Хто такий пророк?

Біблія багато розповідає нам про пророків і пророцтва.

У наш час теж популярні різного роду провісники майбутнього – від ворожок до футурологів. Але чим відрізнялись від них пророки? Чи дійсно вони передавали людям те, що відкривав для них Бог? І як вони взагалі ставали пророками? Саме про це ми й поговоримо.

Іона – неправильний пророк

Розпочнемо з прикладу “неправильного” пророка. Є в Біблії книга, яка абсолютно чітко показує, чого справжній пророк робити не повинен – це книга пророка Іони. Але в той самий час вона дає нам зрозуміти, у чому, власне, сенс пророчого служіння.

Отже, Іона. Господь відправляє його проповідувати в Ниневію, столицю Ассирійської імперії (для ізраїльтян це місто було приблизно таким самим, як для нас – гітлерівський Берлін). Іона дійсно вирушає в дорогу… але в абсолютно протилежному напрямку! У нього немає анінайменшого бажання зв’язуватися з ассирійцями, і він намагається тікати кораблем за море. Тоді Господь насилає бурю, і Іона опиняється в морській безодні, де його проковтує величезна риба. Потрапивши в шлунок монстра, Іона дивом залишається живим, але в нього просто не залишається іншого вибору, окрім як закликати на допомогу Господа і прийняти Його волю. Молитва пророка була почута – і через три дні, викинутий на сушу, він вирушає в Ниневію.

“Ще сорок днів, і Ниневія буде зруйнована!” (Іони 3:4) – так проповідував Іона на вулицях міста. Ниневітяне повірили його словам, оголосили всенародний піст, перестали коїти зло. І Господь їх простив, а Іоні показав приклад милосердя до ворога, який розкаявся.

Отже, ми бачимо на прикладі Іони, що пророк – не просто глашатай або секретар Бога, який передає другим або зберігає для нащадків Його слова. Він – повноцінна особистість. Він за власною волею, хай не відразу, приймає свою місію (а інакше він просто не стає пророком), і в нього з Богом свої стосунки, які не менш важливі для Господа, ніж та звістка, яку Він доручає пророкові.

Окрім того, слова Божі – це не пророцтво майбутнього, це, швидше, оцінка сьогодення і заклик до змін. Пророцтва дуже часто містять суворі викриття ізраїльтян і навколишніх народів і загрожують страшними покараннями, але люди в силах відвернути їх справжнім покаянням – тобто не формальним вибаченням, а зміною способу життя.

І нарешті, пророцтво завжди має бути комусь адресоване, але воно завжди виходить за межі звичайного послання: воно повідомляє щось вічне, що не міняє сенсу з плином віків, і тому воно завжди залишається сучасним.

Пророки бувають різні

Ким же вони були, біблійні пророки? Найрізноманітнішими людьми. Серед них, як завжди в духовній сфері, були пророки істинні і неправдиві: завжди існує спокуса копіювати зовнішні форми і дії, підлаштовуючи їх під очікування аудиторії. Власне, у цьому одна з головних ознак лжепророка: він працює на замовлення і каже те, чого від нього чекають. Так, чотириста пророків провіщали двом царям, Ахаву і Іосафату, блискучу військову перемогу, але тут їм нагадали про ще одного, “незручного” пророка Михея, і він повідомив: “Я бачу всіх ізраїльтян, розсіяних по горах, як овець, у яких немає пастиря“. Царі могли послухатися пророка, але пішли за більшістю і були розбиті, причому Ахав загинув від ран (3 Царств 22:17). Михей чекав закінчення військового походу у в’язниці, куди його кинули за наказом Ахава; проте чотириста придворних пророків напевно не зазнали жодних труднощів.

Пророки могли бути при храмі, могли – при царському дворі, а могли бути незалежними. Коли Амос з’явився при царському святилищі у Вефилі, місцевий священик наказав йому: “Провидцю! піди й відійди у землю Іудину; там їж хліб, і там пророкуй, а у Вефилі більше не пророкуй, бо він святиня царя” (Амоса 7:12,13). Іншими словами, це наша територія, і тобі ми тут виступати не дозволимо. Але Амос відповідає дуже просто: “Я не пророк і не син пророка; я був пастухом і збирав сикомори. Але Господь узяв мене від овець і сказав мені Господь: “іди, пророкуй до народу Мого, Ізраїля” (Амоса 7:14,15).

