Давид: пастух і цар

У попередній розповіді мова в нас зайшла про встановлення монархії в прадавньому Ізраїлі. Перший цар, Саул, виявився негідним свого обрання, і тому пророк Самуїл вирушив у дорогу, щоб у маленькому Вифлеємі помазати нового царя.

Бог відкрив Самуїлу, в якому будинку шукати царя, але не сказав, хто це буде. І коли господар будинку, Ієссей, провів перед ним своїх синів, на жодного з них Господь не вказав як на майбутнього царя. Тільки наймолодшого не було в будинку – він був іще занадто малий, його залишили стежити за отарою овець… Саме Давида й обрав Господь.

Помазання Давида, Юліус фон Каролсфельд

Самуїл тоді помазав його на царство, але перш, ніж правити, Давиду довелося навчитися підкорятися своєму попереднику, Саулу – юнак був його слугою та зброєносцем. Потім був двобій із Голіафом, заздрість Саула й втеча геть від його гніву. Тікати допомогли власні діти Саула – Мелхола, яку Саул видав за Давида заміж після перемоги над Голіафом, та Іонафан, який став йому кращим другом. Дивний союз: адже Іонафан замість того, щоб чекати своєї черги, свідомо допомагав Давиду зійти на престол.

Утім, жодних заколотів вони не влаштовували – Давид нічого не вживав проти Саула навіть тоді, коли той вирішив його вбити, запідозривши недобре. Давид не міг підняти руку на помазаника Господнього й просто переховувався від нього в пустельних місцях. До Давида сходилися “всі засмучені душею” (1 Царств 22:2), так що в результаті в нього з’явився цілком боєздатний загін. У безвихідній ситуації йому навіть довелося влаштуватися на службу до заклятих ворогів, філістимлян. Але й тут він залишився вірним своєму народові та царю: робив набіги на ворожі племена, а не на ізраїльтян, як він удавано звітував перед філістимлянами (приписки у звітності – зовсім не винахід нашого часу).

При цьому загін Давида зовсім не був групою пацифістів. Вони, наприклад, охороняли череди, які належали заможним людям, розраховуючи на їхню подяку. Один з таких багатіїв на ім’я Навал відмовився винагородити їх за охорону, і тоді загін Давида виступив у похід. Доля Навалу була б незавидною… якби не його кмітлива й миловидна дружина на ім’я Авигея. Вона сама зібрала провізію для загону Давида та вийшла йому назустріч, потайки від чоловіка.

Давид і Авигея, Юліус фон Каролсфельд

Припавши до ніг Давида, вона благала його вибачити чоловіка і не заподіювати йому ніякого зла.

Відповідь була дійсно царська: “Благословенний Господь Бог Ізраїлів, Який послав тебе нині назустріч мені, і благословенний розум твій, і благословенна ти за те, що ти тепер не допустила мене йти на пролиття крові й помститися за себе” (1 Царств 25:32,33). Після цієї зустрічі Авигея повернулася назад, загін Давида – теж. Але історія на цьому не закінчилася. Авигея розповіла Навалу про його очікувану страшну долю і про свою миротворчу місію, і в нього стався удар, а через десять днів він помер. Коли Давид почув про такий розвиток подій, він відправив до мудрої красуні гінців… Так у нього з’явилася ще одна дружина, адже в ті часи багатоженство вважалося цілком природним, особливо для такого славного героя та царя.

А перша його дружина, дочка Саулова Мелхола тим часом була віддана заміж за якогось Фалтія. Чи любили вони один одного? Чи згадувала вона про Давида? Про це ми нічого не знаємо. Але Давид іще згадає про неї: незадовго до того, як остаточно зійде на престол, він забере її в нового чоловіка, і той із плачем буде проводжати її, поки його не проженуть геть… Про почуття самої Мелхоли можна тільки здогадуватися, але, здається, сімейний мир так і не буде відновлено.

Минав час, і Саул разом зі своїми синами загинув у битві з філістимлянами. Тоді царем нарешті став Давид, і йому потрібно було вибрати столицю. Він звернув увагу на фортецю на кордоні кількох ізраїльських племен – ідеальне місце для столиці держави, що поєднувала різні племена, відносини між якими не завжди були гармонійними. Ця фортеця називалася Єрусалим, і в ній жило вороже ізраїльтянам плем’я ієвусеїв. Фортецю було взято штурмом і відбудовано заново. Для Давида, який провів півжиття в похідних наметах і під відкритим небом, був споруджений палац із ліванського кедра.

Давид стає царем, Юліус фон Каролсфельд

Згодом Давид переніс в Єрусалим і Ковчег Завіту – головну святиню ізраїльтян, яка сприймалася ними як престол для Бога, Котрий жив серед Свого народу. Його синові Соломону належало побудувати Храм – сам Давид не удостоївся цієї честі, бо він пролив у своєму житті занадто багато крові.

