в Єрусалимі згадати Вихід і відсвяткувати Пасху. І от проноситься слух: Месія прийшов! А потім надія помирає: Ісуса зрадили, судили і стратили.

Чи можемо ми, заздалегідь знаючи, чим усе кінчилося, уявити собі той жах, який пережили учні? Стільки віків пройшло, історія ця мені така знайома, що я навіть уявити не можу, чим був цей останній тиждень для тих, хто прожив його. Я просто спробую передати, про що я думаю, перечитуючи розповідь про страждання Христові.

* * *

Тріумфальний вхід в Єрусалим. Розповідь про цю подію є в усіх чотирьох Євангеліях. Христос, Який так не любив шумних овацій, цього разу неначе відступив від Своїх правил. Народ благоговійно устилає дорогу одягом і пальмовим виттям. «благословен Цар, що гряде в ім’я Господнє!» – кричать люди (Лк. 19:38). Хоча зазвичай Ісус проти такого фанатичного поклоніння, проте цього разу Він не зупиняє натовп. Обуреним фарисеям Він пояснює: «Я вам кажу, що коли вони замовкнуть, то каміння заголосить» (Лк. 19:40).

Виходить, пророка з Галілеї і в Єрусалимі визнали? «Весь світ іде за Ним», – у тривозі повторювали фарисеї (Ін. 12: 19). Того дня, коли в Єрусалимі зібралися сотні тисяч паломників, усім дійсно здавалося, що Великий Цар прийшов, щоб зайняти трон, який по праву належить Йому.

Пам’ятаю, як у дитинстві, повернувшись з церкви у Вербну неділю, я вирішив подивитися в підручнику недільної школи, що буде наступного тижня. Я читав книгу і в задумливості теребив пальмовий лист. Якась нісенітниця! Сьогодні Йому поклоняється все місто, а вже через кілька днів Його заарештують і стратять. Як же так?

Тепер, коли я читаю Євангелія, я бачу, що ця дивність цілком з’ясовна. У Єрусалим за Христом пішли люди з Вифанії, захоплені свідки дива з Лазарем. Немає сумнівів, що в тріумфуючому натовпі було чимало паломників з Галілеї, які добре знали Ісуса. А крім того, пише Матфей, навколо Нього зібралися сліпі, кульгаві і діти. Отже небезпека на перший погляд була не видна. Проте, релігійна влада була налаштована проти Ісуса. А римські війська, покликані забезпечувати порядок під час свята, завжди прислухалися до попереджень синедріону відносно потенційних бунтівників.

Сам Ісус переживає подвійні почуття. У Луки ми читаємо, що, під’їжджаючи до Єрусалиму, Він плаче. Він знає, наскільки мінливий натовп. Ті, хто сьогодні кричить: «Осанна!», завтра закричать: «Розіпни Його!»

Та і сам урочистий в’їзд до міста неначе не дуже урочистий. Коли я читаю оповідання про в’їзд до Єрусалиму, усе те, що відбувається здається мені фарсом. Я бачу цю процесію очима римського легіонера, який наглядає за порядком у натовпі. Він не раз брав участь у тріумфальних ходах у Римі, де вміють вшановувати переможців. Полководець-тріумфатор править упряжкою породистих скакунів, запряжених у золоту колісницю. Спиці коліс виблискують на сонці. За ним солдати у блискучих обладунках несуть прапори переможеної армії. Позаду понуро йдуть раби і полонені в кайданах – живе свідоцтво того, що трапляється з ворогами Риму.

Тут в Єрусалимі в процесії бере участь всякий набрід: кульгаві, сліпі, діти, селяни з Галілеї і Вифанії. Римлянин переводить погляд на самого тріумфатора. Самотній Чоловік, на обличчі Його ще не висохли сльози. Жодної колісниці немає; Він їде на ослику, а замість сідла накинутий кимсь плащ.

Так, вхід Господній в Єрусалим був схожий на тріумф. Але це був не той тріумф, який здивував би римлян або надовго запам’ятався б натовпу. Що ж це за Цар?

Тайна вечеря. Всякий раз, читаючи Євангеліє від Іоанна, я дивуюся, наскільки «сучасно» воно написане. Особливо цей уривок. Євангеліст дає нам реалістичну картину з багатьма діалогами, малює емоційні взаємини Христа з Його учнями. З тринадцятого по сімнадцятий розділи Іоанн описує найстрашнішу ніч, яку Христос провів на землі.