Так ми підходимо до ще однієї важливої відмінності: деякі пророки, як Амос, були несподівано вирвані зі свого повсякденного життя і відправлені до самого виру подій. Але були й такі, які починали як “сини пророчі” (тобто учні пророків). Так, Єлисей довгий час залишався з Іллею, притому був не єдиним його учнем і послідовником, і лише після його вознесіння виступив на самостійне служіння.

Пророки сприймали Божу звістку по-різному – одним вона відкривалася як “слово”, а другим – як видіння. Видіння, як правило, важче “розшифровувати”, у них безліч найрізноманітніших і не завжди зрозумілих образів. Дивовижне поєднання слів і образів ми знаходимо в сцені покликання пророка Ісаї: “Бачив я Господа, Який сидить на престолі високому і величному, і краї риз Його наповнювали весь храм. Навколо Нього стояли серафими; у кожного з них по шість крил: двома закривав кожен лице своє, і двома закривав ноги свої, і двома літав. І взивали вони один до одного і говорили: Святий, Святий, Святий Господь Саваоф! уся земля повна слави Його!  …І сказав я: горе мені! загинув я! бо я людина з нечистими вустами, і живу серед народу також з нечистими вустами, – і очі мої бачили Царя, Господа Саваофа. Тоді прилетів до мене один із серафимів, і в руці у нього розпалене вугілля, яке він узяв кліщами з жертовника, і торкнувся вуст моїх і сказав: ось, це торкнулося вуст твоїх, і беззаконня твоє вилучене від тебе, і гріх твій очищений. І почув я голос Господа, Який говорить: кого Мені послати? і хто піде задля Нас? І я сказав: ось я, пошли мене” (Ісаї 6:1-3,5-8).

Пророки несли свою звістку різними способами. Одні самі писали книги (наприклад, Єремія, у якого навіть був “секретар” Варух), за іншими пророцтва записували (так виникла книга Ісаї). Про деяких (наприклад, про Іллю) ми дізнаємося лише за розповідями біблійних оповідачів. Не завжди точно відомо, як саме склалася та чи інша книга: пророцтва, що відносяться до різного часу, поєднуються в ній досить дивовижним чином.

Але в арсеналі пророків були далеко не лише слова – нерідко вони здійснювали й символічні дії. Так, Єзекиїль, передбачаючи облогу і падіння Єрусалиму, влаштував своєрідний макет цієї облоги. У центрі макету знаходилася цеглина із зображенням Єрусалиму, а собі пророк відміряв їжі й води, як доведеться робити жителям міста під час облоги (Єзекиїля 4).

Пророки діяли по-різному, бо були дуже різними людьми, й їхня особистість, розум і воля повністю зберігалися, навіть коли вони говорили від імені Божого. Найменше вони були схожі на шаманів, які, впадаючи в транс, перестають володіти собою і стають вмістилищем духів. Ні, Істинний Бог не принижує людину, навпаки, він прославляє її і доповнює її слабкість Своєю силою.

Діалог Бога і пророка

От тільки для самого пророка процес проголошення волі Божої далеко не завжди виявлявся приємним і безболісним. Мабуть, найкраще сказав про це Єремія, який скаржився Богу: “Ти сильніший за мене – і переміг, і я щодня у посміянні, усякий знущається з мене. Бо лиш тільки почну говорити я, – кричу про насильство, волаю про руйнування, тому що слово Господнє обернулося на ганьбу для мене і на повсякденне посміяння” (Єремії 20:7-8).

Дійсно, далеко не завжди викриття пророків сприймалися так доброзичливо, як у Ниневії: іноді пророкам доводилося зазнавати і побої, і ув’язнення, а деяким – і мученицьку смерть.

Але, можливо, найбільш гірким для пророків було нерозуміння власного народу. Їм нічого не треба було для себе, вони просто повідомляли одноплемінникам найголовніше, що тим треба було знати. По суті, вони першими кричали “пожежа!” – і що замість вдячності? До Єрусалиму підступає вороже військо, Єремія попереджає про прийдешню поразку і руйнування міста – і його як ворожого агента б’ють і саджають навіть не в темницю, а в порожній водозбірник, де накопичувалися бруд і нечистоти.

