Сорок років у пустелі

Після отримання Закону Мойсей зі своїм новоствореним народом за Божою волею відправився прямо до Обітованої землі, щоб увійти до неї без щонайменшого зволікання. Тоді цю землю називали Ханааном, сьогодні – Палестиною чи землею Ізраїлю. Але євреям, які могли б увійти до Обітованої землі вже тоді, належало мандрувати пустелею ще сорок років. Причина цих мандрів полягала в тому, що люди самі не захотіли входити в землю, яку їм пообіцяв Бог. Про ці події досить детально розказано в книзі Чисел, у 13 і 14 розділах.

Перш, ніж увійти до землі обітованої, Мойсей послав до неї розвідників. Це цілком природно: вони нічого не знали про цю країну, окрім того, що її доведеться завойовувати. Починати військову кампанію, зрозуміло, потрібно з розвідки. Та й взагалі, що це був за край? Так, Бог обіцяв дати їм землю, де тече молоко і мед, але це гарні слова – але як вона виглядає насправді?

Розвідка тривала сорок днів. Потім розвідники повернулися, несучи вдвох на жердині величезне гроно винограду – воно було таке величезне, що один не міг його понести. Здавалося б, саме по собі гроно свідчило про цю країну куди більше, ніж будь-які слова.

Розвідка землі Ханаанської, Юліус фон Каролсфельд

Але не все так просто. Розвідники доповіли: “Ми ходили в землю, в яку ти посилав нас; у ній справді тече молоко і мед, і ось плоди її; але народ, що живе на землі тій, сильний, і міста укріплені, дуже великі, і синів Енакових ми бачили там” (Числа 13:28,29) (синами Енаковими в Біблії називали легендарних багатирів-велетнів). Словом, Бог не обдурив у Своїх обіцянках – але й не попередив про опір, який доведеться здолати.

Що ж відповів народ на таку розповідь? Він заволав: “О, якби ми померли в землі Єгипетській, або померли б у пустелі цій! і для чого Господь веде нас у землю цю, щоб ми впали від меча? дружини наші і діти наші дістануться у здобич ворогам; чи не краще нам повернутися в Єгипет? І сказали одне одному: поставимо собі начальника і повернемося в Єгипет” (Числа 14:2-4).

Це були люди, які щойно позбулися єгипетського рабства, і переконалися, що Господь у силах перемогти навіть військо фараона, наймогутнішого в ті часи правителя на землі. Вони пройшли через море, вони слідували пустелею за хмарним і вогняним стовпом, вони їли манну небесну. Але тут вони почули, як Господь каже їм: “А далі ви впораєтеся самі”. І серця їхні здригнулися.

Двоє з розвідників, Ісус Навин і Халев, стали переконувати народ: “Земля, яку ми проходили для огляду, дуже, дуже добра; якщо Господь милостивий до нас, то введе нас у землю цю і дасть нам її – цю землю, в якій тече молоко і мед; тільки проти Господа не повставайте і не бійтеся народу землі цієї” (Вихід 14:7-9). Але як тут не боятися? І замість того, щоб виступити проти ворогів, ізраїльтяни намірилися побити камінням Ісуса і Халева. Чи ще вдасться здолати ворогів, не відомо, а свої завжди під рукою, і каміння в пустелі вистачає. Тільки безпосереднє явлення Слави Господньої врятувало їх від розправи, як описує це Біблія. Бог знову нагадував Своїм людям: боятися нічого, доки Він з ними!

Чи був це тільки страх перед ворогами? Чому вони вважали за краще залишитись у пустелі, ніж йти воювати за свою нову батьківщину? Чому, нарешті, вони мріяли про Єгипет, з якого щойно пішли – адже рубці від батогів наглядачів ще були свіжими на їхніх спинах? І вже в усякому разі, вони повинні були розуміти, що з Єгиптом покінчено раз і назавжди, що після загибелі єгипетських первістків вони просто не зможуть “проситися назад у рабство”, єгиптяни їх усіх напевно переб’ють – а в новій землі в них були всі шанси на перемогу?

Думаю, що насправді повертатися в Єгипет ніхто серйозно не хотів. Це був такий уявний образ, спогад про країну дитинства, де майбутнє було надійно забезпечене, котли з м’ясом кипіли, ковбаса продавалася по два двадцять, а часнику з цибулею взагалі було скільки завгодно.