Того вечора, коли учні готувалися до повного глибокого сенсу свята Пасхи, на них чекало немало сюрпризів. Ісус читає вголос історію Виходу, а слухачі мимоволі замінюють Єгипет на Рим. Якщо Господь вирішив позбавити Свій народ від іноземців, кращого часу, ніж тепер, не придумаєш. Адже в ці дні в Єрусалимі зібралася безліч паломників. Голос Христовий будить у них найсміливіші мрії. «Я заповідаю вам, як заповів Мені Отець Мій, Царство, – владно каже Він. – Я переміг світ» (Лк. 22:29; Ін. 16:33).

Тайна вечеря, Павло Попов

У своїй розповіді Іоанн згадує про дивну подію, яка перериває трапезу. «Ісус, знаючи, що Отець усе віддав до рук Його, – починає він урочисто і несподівано закінчує: – встав від вечері, зняв з Себе верхній одяг і, взявши рушник, підперезався» (Ін. 13:3,4). У такому одіянні більше схожий на раба, Він схилився перед учнями, щоб змити з їх ніг міський пил.

Дивна поведінка для почесного гостя, який востаннє лежить за столом з друзями. Нез’ясовний вчинок для того, Хто щойно казав: «Я заповідаю вам Царство». У ті дні мити ноги було ганебним обов’язком. Хазяїн не міг зажадати такого навіть від раба-єврея. Петро зблід від такої пропозиції.

Як пише М. Скотт Пек, ця історія – одна з найважливіших подій у житті Ісуса. «Раніше усе підкорялося певному порядку: кожен намагався видертися на вершину і там закріпитися чи піднятися ще вище. І от ця Людина, Яка досягла вершини, – Він був рабі, учитель, – раптом сходить вниз, щоб вимити ноги Своїм учням. Цим Своїм вчинком Ісус руйнує громадські засади. Навіть Його Власні учні не розуміють, що відбувається, і жахаються тому, що Він робить».

Христос заповідав нам, Його послідовникам, здійснювати на згадку про Нього три речі: хрестити новонавернених, як Його хрестив Іоанн; згадувати Останню вечерю, яку Він розділив з учнями; і нарешті, умивати ноги один одному. Церква завжди дотримувала перші два заповіти, хоча досі не стихають міжконфесійні суперечки про те, що вони означають і як їх потрібно виконувати. Проте, дуже небагато церков дотримують практику обмивання ніг. Нам вона здається примітивною, сільською. Можна посперечатися, звертався Христос тільки до дванадцяти учнів або до всіх нас, але ми не знаємо навіть, чи наслідували ці дванадцять чоловік Його приклад.

Христос миє ноги апостолам, Пітер Пауль Рубенс

Того ж вечора між учнями виникла суперечка, хто з них повинен вважатися великим. Ісус не засуджує людську схильність до змагання. Він просто направляє її в інше русло: «Більший між вами хай буде як менший, а старший – як слуга» (Лк. 22:26). Саме тоді Він і каже: «Я заповідаю вам Царство», Царство, засноване на служінні і людяності. Він миє їм ноги, щоб наочно показати, що Він має на увазі. Проте наслідувати Його приклад через дві тисячі років усе так само важко.

* * *

Зрада. Несподівано посеред дружньої вечері, як грім серед ясного неба, лунає новина: Христос каже, що один з дванадцяти учнів, які лежать з Ним за столом, зрадить Його. Учні озираються один на одного, «не розуміючи, про кого Він говорить» (Ін. 13:22).

Ісус зачепив їх за живе. «Чи не я?» – запитують вони один за другим (Мк. 14:19). У них немає упевненості. Видно, думка про зраду для них не нова. Хто знає, скільком з учнів вороги Ісусові пропонували угоду. Навіть остання їх вечеря готувалася таємно: будинок вони вибрали, йдучи за дивним чоловіком, який ніс глек з водою.

Незабаром після цього Іуда тихо встав і вийшов з кімнати, не викликавши підозри. Все ж він був скарбником, і в нього могли бути свої особисті справи.

Голова Іуди, Микола Ге

Ім’я Іуда, у ті часи дуже поширене, тепер зникло. Кому ж захочеться, щоб дитину звали, як найвідомішого зрадника в історії людства? Проте, читаючи Євангелія, я із подивом помічаю, що Іуда зовсім не здається лиходієм, це звичайна людина. Ісус обрав його, як і інших апостолів, після довгої ночі, проведеної в молитвах. Іуда користувався повагою інших учнів, недаремно його вибрали скарбником. Під час Тайної вечері він лежав на почесному місці поряд з Ісусом. У Євангеліях немає і натяку на те, що Іуда був агентом синедріону, який втерся в довіру до Христа, щоб здійснити свій підступний задум.