Біблія так описує поведінку славного царя під час перенесення Ковчега: “Давид скакав із усієї сили перед Господом” (2 Царств 6:14). Це були часи, коли релігія не обов’язково сполучалася з похмурою серйозністю, і танець міг виявитися найблагочестивішою формою поведінки перед святинею. Але знайшлися люди, яким Давидові веселощі видалися неналежними. Його дружина Мелхола дорікнула його, що він танцював, задерши одяг, “перед очима рабинь рабів своїх, як оголюється яка-небудь пуста людина!” Давид відповів їй: “Перед Господом грати і танцювати буду; і я ще більше принижусь, і зроблюся ще мізернішим в очах моїх, і перед служницями, про яких ти говориш, я буду славний” (2 Царств 6:20-22).

Приниження Давида дружиною, Юліус фон Каролсфельд

А Мелхола назавжди залишилася бездітною – а в ті часи бездітність вважалася важким покаранням від Бога.

Зльоти і падіння царя Давида

Біблія, яка піклується про Істину більше, ніж про імідж, не соромиться говорити відкрито не тільки про славні, але й про ганебні сторінки історії Давида. От що оповідає вона: “Одного разу надвечір Давид, вставши з постелі, прогулювався на покрівлі царського дому і побачив з покрівлі жінку, яка купається; а та жінка була дуже красива. І послав Давид розвідати, хто ця жінка? І сказали йому: це Вирсавія, дочка Елиама, дружина Урії хеттеянина. Давид послав слуг узяти її; і вона прийшла до нього, і він спав з нею. Коли ж вона очистилася від нечистоти своєї, повернулася в дім свій. Жінка ця зробилася вагітною і послала сповістити Давида, говорячи: я вагітна” (2 Царств 11:2-5). Характерно, що оповідач нічого не повідомляє про почуття й думки самої жінки, вона тут – просто об’єкт пожадання царя, який бере собі те, що йому приглянулося.

Давид і Вирсавія, Юліус фон Каролсфельд

Тепер перед царем стояла серйозна проблема. Чоловік Вирсавії, Урія, був одним з його вірних воїнів, тоді він саме був на війні. Як поставиться його військо до такого повороту подій: поки вони воюють за царя, той спокушає їхніх дружин? І тоді Давид викликав Урію з походу – нібито для того, щоб дізнатися про перебіг воєнних дій. Далі, здавалося б, усе просто: звичайно ж, Урія відвідає дружину, і вагітність Вирсавії не викличе жодних підозр… Нічого подібного. Вірний воїн навіть не зайшов додому, адже похід вимагав від воїна повної концентрації сил. Та й як міг він насолоджуватися домашнім відпочинком, коли його товариші були в поході?

Наступного вечора Давид напоїв Урію. Але й п’яний, він залишився ночувати в палаці зі слугами. Що залишалося робити Давиду? Розкрити таємницю й постаратися примиритися зі своїм вірним воїном? Наказати йому мовчати? Убити його? Але всі ці варіанти означали б серйозну втрату авторитету, а що таке цар, якому не довіряє власне військо? Тоді Давид пішов іншим шляхом. Наступного дня Урія вирушив у дорогу назад, він віз секретний наказ полководцеві, сам не знаючи його змісту: “Поставте Урію там, де буде найсильніша битва, і відступіть від нього, щоб він був уражений і помер” (2 Царств 11:15). Так і було зроблено. Його загибель було списано на мінливості війни, а Вирсавію – взято в царський гарем.

На цьому б усе й закінчилося, якби в Біблії не було ще однієї Дійової Особи – Бога. Він послав до Давида пророка Нафана, і той, почавши здалеку, розповів йому таку історію: “В одному місті було два чоловіка, один багатий, а другий бідний; у багатого було дуже багато дрібної і великої худоби, а у бідного нічого, крім однієї овечки, яку він купив маленькою і вигодував, і вона виросла в нього разом з дітьми його; від хліба його вона їла, і з його чаші пила, і на грудях у нього спала, і була для нього, як дочка; і прийшов до багатої людини подорожній, і той пошкодував узяти зі своїх овець або волів, щоб приготувати обід для подорожнього, який прийшов до нього, а взяв овечку бідняка і приготував її для чоловіка, який прийшов до нього…” (2 Царств 12:1-4).

Розгніваний цар негайно засудив невідомого багатія до страти. І тоді Нафан відповів йому: “Ти – той чоловік” (2 Царств 12:7). Покарання повинне було відповідати злочину: “Так говорить Господь: ось, Я пошлю на тебе зло з дому твого, і візьму дружин твоїх перед очима твоїми, і віддам ближньому твоєму, і буде він спати з дружинами твоїми перед цим сонцем; ти зробив таємно, а Я зроблю це перед усім Ізраїлем” (2 Царств 12:11,12).

