Саул – перший цар Ізраїльський

Відносини Бога і Його обраного народу, якими їх описує Біблія, нагадують стосунки батька і дитини. Відразу після Виходу з Єгипту Бог через Мойсея, а потім через Ісуса Навина давав народу-немовляті детальні вказівки з будь-якого приводу. По суті справи, від нього вимагалося тільки одне: безмежна довіра і повна слухняність. Але, як і дитина, народ нерідко виявлявся норовливим та неслухняним і бував за це покараний.

Коли народ Ізраїльський осів у Ханаані, Бог довірив йому більше свободи, ізраїльтяни самі стали влаштовувати своє життя. Але, як підлітки, вони з одного лиха потрапляли в друге. Тоді Бог втручався, закликаючи з числа ізраїльтян “суддів” – вождів, які допомагали їм виплутатися. Але настав час, коли народ вирішив самостійно обирати собі долю і заснувати власну державу.

Перш ніж це сталося, народ знаходився під опікою останнього судді – Самуїла. Цікаво, що влада його була абсолютно неформальною: він не був ні царем, ні первосвящеником, хоча з раннього дитинства виріс при Скинії (до будівництва Єрусалимського Храму саме вона була центром старозавітної релігії). Увесь його авторитет тримався на особистих якостях, точніше, на волі Божій, яку він відкривав народу. Але коли Самуїл постарів, з’ясувалося, що наступника в нього немає. Його сини, як це часто буває, благочестя батька не перейняли. Хто ж очолить народ після його смерті?

І тоді ізраїльтяни захотіли стабільності, твердої руки, спадкоємності влади. “Постав над нами царя, щоб він судив нас, як в інших народів” (1 Царств 8:5), – зажадали вони.

Самуїлу така вимога було не до душі, не сподобалася вона і Богові. Досі тільки Він міг називатися Царем Ізраїльським – народу, якого Він врятував з Єгипту, у буквальному розумінні слова створив з натовпу рабів, як створив Адама з пороху земного. Але Він дозволив Своєму народу поступати так, як люди визнають за потрібне. “Послухай голосу народу, – сказав Він Самуїлу, – бо не тебе вони відкинули, але відкинули Мене, щоб Я не царював над ними” (1 Царств 8:7).

І Самуїл сказав народу: “Ось які будуть права царя, який буде царювати над вами: синів ваших він візьме і приставить їх до колісниць… і поставить їх, щоб вони обробляли поля його, і жали хліб його, і робили йому військову зброю і колісничне приладдя його; і дочок ваших візьме, щоб вони варили страву і пекли хліби; і поля ваші і виноградники й оливкові сади ваші кращі візьме, і віддасть слугам своїм… і самі ви будете йому рабами; і застогнете тоді від царя вашого, якого ви обрали собі; і не буде Господь відповідати вам тоді” (1 Царств 8:11-14,17,18).

Народ це попередження не збентежило. Слід сказати, що в давнину в монархії зазвичай бачили не просто ще одну можливу форму державного устрою. Абсолютність царської влади вимагала якогось виправдання, і найпростіше було сказати, що її повеліли встановити самі боги. А цар, відповідно, грав роль посередника між світом богів і світом людей. Не випадково в переважній більшості древніх суспільств царі також були верховними жерцями. Месопотамські царі нерідко заявляли про себе як про обранців і навіть дітей різних божеств, а єгипетський фараон і зовсім вважався одним з головних богів Єгипту.

При всій схожості деталей ми не бачимо в історії Ізраїлю нічого подібного. Народ сам обирає монархічний образ правління, у ньому немає і натяку на якусь божественність. Більше того, із самого початку проводиться межа між царем і священнослужителем: цар не повинен звершувати жодних ритуалів, він – така сама людина, як і всі інші. З іншого боку, саме він представляє свій народ перед Богом, тому Господь особисто обирає його, допомагає йому, але і запитує з нього особливо строго. По суті, земний цар обраного народу – намісник Господа як істинного Царя.