Тоді як же вийшло, що він зрадив Сина Божого? Я ставлю це питання і тут же згадую, як учні кинули Христа в Гефсиманії, як Петро у дворі в первосвященика присягався, що «не знає Цього Чоловіка» (Мф. 26:74), як усі одинадцять апостолів наполегливо відмовлялися вірити у Воскресіння Христове.

Іудина зрада відрізняється від їх зради лише наслідками, до яких воно призвела.

Мені було цікаво, як Голівуд трактує Іудину зраду, і я проглянув п’ятнадцять фільмів, де йшлося про це. Теорій безліч. Деякі стверджують, що Іуда був жадібний до грошей. Інші уявляють його боягузом, що злякався могутніх ворогів. Іноді його зображують людиною розчарованою: чому Христос жене торговців з храму, а на римлян, які захопили Палестину, не звертає уваги? Може, Іуду дратувала зайва «м’якість» Христа: як бойовики в сучасній Палестині, він хотів миттєвих змін. А може, він сподівався підштовхнути Христа до дії? Він влаштує, щоб Христа заарештували, і тоді Учителеві доведеться нарешті показати Свою силу і встановити Своє Царство.

Голівуд зазвичай уявляє Іуду отаким героїчним бунтарем. У Біблії сказано просто: «Увійшов у нього сатана» (Ін.13:27), і тоді встав він з-за столу, щоб скоїте задумане. У будь-якому випадку Іудине розчарування відрізняється від того, що відчували інші учні, лише силою, але не якістю. Коли стало ясно, що Христа чекає не трон, а хрест, усі вони повтікали.

Іуда був не першим і не останнім, хто зрадив Христа. Він просто найвідоміший. Християнський письменник Сузаку Ендо кілька своїх романів присвятив темі зради. Найвідоміша його книга «Мовчання» розповідає про японців-християн, які відреклися від своєї віри в страху перед сегунами. За словами Ендо, він зустрічав безліч оповідань про християн-мучеників і жодного про християн-зрадників. Про це не пишуть. Проте, вважає Ендо, у Христі передусім приголомшує Його невичерпна любов навіть (і особливо) до тих, хто Його зрадив. Коли Іуда привів у Гефсиманію загін воїнів, Ісус називає його другом. Учні залишили Його, але Він як і раніше їх любить. Народ прирік Його на страту, і проте вже на хресті Він каже: «Отче, прости їм…» (Лк. 23:34).

Мені здається, немає двох доль таких схожих і несхожих, ніж долі Петра і Іуди. Обоє користувалися повагою. Обоє бачили і чули немало дивовижного. Обоє пізнали надію, страх і розчарування. Обоє в хвилину небезпеки зрадили Учителя. На цьому схожість кінчається. Іуда, мучений совістю, але нерозкаяний, кінчає життя самогубством, і його ім’я стає синонімом зрадника. Він помирає, відмовившись через те, що Ісус міг йому дати. Петро, повний сорому, але прагнучий милості і прощення, відроджується і несе Благу звістку навіть у Рим.

* * *

У Гефсиманії (див. Мф. 26:36-56; Мк. 14:32-52; Лк. 22:39-53). Із задушливого приміщення, де пахло м’ясом, приправами, пітними тілами, Ісус з одинадцятьма учнями вирушає в прохолодний маслиновий гай, сад Гефсиманський. Весна, нічне повітря наповнене ароматом квітів. Яскраво світять місяць і зірки. Тут, далеко від міської метушні, учнів стало швидко хилити в сон.

Проте Христу неспокійно. Він «почав сумувати й тужити», – читаємо ми в Матфея. «Почав тужити й сумувати», – вторить йому Марк. Обидва євангелісти згадують Його прохання до учнів: «Сумна душа Моя смертельно; побудьте тут і пильнуйте». Ісус часто усамітнювався для молитви, іноді Він відсилав від Себе учнів, щоб побути наодинці з Отцем. Проте цього разу Йому хочеться, щоб вони були поруч.

У скрутну хвилину ми беззвітно прагнемо до людського товариства. Хворий напередодні операції, старик, що відчуває наближення смерті, хочуть, щоб хтось був поруч. Немає гірше за тортури, ніж одиночне ув’язнення. У Гефсиманії, як мені здається, Ісус відчув настільки глибоку самотність, яку Йому не доводилося відчувати до цього жодного разу.