Отже, пророцтво – це спілкування Бога з віруючими в Нього, і пророк тут грає особливу роль. З одного боку, він – частина народу, з іншої – знаходиться в трагічному протистоянні з ним, оскільки повідомляє волю Божу, яку не всі готові прийняти.

Іноді навіть важко відокремити слова пророка від слів Божих. Так, Захарія каже: “І візьму жезл Мій – благовоління і переломлю його, щоб знищити завіт, який уклав Я з усіма народами. І скажу їм: якщо угодно вам, то дайте Мені платню Мою; якщо ж ні, – не давайте; і вони відважать на сплату Мені тридцять срібників. І сказав мені Господь: кинь їх у церковну скарбницю, – висока ціна, в яку вони оцінили Мене! І взяв Я тридцять срібників і кинув їх у дім Господній для гончара” (Захарії 11:10,12,13).

У Синодальному перекладі слова “Я” і “Мій” пишуть з великої літери, скрізь відносячи їх до Бога. Але саме пророк Захарія здійснює символічні дії: розламує жезл, вимагає плати і кидає її потім у церковну скарбницю. Чи все-таки Сам Бог здійснює певні дії, а пророк лише своєю поведінкою їх “ілюструє”? Можливо. І ще… Коли Христос буде проданий Іудою за ті самі тридцять срібників, Його учні згадають ці пророчі слова. От так в одному пророцтві переплітаються часи.

Ізраїль та інші народи

Вже згадана спочатку книга пророка Іони вчить нас, що ізраїльський народ – в якомусь сенсі – особливий, пророчий народ, покликаний донести волю Божу до всього людства. Так воно, звичайно, і було, але це зовсім не означає, що пророками були лише ізраїльтяни. Один із перших згаданих у Біблії пророків – мадіанитянин Валаам. Ще коли ізраїльтяни тільки йшли до своєї Обітованої землі, цар Моава Валак найняв його, щоб проклясти ізраїльський народ. У ті часи відношення до пророчого слова було виключно серйозним, і проклясти – означало завдати реальної, зовсім не символічної шкоди. Валаам погодився, осідлав свою ослицю і рушив у дорогу…

Що було далі, знає всякий, хто знайомий з виразом “валаамова ослиця”. Вона вперлася, не захотіла йти далі, незважаючи на побої, і навіть притиснула ногу свого хазяїна до стіни. А коли він зовсім розлютився і хотів її вбити, заговорила з ним людським голосом – і показала своєму хазяїну ангела, який перегороджував дорогу. Ангел, втім, дозволив пророкові відправитися до “працедавця”, але тільки з однією умовою: Валаам повинен вимовити те пророцтво, яке дасть йому Господь, а не те, за яке йому обіцяна плата.

Ангел Господній перегороджує шлях Валаамові, Юліус фон Каролсфельд

У поведінці ослиці, звичайно ж, полягав глибокий сенс: справа в звістці, а не у віснику. Звичайно ж, безсловесна тварина була анітрохи не вища і не краща за знаменитого пророка, але саме вона допомогла йому узнати волю Божу. Так само й Валаам або будь-який провидець – не великий духовний вчитель, а лише посередник, який допомагає узнати цю волю іншим людям. Отже, Валаам відправився до Валака і вимовив замість прокляття благословення, бо так велів йому Господь (Книга Чисел 22-24).

Звичайно, інші біблійні пророки були в переважній більшості ізраїльтянами. Але саме в їхніх словах прозвучав найважливіший заклик до загальнолюдської єдності. Закон пояснював ізраїльтянам, що вони і тільки вони – обраний Богом народ, але приходив пророк і давав до цього закону такий коментар: “Чи не такі, як сини ефіоплян, і ви для Мене, сини Ізраїлеві? – Говорить Господь. Чи не Я вивів Ізраїля з землі Єгипетської і филистимлян – з Кафтора, й арамлян – з Кира?” (Амоса 9:7). І більше того, прийдешнє процвітання Ізраїлю стає вже невід’ємним від навернення до Бога всіх народів: “Ось, прийду зібрати всі народи і язики, і вони прийдуть і побачать славу Мою. І покладу на них знамення, і пошлю зі спасенних від них до народів: у Фарсис, до Пула і Луда, до тих, що натягують лук, до Тубала і Явана, на далекі острови, які не чули про Мене і не бачили слави Моєї: і вони сповістять народам славу Мою” (Ісаї 66:18-19).