От і рубці вже зовсім не болять, майже загоїлися, та й якщо кому батогом діставалося, так те ж напевно за діло. Так що залиште нас у спокої, не чіпайте нас, не кличте нікуди, нам й тут у пустелі добре… ну, не дуже добре, звичайно, жарко, голодно, понуро якось, але ми нічого, ми звикли, от манну нам Господь посилає, і воду дає, загалом, жити якось можна. А будь-які зміни – вони завжди тільки до гіршого. Головне, не покладайте на нас жодної відповідальності і нічого від нас не чекайте! І Мойсей нам не дуже підходить, нам би вождя простіше, відповідно до нас самих, щоб повів нас як би назад в Єгипет, а насправді залишив усе, як воно є, і нічим не турбував.

Як розповідає Біблія, Господь побажав винищити цей упертий і непокірний народ, і лише Мойсей ублагав Його залишити ізраїльтян у живих. Але вже тоді, вирішив Господь, ті, хто не наважився ввійти до Обітованої землі відразу, не ввійде до неї довіку. Тільки двом вірним розвідникам, які закликали народ відразу виконати Божий задум, судилося ввійти до цієї землі переможцями і хазяями. Інших, хто вважав за краще залишитися на “нічийній території”, у незатишній стабільності, у проміжному стані, хто виріс у рабстві і не хотів вчитися жити вільним – їх усіх чекала смерть у пустелі.

Земля свободи, земля Обітована, за словами поганих розвідників, “є земля, що поїдає тих, що живуть на ній” (Числа 13:33). В якомусь сенсі вони були праві: у цю землю неможливо було ввійти без боротьби і без втрат, щось потрібно було залишити на її порозі. Хоч би власні страхи і почуття уявної захищеності. А можливо, і загинути в першому ж бою, адже свобода – завжди ризик і невизначеність. Але тоді ізраїльтяни не змогли впоратися зі своїми страхами, і тому були приречені на сорокарічне мандрування пустелею.

Упродовж усього шляху Мойсей як і раніше розмовляв з Богом і передавав Його слова ізраїльтянам. Тільки він з багатотисячного народу був готовий до прямого спілкування з Творцем усього всесвіту… Біблія описує це так: “Мойсей же взяв і поставив собі намет поза станом, удалині від стану, і назвав його скинією зібрання… І коли Мойсей виходив до скинії, весь народ вставав, і ставав кожен біля входу у свій намет і дивився услід Мойсею, доки він не входив у скинію. Коли ж Мойсей входив у скинію, тоді спускався стовп хмарний і ставав біля входу в скинію… І говорив Господь з Мойсеєм лицем до лиця, ніби говорив хто з другом своїм” (Вихід 33:7-9,11).

Вести величезний народ через пустелю – завдання не з легких, особливо якщо цей народ тільки позбувся рабства. Ще дорогою до Синаю Мойсей почув слова: “О, якби ми померли від руки Господньої у землі Єгипетській, коли ми сиділи біля казанів з м’ясом, коли ми їли хліб досита! бо вивели ви нас у цю пустелю, щоб усе це зібрання виморити голодом” (Вихід 16:3). У відповідь Бог дарував людям манну – таємничі крупиці, які самі з’являлися на землі кожного ранку. Окрім того, на місце перебування ізраїльтян одного разу опустилася зграя перепелів, що знемогла під час перельоту, і вони змогли поласувати дичиною.

Але ще не раз Мойсеєві належало чути скарги народу на позбавлення в дорозі… Відповіддю завжди було диво, і здійснював це диво за Божою волею саме Мойсей – наприклад, він ударяв своїм посохом у скелю, і з неї починав бити потік води, такої необхідної в пустелі. Настав навіть такий момент, коли Мойсей звернувся до Бога з гірким докором: “Хіба я носив в утробі весь народ цей, і хіба я народив його, що Ти говориш мені: неси його на руках твоїх, як нянька носить дитину?” (Числа 11:12). Адже обраність завжди має свою ціну.

Але все добігає кінця, закінчилися і роки мандрів. Мойсей помер наприкінці сорокарічних мандрів на вершині гори Нево, з якої він міг побачити обіцяну землю, Палестину.

Господь показує Мойсею Землю обітовану, Юліус фон Каролсфельд

Але ввійти до цієї землі, йому було не призначено. В якомусь сенсі доля Мойсея подібна до долі Старого Завіту, який крізь пустелю язичництва довів народ Ізраїлю до Нового Завіту і завмер на його порозі.