Можливо, якби на Тайній вечері були жінки, Ісус не залишився б один у цю страшну годину. Його мати, немов серцем передчуваючи біду, прийшла в Єрусалим: ми чуємо про неї вперше після довгої перерви. Жінки, які потім стояли біля хреста і оплакували Його, а в неділю на зорі прибігли до Його гробу, звичайно, були б з Ним у Гефсиманії, осушили б Його сльози. Але з Христом були тільки апостоли. Обтяжені після ситної вечері, вони спали, а Ісус зустрів Свої суворі випробування наодинці.

Учні підвели Його, і Він не приховує Своєї образи: «Не змогли ви й однієї години попильнувати зі Мною?». У цих словах не просто самотність. Невже вперше Йому не хочеться залишитися наодинці з Отцем?

У Ньому відбувається велика боротьба, і Євангелія описують її зовсім не так, як зазвичай в юдейських і християнських історіях про мучеників. «Отче Мій! Якщо можливо, нехай обійде Мене чаша», – просить Христос. Його молитва надзвичайна по силі: «Перебуваючи в борінні, старанніше молився; і був піт Його як краплі крови, що падають на землю». Що за боротьба відбувається в Ньому? Він боїться болю і смерті? Так. Він радий ним не більше, ніж ви чи я. Але тут не лише це: Ісус уперше відчуває те, що можна назвати залишення Богом. По суті своїй сцена в Гефсиманії – це молитва, яка залишилася без відповіді. Чаша страждань не минула Його.

Світ відкинув Його: незабаром на доріжках саду з’являться вогні смолоскипів, незабаром учні кинуть Його. І коли Його відчайдушні молитви натрапляють на стіну мовчання, напевно, Йому здасться, що і Бог відвернувся від Нього.

Джон Ховард Йодер спробував уявити, що сталося б, якби Отець втрутився в події, відповівши на молитву Христову «Нехай обійде Мене чаша». Ісус зовсім не був безпорадним. Варто було Йому всупереч волі Отця наполягти на Своєму, і дванадцять легіонів ангелів (72 000) спустилися б з небес, щоб битися на Його боці. У саду Гефсиманському Ісус переживає ту ж спокусу, що в пустелі. Обидва рази Він міг би покінчити із злою силою: напасти на спокусника в пустелі, затіяти сутичку в саду. І тоді в церкви не було б історії – та і взагалі церкви не було б, людська історія завершилася б. Усе це було у владі Ісуса, варто було Йому лише вимовити слово: відмовитися приносити Себе в жертву, відмовитися від спокутування з неясним майбутнім. І Царство Боже не було вже подібне до гірчичного зерна; швидше воно обрушилося б як буря з дощем і градом.

Проте, як нагадує нам Йодер, Христос прийшов на землю заради цього хреста, цієї «чаші», яка сьогодні вселяє нам такий жах. «На хресті розіп’ята Людина, Яка любила ворогів Своїх, Яка праведністю перевершила фарисеїв, Яка відмовилася від Свого багатства, Яка тим, хто забрав у Неї плаща, віддала і сорочку, Яка молилася за тих, хто кривдив Її. Хрест – це не перешкода на шляху до Царства, це навіть не шлях у Царство, це і є Царство».

Провівши кілька годин у тяжких молитвах, Ісус приймає рішення. Він бажає того ж, що Отець. «Чи не так же належало постраждати Христу й увійти в славу Свою?» – скаже Він потім (Лк. 24:26). Він знову будить Своїх друзів і хоробро йде назустріч тим, хто хоче убити Його.

Суд. У наші дні завдяки телепередачам і детективним романам нам відкрився раніше таємничий світ правосуддя. Охочі можуть навіть дивитися по кабельному телебаченню прямі трансляції із судових процесів над вбивцями і сексуальними маніяками. Час від часу ми стаємо свідками того, як спритні адвокати рятують від в’язниці знаменитостей, навіть коли усі навколо знають, що вони винні.

І доби не пройшло після арешту в Гефсиманії, як Ісус побував на шести допитах. Слідчими виступають то юдеї, то римляни. Врешті-решт розгублений прокуратор засуджує Христа до найтяжчого покарання, передбаченого римськими законами. Коли читаєш описи допитів, у вічі впадає беззахисність Ісуса. Немає ні єдиного свідоцтва на Його захист. Ніхто не наважується заперечити проти цієї несправедливості. Ісус навіть не намагається захистити Себе. Та і Бог Отець не вимовляє ні слова.