Саме пророки задовго до Нового Завіту оголосили привселюдно: справжнє шанування Єдиного Бога є справа всього людства, а не тільки одного народу. Роль же цього народу полягає, передусім, у тому, щоб вести людство до Нього. Звичайно, у ті далекі часи це відкривалося лише окремим людям. Наприклад, коли сирійський полководець Неєман захворів проказою, одна із служниць його дружини, ізраїльтянка, розповіла йому про чудотворця і пророка Єлисея, який більш за все зможе його зцілити. Неєман відправився в Ізраїль, і Єлисей… велів йому сім разів омитися в Йордані. Полководець у гніві вигукнув: “Хіба Авана і Фарфар, ріки дамаські, не кращі за всі води ізраїльські?” (4 Царств 5:12). Але слуги умовили його спробувати… і це спрацювало! Тільки йому, як Іоні та безлічі інших людей, треба було спочатку відмовитись від національної гордості і свідомості власної значущості, щоб прийняти Бога, Котрий діє іноді зовсім не так, як ми від Нього очікуємо.

Напевно, пророк – це, передусім, людина, яка готова до цієї несподіваної зустрічі, яка в змозі, як Іона, відмовитись від власних стереотипів і очікувань заради живого і вимогливого Слова Божого. І тому він так потрібен усім нам.

Тому традиція біблійного пророцтва ніколи не припинялася ні в Новому Завіті, де пророчий дар згадується серед особливих дарувань, ні в історії Церкви. Звичайно, не обходилося без нездорової містики і відвертого шарлатанства, але, як відомо, наявність підробок тільки доводить, що існує й оригінал.

Пророчий дух, що горів у старозавітному Ізраїлі і сприйнятий новозавітною Церквою, не давав Їй звиродніти в самодостатнє духовне відомство зі своїм незмінним розпорядком. І кожного разу, коли така небезпека ставала реальністю, повторювалася стара історія: з’являвся новий пророк, “і було слово Господнє до нього, і встав, і почав проповідувати…”

Що таке пророцтво?

Перш ніж говорити про біблійних пророків, слід розібратись з наступними питаннями: у чому полягає актуальність вимовлених ними пророцтв для сучасної людини? І взагалі, що таке пророцтво – прогноз майбутнього, набір якихось туманних образів або інструкція людям від Бога? Навіщо воно треба?

Ослиці і царський престол

Людям завжди хотілося заглянути за межі відомого: за старих часів вони зверталися до ворожок і віщунів, сьогодні – до екстрасенсів і футурологів. У цьому сенсі з біблійних часів нічого не змінилося: Біблія, наприклад, розповідає як один юнак на ім’я Саул, втративши ослиць свого батька, вирішив відправитися до провидця Самуїла, щоб дізнатися, де їх знайти. Але Самуїл виявився не просто провидцем, а справжнім пророком – Господь відкрив йому, що саме цього непримітного хлопчину Він хоче зробити першим царем Ізраїлю. Так Саул, який шукав ослиць, знайшов царський престол.

У цьому, мабуть, основна відмінність пророцтва від ворожіння. Звертаючись до ворожки, людина чекає відповіді на цілком конкретне життєве питання: де ослиці, за кого виходити заміж, які акції купувати. А пророцтво саме вривається в людське життя, відкриваючи людям волю Божу про них самих і навколишній світ. Воно досить часто незручне і небажане: навіть Саул спочатку зніяковів, сховався і не хотів виходити, коли ізраїльтяни стали закликати свого царя. Що вже говорити про ті пророцтва, які викривають і загрожують бідою!

Але хіба це означає, що пророцтво, як і ворожіння, теж має лише один конкретний сенс, що відноситься до певної ситуації? Зовсім ні. Вслухаємося в слова Ісаї: “Як упав ти з неба, денниця, син зорі! розбився об землю, який топтав народи.  А говорив у серці своєму: “зійду на небо, вище за зірки Божі піднесу престіл мій і сяду на горі у зібранні богів, на краю півночі; зійду на висоти хмарні, буду подібний до Всевишнього”. Але скинутий у пекло, у глибини пекельні. Ті, що бачили тебе, вдивляються у тебе, розмірковують про тебе: “чи той це чоловік, який коливав землю, тряс царства, всесвіт зробив пустелею і руйнував міста його, полонених своїх не відпускав додому?”. Всі царі народів, усі лежать у шані, кожен у своїй усипальниці; а ти повалений поза гробницею своєю, як знехтувана гілка, як одяг убитих, уражених мечем, яких опускають у кам’яні рови, – ти, як потоптаний труп, не з’єднаєшся з ними у могилі; бо ти зруйнував землю твою, убив народ твій: повіки не пом’янеться плем’я лиходіїв. Готуйте заколення синам його за беззаконня батька їхнього, щоб не повстали і не заволоділи землею” (Ісаї 14:12-21).