Нафан викриває Давида, Юліус фон Каролсфельд

Крім того, новонароджена дитина Вирсавії повинна була померти. Давид постився й молився, намагаючись відвернути лихо. Але дитина все одно вмерла. Сьогодні ми можемо сприймати це як несправедливість – адже сама вона не була ні в чому винна. Але як би жилося людині, над якою із самого народження тяжіло б подвійне клеймо блуду та вбивства? Можливо, її відхід на самій зорі життя був для неї благословенням. Подальша історія одного із синів Давида, Авессалома, натякає саме на це.

Давид молився, лежачи на землі, коли наближені із страхом повідомили йому, що син помер. Тоді, на превеликий подив, він устав, умився, поїв. Враженим слугам він відповів: “Доки дитя було живе, я постився і плакав, бо думав: хто знає, чи не помилує мене Господь, і дитя залишиться живим? А тепер воно померло; навіщо ж мені поститися? Хіба я можу повернути його? Я піду до нього, а воно не повернеться до мене…” (2 Царств 12:22,23).

А далі Біблія повідомляє з дивовижною стислістю та простотою: “І утішив Давид Вирсавію, дружину свою, і ввійшов до неї і спав з нею; і вона народила сина, і нарекла йому ім’я: Соломон” (2 Царств 12:24). Йому і судилося стати спадкоємцем Давида та найуспішнішим правителем на ізраїльському престолі, чому чимало посприяла його матір Вирсавія. Але справа була не в інтригах: Сам Господь обіцяв, що відтепер на престолі Ізраїлю будуть тільки Давидові нащадки, і не випадково Христа називали “сином Давидовим“, указуючи на Його царське походження й гідність.

Отже, у Давида, як і в багатьох східних царів, було чимало дружин і ще більше дітей. Однак і платити за таке задоволення йому доводилося недешево. Царевичі суперничали один з одним за майбутній престол, та й просто бешкетували. Так, Амнон заманив до себе в будинок і зґвалтував свою сестру Фамар, дочку Давида від іншої дружини. За це брат Фамари, красень Авессалом, убив Амнона, дочекавшись слушного випадку, а потім утік у чужу країну. Згодом Давид простив Авессалома, той повернувся в Єрусалим, але спокійно йому не сиділося. Він почав справжню передвиборчу кампанію, обіцяючи народу, що за його правління все буде набагато краще, ніж зараз. А коли досягнув популярності, то й зовсім вирішив не чекати смерті батька, а підняти заколот.

Втеча Давида, Юліус фон Каролсфельд

Давиду довелося тікати з Єрусалима з небагатьма прихильниками, а його власний син захопив його столицю і на очах у всіх увійшов до його гарему, що було для східного царя найвищою образою. Так збулося пророцтво про покарання Давида за гріх з Вирсавією, так почалася громадянська війна.

Тут Біблія оповідає про тонку спецоперацію, проведену партією Давида. На боці Авессалома виступав мудрий радник Ахитофел. Він пропонував йому відразу погнатися за Давидом і покінчити з ним одним ударом. Очевидно, у такому випадку шанси на перемогу були непоганими. Але Давид підіслав до Авессалома ще одного мудреця, Хусія, щоб той став агентом впливу у ворожому таборі. Він умовив Авессалома спочатку зібрати величезне військо – і так виграв час для військових приготувань Давида, а заодно й повідомив йому про всі плани заколотників.

Нарешті відбулася вирішальна битва. Давид переміг, а Авессалом під час втечі з поля бою заплутався своєю розкішною шевелюрою в гілках розлогого дерева й потрапив у руки воїнів Давида.

Гибель Авессалома, Юліус фон Каролсфельд

Всупереч наказу царя, вони негайно вбили голову заколотників. І для Давида радість перемоги була затьмарена звісткою про смерть улюбленого сина. Військо тріумфувало, Давид ридав: “Авессаломе! сину мій, сину мій Авессаломе! о, хто дав би мені померти замість тебе, Авессаломе, сину мій, сину мій!” (2 Царств 18:33).