Божественний вибір зупинився на молодому красені на ім’я Саул (у перекладі з єврейської – “той, кого випросили”) з племені Веніамінового. У пошуках зниклих ослиць свого батька він звернувся до пророка Самуїла, який упізнав у ньому Божого обранця. У ті часи, як й сьогодні, люди цікавилися пророками і священиками нерідко для того, щоб вирішувати свої земні справи. Але в Самуїла знайшов Саул не ослиць, а царську гідність. Пророк влаштував йому урочистий обід, залишив ночувати у своєму домі, а вранці вивів його за місто і вилив на голову сосуд з єлеєм (оливковою олією) – помазання символізувало посвячення в царську чи священицьку гідність.

Помазання Саула на царство, Юліус фон Каролсфельд

І лише потім, на великих урочистих зборах представників усього народу, Саул був проголошений царем, коли на нього вказав жереб. Така двоїстість підказує нам: насправді Господь обирає ту чи іншу людину в правителі, а всі публічні церемонії лише служать проявом Його волі.

Як ми бачимо, ця система абсолютно не схожа ні на сучасні республіканські вибори, ні на середньовічні монархії з передачею країни в спадок, немов би вона – приватна власність государя. У Біблії Бог зберігає за Собою верховну владу над Ізраїлем і просто призначає земного царя як Свого намісника, якого за необхідності може й усунути, як це згодом сталося з Саулом.

Відкидання Саула

Отже, Саул зійшов на трон і став вести досить успішні війни з навколишніми народами. Здавалося б, ізраїльтяни отримали те, що шукали: царя, який повів свій народ від перемоги до перемоги. Але і небезпечні сторони царської влади виявилися дуже скоро.

Перед походом або битвою ізраїльтяни зверталися з молитвою до Бога і приносили Йому жертви. Очолював ці жертвопринесення пророк Самуїл. Одного разу він затримався, військо втомилося від бездіяльності, люди почали розбрідатися, так що Саул вирішив узяти ініціативу у власні руки і звершив обряд самостійно. Подібно до царів язичницьких народів, він повівся не лише як цар, але і як священик. Від Самуїла йому довелося вислухати суворий докір: він присвоїв собі право, яке йому не належало!

Наступного разу Саул напав на амаликитян, яких Господь повелів повністю винищити, не залишаючи навіть військової здобичі. Питання про те, чому Господь давав такі суворі веління, дуже складне, і повністю розбирати його тут ми не будемо, можна сказати тільки дуже коротко: у ті часи поголовне винищування мирного населення було цілком нормальним способом бойових дій. Проповідь миролюбності і підписання договорів про військовополонених були на той час абсолютно неможливі. І Господь поступово вів ізраїльтян до сучасної і зрозумілої для нас етики, обмежуючи їх руйнівний гнів лише тими групами людей, які дійсно загрожували Ізраїлю повним винищуванням, фізичним або духовним (тобто розчиненням віри в Єдиного Бога в примітивному і жорстокому язичництві).

Але Саул і його армія поступили інакше: цар амаликитян був залишений у живих, а із здобичі було знищене лише малоцінне. Хорошу худобу і дорогі речі воїни вважали за краще залишити собі, за словами Саула: народ пощадив кращих з овець і волів для жертвопринесення Господу Богу (1 Царств 15:15). Звернемо увагу, що рухав ними ніякий не гуманізм, а елементарна жадність, прагнення влаштовувати свою долю за власними примхами. І тоді Самуїл сказав Саулу: “Невже всепалення і жертви настільки ж приємні Господу, як слухняність голосу Господа? Слухняність краще жертви і покірність краще жиру баранів; тому що непокора є такий самий гріх, як чаклунство, і противлення те саме, що ідолопоклонство; за те, що ти відкинув слово Господа, і Він відкинув тебе, щоб ти не був царем” (1 Царств 15:22,23).

Відкидання Саула, Юліус фон Каролсфельд

Саул ще довго залишався на престолі. Але тепер уже не його синові судилося зійти на престол після нього, та й саме життя Саула було позбавлене заступництва зверху. Як описує це Біблія, “від Саула відступив Дух Господній, і обурював його злий дух” (1 Царств 16:14). Щоб заспокоїти свого володаря, придворні знайшли йому майстерного музиканта – юнака на ім’я Давид. Його історія – абсолютно окрема розмова, і ми до нього повернемося, але доки мова про Саула.