Заарештованого водять від одного слідчого до другого. Нікому не хочеться нести відповідальність за Ісусову смерть, хоч стратити Його хочуть вони всі. Сотні сторінок у богословських працях присвячені питанню, хто більше винен у смерті Христовій: римляни чи юдеї[1]. Насправді рішення вони прийняли спільно. Проте, обговорюючи порушення, допущені під час процесу, ми забули про головне: Ісус дійсно являв загрозу для єрусалимської влади.

Ісус мав владу над натовпом, у Нього була безліч послідовників, так що Він давно викликав підозру в Ірода в Галілеї і в Синедріону в Єрусалимі. Потрібно визнати, що вони невірно зрозуміли Його слова про Царство, проте незадовго до арешту Ісус дійсно використовує силу, щоб вигнати торговців з храму. Це стривожило Синедріон, який за всяку ціну намагався зберегти мир і оберігав своїх римських хазяїв. Крім того, з чуток, Ісус стверджував, що здатний за три дні зруйнувати і знову збудувати храм. Судді не можуть встановити, що Він казав у точність, проте їх тривога зрозуміла. Уявіть, що в наші дні вулицями Нью-Йорка ходить араб і каже: «Всесвітній торговий центр рухне, і я зведу його в три дні».

Проте загроза політичної стабільності в очах законників ніщо в порівнянні з тим, що Ісус проповідує. Всякий раз, як Він відпускає гріхи і називає Бога Своїм Отцем, фарисеї жахаються. Його уявне недотримання суботи обурює їх: за Мойсеєвим законом порушення суботнього спокою – страшний гріх. На їх думку, Ісус порушує закон, не зважає на постанови про жертви, належну їжу і відмінності між чистим і нечистим.

І от у суді первосвященик ставить Йому питання, на яке підсудний згідно із законом зобов’язаний відповісти: «Заклинаю Тебе Богом Живим, скажи нам, чи Ти Христос, Син Божий?». Ісус відповідає: «Ти сказав».

Обвинувачений каже про Сина Людського, Який гряде на хмарах небесних. Це було вже занадто. Для правовірних юдеїв ці слова – богохульство. «Він богохульствує! Навіщо нам ще свідки?» – вигукнув первосвященик, роздираючи не собі одяг (Мф. 26:63-65).

Якщо розмови Ісуса не богохульство, за яке карають смертю, означає, Він і справді Месія. Третього не дано. Але хіба це можливо? Зв’язаний, заарештований, безпорадний, Ісус менше за все схожий на Месію.

Проте римляни навряд чи визнають богохульство злочином, вони вважають за краще не втручатися в місцеві релігійні спори. Отже доки Ісуса ведуть до римських суддів, звинувачення міняється: замість богохульства – підбурювання до заколоту. Адже слово «Месія» врешті-решт означає «цар». А римлянам не подобається, якщо хтось присвоює собі цей титул.

Перед Іродом, тим самим царем, який обезголовив Іоанна Хрестителя і вже давно хотів зустрітися з Ісусом, підсудний зберігає мовчання. Тільки Пілату вдається отримати від заарештованого хоч щось, що нагадує визнання. «Ти Цар Юдейський?» – запитує Пілат. І зв’язаний Ісус з розпухлим від побоїв обличчям знову відповідає: «Ти кажеш» (Лк.23:3).

Не раз Ісус відмовлявся відкрито проголосити Себе Месією. Коли зцілені Ним люди, учні і навіть біси називали Його Месією, Він велів їм мовчати. У дні Його слави, коли схвильовані люди переслідували Його, немов прихильники знаменитість, Він тікав від них. А коли Його наздогнали і хотіли негайно коронувати, Він прочитав таку проповідь, що багато хто залишив Його.

І ось того дня, коли Він уперше з’явився перед владою, того дня, коли Його слова здаються повною безглуздістю, Він нарешті каже, Хто Він. «Син Божий», – відповідає Він первосвященикам, у владі яких опинився. «Цар», – каже римському правителеві, який, мабуть, у відповідь розреготався. Можливо, Пілат прийняв цього жалюгідного за звичайного божевільного, який кричить, що він – сам цезар.

Слабкий, знедолений, приречений на смерть, усіма покинутий – от коли Ісус вирішив відкрити, Хто Він, і назвався Христом.