Про кого і про що це? Ісая стверджує, що це сказано про царя Вавилона, найжорстокішої імперії того часу і найбільш страшного ворога ізраїльтян. Але ці слова пророка згадуються і в Новому Завіті. Христос каже: “Я бачив сатану, що, як блискавка, впав з неба” (Луки 10:18) – очевидно, маючи на увазі саме ці слова Ісаї. При цьому Він однозначно називає того, хто впав з неба, сатаною. А ще все це дуже нагадує Володимира Ілліча Леніна та його вірних соратників: згадаємо про богоборство Леніна, про його прижиттєвий і посмертний культ, про падіння заснованого ним суспільного устрою, про винищування найближчих соратників, і навіть про те, що він досі не похований.

Так про кого ж це пророцтво – про вавилонського царя, про сатану чи про голову Раднаркому? Про всіх відразу, і про кожного окремо. Ісая говорить про гордого і жорстокого правителя-богоборця. Найбільш повне і найяскравіше втілення цієї ідеї – дійсно, сатана, але, на жаль, у світовій історії не один він пішов цим шляхом. Правителі Вавилона чи Третього Рейху, вожді більшовизму й африканські диктатори – у цій галереї безліч імен з різних країн і епох. Йдучи за сатаною, вони уподібнюються йому в тій або іншій мірі, вони самі вставляють своє обличчя в отвір на полотні, як у старовинних фотографів.

Тому пророцтво, яке навіть одного разу вже збулося, залишається в якомусь сенсі відкритим для наступних подій, які теж можуть стати його виконанням, якщо співпаде духовний напрямок розвитку цих подій.

Пророцтво в просторі часів

У пророцтв зазвичай буває не менше двох сенсів: один пов’язаний з безпосередньою історичною ситуацією, а другий відводить нас у далеке майбутнє.

Цар Іудеї (Південного царства) Ахаз турбувався: Ізраїль (Північне царство) уклав союз із Сирією і готувався напасти на Іудею. Чи зможе він протистояти такому нашестю? І тут йому назустріч вийшов пророк Ісая: “Сам Господь дасть вам знамення: ось, Діва в утробі прийме і народить Сина, і наречуть ім’я Йому: Еммануїл. Він буде годуватися молоком і медом, доки не буде розуміти відкидати зле й обирати добре; бо перш ніж це немовля буде розуміти відкидати зле й обирати добре, земля та, якої ти страхаєшся, буде залишена обома царями її” (Ісаї 7:14-16).

Якщо читати це пророцтво в світлі історичних подій, сенс його здається цілком очевидним: одна дівчина завагітніє, народить сина (цілком природний процес), і ця дитина буде ще зовсім маленькою, коли обох царів, які загрожують Ахазу, вже не буде в живих. Можливо, йшлося про дружину Ахаза (єврейське слово הםלע, альма, могло мати на увазі юну заміжню жінку) або про когось, хто стояв неподалік; Ісая навіть міг у цей момент показувати на неї пальцем.

Але будь-хто, хто читає цей текст сьогодні, бачить у ньому пророцтво про народження Ісуса Христа від Діви. Невже євангеліст Матфей (Матфея 1:23) нафантазував, коли навів це пророцтво саме в такому сенсі? Звичайно ж, ні. У цьому особливість практично всіх пророцтв: вони зазвичай вказують на конкретно-історичні події, але в них міститься і щось більше, ніж самі ці події. У них Бог розкриває, як саме Він діє в цьому світі, якою мовою говорить з людьми. І коли відбувається щось схоже (не лише за зовнішніми ознаками, але й за сутністю подій), біблійні автори осмислюють це як продовження тієї самої лінії пророцтв.