Давид став зброєносцем і улюбленим музикантом царя, який вже знав, що він знехтуваний Богом, але ще не здогадувався, що миловидний юнак – його наступник. Самуїл потайки від усіх вже помазав Давида на царство, але ні воля Божа, ні навіть обряд помазання ще не означали, що Давид відразу ж стане правити. Нерідко обіцяний дар зверху приходить до людини тільки після чималих зусиль. Так було і з Давидом.

А доки ізраїльтяни рушили на війну зі своїми постійними ворогами – філістимлянами. Як часто бувало в давнину, ті запропонували провести поєдинок між двома багатирями і виставили свого бійця на ім’я Голіаф. Зростом цей боєць, як описує Біблія, був близько трьох метрів, а його зброя і обладунки не мали собі рівних.

Відповісти на кинутий виклик повинен був цар Саул. Адже ізраїльтяни для того і попросили собі царя, щоб він очолював народ на війні. Але цар, який виявився негідний свого покликання перед Богом, так само не міг виконати і своїх зобов’язань перед народом. І тоді на бій викликався юний Давид, новий цар Ізраїльський, якого ще ніхто тоді не знав. Він вийшов на бій зі звичною зброєю пастухів – пращею – і уразив суперника влучним пострілом перш, ніж той наблизився до нього. Так Голіаф назавжди став образом могутнього, неповороткого велетня, якого перемагає легкоозброєний, але гнучкий суперник. А може, справа не лише в бойових якостях, але й в тому, про що Давид сказав перед боєм: “Ти йдеш проти мене з мечем і списом і щитом, а я йду проти тебе в ім’я Господа Саваофа, Бога воїнств ізраїльських” (1 Царств 17:45). Пастушок, який раніше захищав своє стадо від хижаків, став знаряддям Бога, Який захищає Своє стадо – народ Ізраїлю.

Після перемоги Саулу треба було нагородити юнака, і цар видав за нього свою дочку Мелхолу. Але він зрозумів, що відтепер Давид – його суперник, адже народ, святкуючи перемогу, виспівував: “Саул переміг тисячі, а Давид – десятки тисяч!” (1 Царств 18:7) Саул навіть поривався сам убити Давида, але йому не дали це зробити власні діти. Спочатку Давида попередила про небезпеку його дружина Мелхола, а потім найкращий друг – син Саула Іонафан.

Ще двічі Саул говорив з Давидом, якого він разом зі своїм військом безуспішно ловив по горах і пустелях. Один раз Саул зайшов відпочити в печеру, де ховався загін Давида. Той насилу втримав своїх воїнів від негайної розправи і, підкравшись, відрізав у Саула край одягу.

Давид і Саул, Юліус фон Каролсфельд

А потім здалека показав Саулу цей край: він міг би вбити нікчемного царя, але не підняв руку на помазаника Божого. Логіка палацових переворотів була йому чужа – Господь зводить царів на престол, нехай Господь і скидає їх. Саул розкаявся і просив вибачення в Давида, але недовго залишався він у такому настрої. Заздрість і злість мають свою логіку, і якщо людина піддається їм, дуже важко їй потім позбавитися від їхньої влади – незабаром загін Саула знову гнався за Давидом.

Через деякий час Саул відправився на чергову війну з філістимлянами. Він відчував, яке хитке його становище; раніше поради йому давав пророк Самуїл, але він на той час вже давно помер. Якби можна було викликати його з могили! Але завжди є ворожки і чарівники, які такими речами займаються…

Ізраїльтянам було категорично заборонено займатися окультною практикою. Зберігати вірність Єдиному Богові – значить, передусім, не прибігати до допомоги всіляких божків і духів, так само, як зберігати вірність чоловікові – означає не заводити швидкоплинних романів на стороні. Колись Саул вигнав усіх віщунів зі свого царства, тепер же він сам звернувся до жінки, яка займалася окультною практикою, щоб викликати дух Самуїлів. Йому навіть довелося видати себе за звичайну людину. Цар остаточно втратив свою царську гідність. Чаклунка погодилася “вивести” Самуїла. Відповідь пророка на відчайдушні запитання царя звучала так: “Для чого ж ти запитуєш мене, коли Господь відступив від тебе і зробився ворогом твоїм? Господь зробить те, що говорив через мене; відніме Господь царство з рук твоїх і віддасть його ближньому твоєму, Давиду” (1 Царств 28:16,17).