Павло скаже пізніше, що принижений Месія став для юдеїв каменем спотикання. Такий камінь кидають за непотрібністю, він лише перешкода. Проте Господь може зробити з нього наріжний камінь нового царства.

* * *

Голгофа. У спогадах, присвячених рокам напередодні Другої світової війни, П’єр Ван Пасен розповідає, як нацистські штурмовики схопили і притягали в штаб літнього рабина. У тій же кімнаті двоє інших штурмовиків били до смерті ще одного єврея. Ті, хто заарештував рабина вирішили потішитися. Вони його роздягнули і наказали читати проповідь, яку він підготував до суботнього богослужіння. Рабин попросив повернути йому кіпу, нацисти, насміхаючись, погодилися. Так виходило ще смішніше. Переляканий рабин тремтячим голосом почав говорити про упокорювання перед Богом, поки його мучителі з реготом штовхали його, а з іншого кінця кімнати доносилися крики його товариша за нещастям.

Читаючи євангельську розповідь про арешт, тортури і страту Христа, я згадую цього жалюгідного літнього рабина в поліцейському відділку. Я бачив десятки фільмів про Христа, багато разів перечитував Євангелія, та все ж я не можу до кінця відчути, якому приниженню, якій ганьбі піддали Сина Божого на землі: з Нього зірвали одяг, Його висікли, плювали Йому в обличчя, били по щоках, наділи терновий вінець.

Юдеї і римляни знущалися з Христа. Ах, так Ти Месія! Ну що ж, давай пророкуй! Удар. Хто Тебе ударив, а? – Ще удар. – Спробуй вгадай, Ти ж пророк! Не виходить? А говориш: Месія!

– Ах, так Ти до того ж і цар! Дивіться, у нас тут справжній цар з’явився! Нумо, живо усі на коліна! Але в Тебе ж корони немає! Непорядок! Буде Тобі корона. Що, колеться? Почекай, підправимо. Тільки подивіться, які ми красиві. Тепер потрібно Тебе одягнути, а то вся спина в кровиці. Невже Ваша Величність впала?

І так тривало весь день: жорстокі забави слуг у дворі у первосвященика, знущання римських воїнів, улюлюкання роззяв, що вишикувалися уздовж Хресного шляху, кепкування натовпу, що зібрався біля хреста, прокляття розбійника, розіпнутого на сусідньому хресті. Ти ж казав, що Месія? Ну так зійди з хреста! Інших збирався рятувати, а Себе врятувати не можеш?

Я багато роздумував, а іноді і вголос ставив питання, чому Господь дозволив творити злодійства Чингізхану, Гітлеру, Сталіну. Але ніщо не зрівняється з тим, що Бог дозволив зробити над Собою в ту п’ятницю в Єрусалимі. Всякий раз, як бич врізався в Його спину, всякий раз, як кулак опускався на Його обличчя, Він боровся з тією ж спокусою, що в пустелі чи в Гефсиманії. Легіони ангелів чекали одного Його слова. Одно слово – і тортури закінчилися б.

«Навіть думка про хрест не повинна відвідувати римського громадянина, – казав Цицерон. – Хрест – це не для його зору і слуху». Розп’яття в римлян вважалося найжорстокішим покаранням. Так страчували вбивць, бунтівних рабів і інших особливо небезпечних злочинців у колоніях. Римських громадян страчувати на хресті було не можна, їм відрубували голову. Юдеї також вважали розп’яття ганьбою: «Проклятий перед Богом усякий повішений на дереві», – говориться у Второзаконні 21:23, а тому вони побивали злочинців камінням, коли мали право визначати покарання.

Жахливі подробиці страти через розп’яття, можна знайти в Євангеліях, у книгах з історії і медицини, так що я не бачу необхідності наводити їх тут. Тим більше Сам Ісус, судячи з Його останніх слів, майже не думав про біль. Його крик, що найбільше схожий на скаргу людини, яка страждає: «Пити!» (Ін. 19:28), проте Він відмовився пити оцет, який міг би полегшити Його муки. (По злій іронії Той, Хто напоїв вином ціле весілля, Той, Хто обіцяв назавжди угамувати всяку спрагу, помирав з пересохлим горлом, вдихаючи кислий запах оцту, що омочив Його бороду.)

Ісус, як завжди, думав про інших. Він простив Своїх катів. Він потурбувався про Свою матір. Він обіцяв рай розбійникові, що розкаявся.