Так прийшла старість царя. Його діти боролися за престол за допомогою його прибічників, а сам він уже навіть не вирішував, з ким йому лежати в одному ліжку. Біблія описує, як старий цар постійно мерзнув, і наближені вирішили: “Нехай пошукають для господаря нашого царя молоду дівчину, щоб вона була з царем і доглядала за ним і лежала з ним, – і буде тепло господарю нашому, цареві” (3 Царств 1:2). Таку дівчину на ім’я Ависаг справді знайшли, і вона стала прислуговувати Давиду, але він так і не пізнав її. Ми навіть не знаємо, як він поставився до Ависаг, чи сподобалася вона йому, чи добре вона за ним доглядала: тепер він сам виявився в тому становищі, в яке колись поставив Вирсавію. Проте саме Вирсавія тепер влаштовувала справу про спадщину, домовляючись із наближеними Давида про підтримку Соломона…

Але Давид, звичайно ж, відомий нам не тільки як цар, але ще і як автор псалмів. Не всі біблійні псалми написані особисто ним, але Книгу Псалмів пов’язують із його іменем – він був родоначальником жанру. Хвала Господу та покаяння в гріху, благання про допомогу і торжество перемоги, спокійне сповідання віри та крик стражденної душі – усе є в цій книзі, усе знаходить свій відгук у нас самих, як і життя цієї великої людини. Він не був бездоганним, але не було для нього нічого важливішого за безмежну довіру Богові. І це ще одна причина, чому ми називаємо Христа не тільки Сином Божим, але й Сином царя Давида.

«Дрібні» випробовування

«І сказав Господь Самуїлу: …Наповни ріг твій єлеєм і піди; Я пошлю тебе до Ієссея вифлеємлянина, тому що між синами його Я побачив Собі царя… Я вкажу тобі, що робити тобі, і ти помажеш Мені того, про кого Я скажу тобі» (1Сам. 16:1-3).

Чому Господь не вказав відразу Самуїлу на майбутнього царя? Навіщо Він примусив суддю-пророка гадати, хто ж із синів Ієссеєвих гідний обійняти царський трон? – Важко зрозуміти хід думок певної людини, незрівнянно важче зрозуміти хід Божих думок, адже сказано в пророка Ісаї: «Мої думки – не ваші думки, ні ваші путі – путі Мої, говорить Господь. Але, як небо вище за землю, так путі Мої вищі за путі ваші, і думки Мої вищі за думки ваші» (55:8,9). Проте намагатися зрозуміти хід Божих думок ми все таки повинні, адже в них відкривається Його свята воля, тобто те, що тими чи іншими діями Він хоче повідомити нам. Так що намагатися проникнути в Божий задум зовсім не блюзнірство, як вважає багато хто, а необхідність, якщо, звісно, нас цікавить Божа воля.

Своє ж первинне «мовчання» стосовно гідного кандидата на помазання, Творець пояснює наступним чином: «Але Господь сказав Самуїлу: не дивися на лице його (тобто Елиава, старшого Ієссеєвого сина) і на висоту зросту його; Я відкинув його; Я дивлюся не так, як дивиться людина; бо людина дивиться на лице, а Господь дивиться на серце» (1Сам. 16:7). Якби Господь відразу вказав Самуїлу на помазання Давида, не виникло б такої ситуації, коли б Богу довелося пояснювати хід Своїх думок, в яких відкрився б принцип, за яким Він оцінює людей. Звичайно, Бог міг повідомити Самуїлу про це іншим разом, проте ефект був зовсім іншим: і Самуїл, і більш за все, більшість читачів Біблії не звернули на цей принцип належної уваги. А таке дивовижне помазання царя, звичайно не буденна річ, і тому привертає належну увагу.

Крім того, в іншому випадку Самуїл та оточуючі його люди не пересвідчилися на власні очі, як здійснюється Божий задум у житті: «І послав Ієссей і привели його. Він був білявий, із красивими очима і приємним лицем. І сказав Господь: встань, помаж його, бо це він. І взяв Самуїл ріг з єлеєм і помазав його серед братів його, і спочив Дух Господній на Давиді з того дня і після» (1Сам. 16:12,13). Очевидці переконалися, що помазання Давида було не людською примхою, а дійсно втіленням Божого задуму.

Не варто забувати, що в стосунках з Богом важлива віра: «А без віри догодити Богові неможливо» (Євр. 11:6). І так вже склалося, що віра має постійно випробовуватися, адже без випробовувань, навіть найдрібніших, вірі притаманно слабшати. «Так підводив Ієссей до Самуїла сім синів своїх, але Самуїл сказав Ієссею: нікого з цих не обрав Господь» (1Сам. 16:10), – чим не випробовування? Нехай навіть і не дуже значне, як може здатися на першій погляд. Особливо, якщо тебе розділяє від тих подій три тисячі років…

Проте саме такі «дрібні» випробовування зміцнюють нашу віру, допомагають нам вчитися більше довіряти Богові. Навіть деколи до такої міри, що наступні біблійні слова: «Усі турботи ваші покладіть на Нього, бо Він піклується про вас» (1Пет. 5:7), – зможуть колись стати нашим життєвим гаслом.