Можна навести приклад з недавніх років. Після катастрофи на Чорнобильській АЕС багатьом згадалися рядки з Одкровення Іоана Богослова: “Впала з неба велика зірка, що палала подібно до світильника, і впала на третю частину рік і на джерела вод. Ім’я цієї зірки “полин”; і третя частина вод стала, як полин, і багато з людей померло від вод, тому що вони стали гіркі” (Одкровення 8:10-11). Річ у тім, що один з видів полину дійсно називається “чорнобиль”. Але чи означає це, що Іоан Богослов писав конкретно про Чорнобильську катастрофу? Ні, звичайно. Але про неї теж. Бо він дав нам мову образів, що говорять про кінець нашого світу. Ця катастрофа – ще один крок до того, що описано в Одкровенні, але це не означає, що не може бути якоїсь іншої “зірки полин”, в іншому місці та в інший час.

Пророцтва створюють певний простір значень, який може допомогти нам орієнтуватися в складних подіях людської історії. А може і не допомогти, адже все, кінець кінцем, залежить від нашого сприйняття.

Телескопічне видіння

У 13-му розділі Євангелія від Марка ми читаємо, що сказав Ісус, коли учні захоплювалися прекрасними храмовими спорудами: “Все це буде зруйноване, так що не залишиться тут і каменя на камені. І коли Він сидів на горі Елеонській проти храму, то Петро, Яків, Іоан і Андрій запитали Його на самоті: скажи нам, коли це буде, і яке знамення, коли все це має скінчитися?  Відповідаючи їм, Ісус почав говорити: бережіться, щоб ніхто не спокусив вас, бо багато хто прийде під іменем Моїм і говоритиме, що це Я; і багатьох спокусять. Коли ж почуєте про війни і воєнні чутки, не жахайтеся: бо належить цьому бути, – але це ще не кінець. Коли ж побачите мерзоту запустіння, провіщену пророком Даниїлом, яка стоятиме, де не належить, хто читає, нехай розуміє, тоді хто буде в Юдеї, нехай біжить у гори. Бо в ті дні буде така скорбота, якої не було від початку творіння, яке вчинив Бог, навіть і донині, і не буде. Але в ті дні, після тієї скорботи, сонце померкне, і місяць не дасть свого світла, і зірки спадуть з неба, і сили небесні похитнуться. І тоді побачать Сина Людського, Який гряде на хмарах, з силою і славою великою” (Марка 13:2-7,14,19,24-26).

Про що це? Очевидно, про падіння Єрусалиму і руйнування Храму, на місці якого римляни з часом спорудили язичницьке святилище (“мерзоту запустіння“). Місто взято штурмом римлянами в 70 році від Р. Х. – від проголошення пророцтва до його здійснення пройшло менш півстоліття. Але… адже зірки не пали тоді з неба, і Син Людський не прийшов у славі? Більше того, не один раз відтоді Єрусалим брали штурмом, і не один храм у ньому був зруйнований. Все повторюється в історії, хоча серед перших християн справді були дуже сильні очікування кінця світу: от-от знову прийде Ісус…

Що ж, пророцтво не збулося? Зовсім ні, адже тут, як і в багатьох старозавітних текстах, події з’єднуються за їхнім внутрішнім змістом, а не за їхнім розташуванням у часі; тим більше що для Бога тисяча років як один день (Псалом 89:5). Падіння Єрусалиму й руйнування Храму (який досі не відновлений, хоча євреї давно вже повернули контроль над містом) – найважливіша подія у всесвітній історії, яка завершиться знищенням усього цього світу, тому тут одна подія описується як продовження іншої. Але ми не знаємо, скільки років розділяють ці події – дві тисячі чи двісті мільйонів років; і сам Ісус говорив, що ніхто не знає ні дня, ні години (Матфея 25:13).

Таке видіння, характерне для біблійних пророків, іноді називають “телескопічним” – рознесені в часі події поєднуються в тексті, як різні секції телескопа вкладаються одна в другу.

До чи після? Буквально чи символічно?

Буває, що пророцтво несподівано згадує якусь деталь, яка здається досить безглуздою, але минає час, і раптом… Пророк Наум, говорячи про майбутнє падіння Ниневії, столиці ассирійського царства, раптом сказав: “Річкові ворота відчиняються, і палац руйнується” (Наума 2:6). Що за “річкові ворота”, причому вони тут? У 612 році до Р.Х. військо мідян підступило до неприступних стін Ниневії, що стоїть неподалік від берега річки Тигр. Щоб узяти місто, мідяни прорили канали і направили течію річки прямо на стіни, вода підмила їх, і вони рухнули. Місто дісталося мідянам несподівано легко.