Саул у чаклунки, Юліус фон Каролсфельд

Чи був то насправді Самуїл? Навряд чи духи мертвих являються до нас, як слуги, за першим викликом. Це цілком міг бути той самий злий дух, який раніше обурював Саула. Але дух у будь-якому випадку його не обдурив: у бою, який відбувся наступного дня, загинув і сам Саул, і його сини. Звернувшись до ворожки, Саул отримав що шукав – але йому це ніяк не допомогло.

А царювати став Давид, засновник вічної династії ізраїльських царів – але це вже інша історія.

Зберегти Божий план

«А Господь відкрив Самуїлу за день до приходу Саула і сказав: завтра в цей час Я пришлю до тебе людину із землі Веніамінової, і ти помаж його на правителя народу Моєму – Ізраїлю» (1Цар. 9:15,16).

«І відповів Самуїл: невже всепалення і жертви настільки ж приємні Господу, як слухняність голосу Господа?.. За те, що ти відкинув слово Господа, і Він відкинув тебе, щоб ти не був царем над Ізраїлем» (1Цар. 15:22,23).

Ті самі дійові особи: Господь, Самуїл і Саул, проте зовсім протилежний результат: у першому випадку Господь через Самуїла помазує Саула на царство, у другому випадку – Господь знову ж таки через Самуїла відкидає Саула.

– Що за непослідовний Господь?! ­– і це, напевно, буде найменш зухвале запитання (це ще в кращому випадку, у гіршому – просто констатація-переконання), яким зададуться самовпевнені люди «світу цього», якщо їх взагалі цікавитимете подія трьохтисячолітньої давнини.

– Що хоче Господь показати цим прикладом? – а це більш правильна реакція людей, яким небайдужа Біблія та задум Божий, який відкривається в ній або через неї (кому як подобається).

Стосовно першої аудиторії говорити особливого сенсу немає, цих самовпевнених «мудреців» особливо нічим не переконаєш. Стосовно ж другої категорії людей, варто навести наступні біблійні вірші: «У свідки перед вами прикликаю сьогодні небо і землю: життя і смерть запропонував я тобі, благословення і прокляття. Обери життя, щоб жив ти і нащадки твої, любив Господа Бога твого, слухав голос Його і приліплювався до Нього; бо в цьому життя твоє і довгота днів твоїх» (Втор. 30:19,20).

Тобто кожному з нас Бог дає свободу вибору, і для кожного з нас у Бога є безліч планів згідно того, як ми скористаємося цими планами в житті: «Бо все можливо Богові» (Мк. 10:27). Втім, це стосується і віруючих у Нього: «Якщо хоч трохи можеш вірувати, все можливе віруючому» (Мк. 9:23). Усе це добре і все нібито зрозуміло, проте варто зазначити, що про всемогутність Божу і про наші, фактично необмежені, можливості, які дає віра в Нього, ми якось забуваємо. І причина в цьому, напевно, прихована в браку любові до Бога з нашої сторони, через що «гіркий корінь» (Євр. 12:15) сумнівів дає в нашому серці отруйні плоди недовіри до Божого слова.

Щось подібне сталося, більш за все, із Саулом – він забувся про благодіяння Божі, почав вважати, що все досягнув у житті лише завдяки власною мудрістю і зусиллями. Звичайно, на словах він залишався вірним Богові, а от у серці… У серці він тримався зовсім протилежної думки, що в підсумку призвело його до сумного фіналу.

Але годі про Саула, краще поговоримо про нас: улюблених і неповторних… (звісно Господом, хоча світ придержується в чомусь схожої думки, втім лише частково). Для кожного з нас у Бога є персональний план (безліч планів, але не будемо тут вдаватися до дискусії). Відкриває нам цей план/плани (чи відразу в повній мірі, чи поступово, або ж лише частково в цьому житті – у кого як) віра в Господа. А от допоможе зберегти в серці і в пам’яті той факт, що це саме Божий план, а не плід нашої мудрості і власних зусиль, вдячність Богові. Саме те, що бракувало царю Саулу.