У Євангеліях ми знаходимо лише обривки того, що говорив Ісус на Голгофі, і тільки два євангелісти однаково наводять останні слова Христові. У Луки 23:46 ми читаємо: «Отче, у Твої руки віддаю дух Мій», – навіть помираючи, Ісус довіряє Отцю. «Звершилось!» – каже Ісус в Євангелії від Іоанна 19:30, немов підводячи підсумок Своєму служінню на землі. Проте найзагадковіші слова – це сумний вигук, який ми знаходимо в Матфея 27:46 і Марка 15:34: «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?»[2].

Уперше в Євангеліях Ісус звертає Свою молитву не до «Отця», а до «Бога». Звичайно, це цитата з псалму, проте подібне звернення свідчить про ту відірваність від Отця, яку Ісус переживає. Неймовірно, але в Самому Богу стався розкол: Сину здалося, що Отець Його покинув.

«Скованість» Бога, можливо, найболючіше давить на тих, хто ближче до Нього. Тому Сам Бог, Який став людиною, більше за всіх людей був залишений Богом», – писав К.С. Льюїс, і він абсолютно правий. Якщо касирка в супермаркеті чи навіть мій сусід відвернуться від мене, я, може, і стану переживати, але не занадто. Проте якщо моя дружина, з якою я прожив багато років, раптом перестане зі мною говорити – мені буде дуже боляче.

Жодному богословові не вдалося достовірно пояснити, що ж сталося того дня з Трійцею. Ми чуємо крик дитини, яка думає, що її кинули. Хіба легше було Ісусу від того, що Він заздалегідь знав, що на Нього чекає така смерть? Хіба легше було Ісааку від того, що він знав, що Авраам, його батько, кладе його на вівтар для виконання Божої волі? А якби ангел не з’явився і Авраам встромив ніж у серце свого сина, єдиного сина, якого він любив? Що було б тоді? Це сталося на Голгофі, і Син почуває Себе покинутим.

Ми не знаємо, що відчував у цю хвилину Отець. Ми можемо тільки здогадуватися. Син «відкупив нас від прокляття закону, ставши за нас прокляттям», – пише Павло в Посланні до Галатів 3:13. «Того, Хто не знав гріха, Він зробив жертвою за гріх», – читаємо ми в його 2 Посланні до Коринф’ян 5:21. Ми знаємо, як Бог ставиться до гріха. Можливо, і Отець відчував Себе покинутим.

[1]Казати, що в смерті Христовій винен єврейський народ у цілому, – чи не найстрашніший в історії наклеп. Хіба звинувачуємо ми італійців у тому, що їх предки чинили в Палестині дев’ятнадцять століть тому? Джозеф Клауснер пише: «Євреї як народ у смерті Ісуса винні значно менше, ніж греки у смерті Сократа; проте нікому і на думку не спаде сказати, що кров Сократа лежить на сучасних греках. Проте, от вже дев’ятнадцять століть світ покладає відповідальність за кров Ісуса на Його співвітчизників. І євреї розплачуються за Його смерть цілими потоками крові». Усе це відбувається всупереч сказаному Ісусу, що Він «посланий… до загиблих овець дому Ізраїлевого», і всупереч тому, що майже всі перші християни були євреями.

[2]Коментатори відмічають, що ці слова – найважливіший доказ того, що ми маємо справу з правдивим описом подій на Голгофі. Навіщо тому, хто хоче заснувати нову релігію, приписувати вмираючому героєві фразу, повну такого відчаю? Єдине пояснення: це – саме те, що Він сказав.

Те, що сталося на Голгофі, і ганебне, і гірке, проте це стало, мабуть, найголовнішою подією в житті Ісуса. Так вважають автори Євангелій і послань, так вважає церква і, наскільки ми можемо судити, так вважає Бог.

Пройшло немало часу, перш ніж церква змирилася з ганьбою хреста. Спочатку забороняли зображувати хрест. Так залишалося аж до правління імператора Костянтина, якому було видіння хреста і який відмінив страту через розп’яття. Таким чином, хрест став символом християнства тільки в четвертому столітті. (Як зауважив К.С. Льюїс, розп’яття прийшло в мистецтво лише тоді, коли помер останній, хто бачив справжнє розп’яття.)

Тепер символ цей всюди: ювеліри відливають римське знаряддя страти із золота, бейсболісти хрестяться, перш ніж ударити по м’ячу, а кондитери на Страсному тижні готують шоколадні хрести. Дивно, але християнство стало релігією хреста, адже хрест – це все одно що шибениця, електричний стілець, газова камера.