Іноді такі збіги примушують дослідників наступних часів підозрювати, що насправді “пророцтво” було зроблене вже після того, як сталася описана в ньому подія. Що ж… у нас, зрозуміло, немає довідки з печаткою, яка б засвідчувала, що Наум вимовив свої слова до 612 року. Але за всім тоном його книги видно, що Ниневія під час проголошення цих пророцтв ще була реальною загрозою. Ми ж можемо відрізнити, чи написано викриття гітлерівського режиму до чи після весни 1945 року – тобто, чи озирається автор на історичний факт розгрому Третього Рейху, що відбувся, або тільки чекає на нього.

Не дивлячись на те, що пророцтво може здійснюватися неодноразово, воно завжди пов’язане з певними історичними подіями. Саме ця обставина привела багато дослідників Біблії до висновку, що книга пророка Ісаї, починаючи з 40-го розділу, написана іншою людиною, яка жила пізніше, ближче до кінця вавилонського полону, який Ісая тільки передбачав. Дійсно, 40-й розділ цієї книги розпочинається з благої звістки: покарання Ізраїлю скінчене, його чекає швидке звільнення і повернення додому. Чи варто було говорити це в той момент, коли покарання ще навіть і не починалося, а ізраїльтяни не очікували нічого лихого? Це все одне, що передрікати швидке падіння комунізму наприкінці XIX століття, якраз напередодні його несподіваної перемоги. Звичайно, пророк міг передбачати навіть віддалене майбутнє, але таке пророцтво швидше збило б з пантелику його слухачів (взагалі про пророка Ісаю ми поговоримо більш детально в наступних розділах).

Втім, іноді дистанція, на якій “спрацьовує” пророцтво, величезна. Вслухаємося в слова благословення, яке дає Ной своїм синам: “Благословенний Господь Бог Симів; Ханаан же буде рабом йому; нехай поширить Бог Яфета, нехай оселиться він у наметах Симових; Ханаан же буде рабом йому” (Буття 9:26-27). Які народи вважаються в Біблії нащадками трьох синів Ноя? Від Яфета пішли європейські народи, від Сима – семіти (євреї й араби), серед яких зародилися всі три монотеїстичні релігії, а від Хама, батька Ханаана – африканці. Хіба не нагадують нам слова Ноя про історію Нового часу, про колонізацію, рабовласництво, поширення монотеїстичних релігій по всьому світу?

Міст у майбутнє

Ми називаємо пророцтва найважливішим мостом між Старим і Новим Завітами, а також між ними і нашою сучасністю. Насправді, євангелісти постійно підкреслюють, що в житті Ісуса Христа збулися пророцтва минулих часів; більше того – на цьому будується їхня логіка, їхній задум. Але що означає “збулися”? Адже це не прогноз погоди, який можна перевірити за допомогою термометра. Ні, пророцтва швидше задають напрямок розвитку подій, і кожний з них нам ще належить дізнатися і співвіднести з текстом древньої книги.

Вірити чи не вірити в здійснення пророцтв – це питання кожен повинен вирішити сам, математичні докази тут недоречні. Адже пророцтво завжди вказує на волю Божу про цей світ і людину, а дізнатися і прийняти цю волю Божу про себе кожна людина може лише сама.

Але не менш важливо й друге: пророцтва не припинилися, коли була поставлена остання крапка в останній книзі Старого Завіту. Новий Завіт теж повний пророцтв, що продовжують традицію пророцтв старозавітних. І неможливо вірно зрозуміти й оцінити не Новий Заповіт, не життя сучасної Церкви, якщо не знаєш Старого. Пророчий дух продовжує жити в Церкві, а збуваються ці пророцтва вже в нашому житті. Адже ми з вами живемо в ту епоху, яка описується в останньому пророцтві Біблії, що завершує Одкровення Іоанна Богослова: “Неправедний нехай ще чинить неправду; нечистий нехай ще оскверняється; праведний же нехай ще творить правду, і святий нехай ще освячується. Ось, прийду скоро, відомщення Моє зі Мною, щоб воздати кожному за ділами його” (Одкровення 22:11-12).