Зазвичай смерть від руки ката в людей вважається ганьбою. Проте апостол Павло пізніше напише про Ісуса: «Забравши сили у начальств і властей, владно вивів їх на ганьбу, подолавши їх Собою» (Колосян 2:15). Що ж Павло мав на увазі?

Я згадую тих, хто в наш час відняв силу у влади. Расисти кинули Мартіна Лютера Кінга в тюремну камеру, чеська влада позбавила свободи Вацлава Гавела, філіппінці убили Беніньо Акіно, влада Південної Африки ув’язнила Нельсона Манделу. Ці люди думали, що позбавилися від проблеми, проте замість цього вони показали всім, що жорстокі і несправедливі. Моральна сила перемогла.

Сповідування Логніна, Джеймс Тіссо

Коли помер Ісус, навіть грубий римський солдат мимоволі вигукнув: «Воістину Чоловік Цей був Син Божий» (Мк. 15: 39). Він прекрасно бачив, наскільки різні його жорстокі товариші і їх жертва, яка прощала Своїх мучителів перед смертю. Бліда людина на хресті розвінчала світську владу, цих лжебогів, від яких марно чекати співчуття і справедливості. Релігія, а не безбожництво, засудила Ісуса. Закон, а не беззаконня, страчував Його. Пародія на суд, побиття батогами, неприйняття Ісуса – усе це оголило істинну суть політичної і релігійної влади. Це були прибічники порядку, що склався, які піклувалися лише про своє положення. Кожен їх випад проти Ісуса доводив їх незаконність.

Розбійники, розіпнуті по обидві сторони від Христа, являють собою дві можливі реакції на те, що відбувається. Один сміявся над безсиллям Ісуса: «Якщо Ти Христос, спаси Себе і нас». Другий побачив у Ньому іншу силу. Він зважився повірити і попросив Ісуса: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє!» (Лк. 23:42). Більше ніхто не назвав Ісуса царем, хіба що кепкуючи. Вмираючий розбійник, як ніхто інший, осягнув суть Христового Царства.

В якомусь сенсі ці розбійники стояли перед тим же вибором, перед яким буде поставлена вся історія: безсилля Ісуса – це доказ Божої безпорадності чи Божої любові? Римляни, які звикли до могутніх божеств на кшталт Юпітера, не побачили нічого божественного в тілі, що скорчилося на хресті. Набожні євреї, виховані на оповіданнях про могутність Ягве, не побачили нічого гідного в цьому слабкому Богові, Який помирав у ганьбі. Як помічає Юстин Мученик у «Розмові з Трифоном-юдеєм», хресна смерть Ісуса остаточно переконала юдеїв у тому, що Ісус не був Месією, розп’яття стало вироком закону.

Незважаючи на це, саме хрест на горі змінив моральне обличчя світу. М. Скотт Пек пише:

«Я не говоритиму про те, як діє любов. Краще процитую слова одного літнього священика, який багато років провів у боротьбі: «Є десятки способів протистояти злу і тільки кілька способів перемогти його. Усі вони – різні грані однієї і тієї ж істини: єдиний спосіб перемогти зло – втопити його в живій відкритій людині. Людина поглинає зло, як губка вбирає кров, як серце вбирає спис, і зло втрачає силу і сходить нанівець».

Вилікувати зло – з наукової і будь-якої іншої точки зору – можна тільки людською любов’ю. Потрібна добровільна жертва… Я не знаю, як це відбувається.

Але це відбувається… І коли це трапляється, баланс сил у світі трохи змінюється».

Того дня на Голгофі баланс сил у світі змінився і не трохи, а все тому, що зло ввібрав Ісус з Назарету. Якби Він був просто ще однією безневинною жертвою, на кшталт Кінга, Мандели, Гавела, Він вписав би Своє ім’я в історію і зійшов би з сцени. Християнство не виникло б. Історія змінилася, бо учні усвідомили (після того, як Він воскрес), що Сам Бог обрав шлях слабкості. Завдяки хресту стало ясно, що Бог готовий відмовитися від влади заради любові. Як зауважила Дороті Сейерс, «Бог роззброївся в односторонньому порядку».

Влада, навіть коли переслідує благі цілі, часто приносить страждання. Любов, будучи уразливою, вбирає страждання. Влада і любов зійшлися на горі, званій Голгофа, і Бог відмовився від влади на користь любові.