Вогненний пророк Ілля

Говорячи про старозавітних пророків, ми звичайно маємо на увазі тих із них, хто залишив після себе цілі книги, – це Ісая, Єремія, Єзекиїль, Даниїл й інші. Але свого роду засновником цієї традиції був інший чоловік, який зовсім нічого не писав і дуже мало говорив, але діяв так, що запам’ятався людям назавжди. Його ім’я – Ілля, воно означає “мій Бог – Господь”, і це ім’я дуже точно описує його місію.

Пророк сповіщає людям волю Божу. Але перш ніж говорити про високе богослов’я, пророкам належало нагадати ізраїльтянам, що їхній Бог – не один з безлічі язичницьких богів, як у навколишніх народів, але Єдиний Бог, Творець неба та землі.

Ворони годують Іллю, Юліус фон Каролсфельд

Ми вперше зустрічаємо Іллю в рік страшної посухи. Звичайно, вона розумілася як покарання від Бога за ідолопоклонство, але Ілля не поспішає виголошувати проповідь. Він просто укривається в пустелі, біля струмочка, що зберігся якимсь чином, і туди, як описує Біблія, “ворони приносили йому хліб і м’ясо вранці, і хліб і м’ясо ввечері, а з потоку він пив” (3 Царств 17:6). Перш ніж учити інших, він сам повинен навчитися безмежно довіряти своєму Богові.

Але, нарешті, пересихає і цей потічок, й Ілля вирушає до людей. Він іде не в палаци, де ще могла залишатися зайва їжа, а до бідної вдови, у якої її точно не було, – і просить у неї їжі. Вона відповідає: “У мене нічого немає, а тільки є жменя борошна в діжці і трохи олії в глечику; і ось, я наберу поліна два дров, і піду, і приготую це для себе і для сина мого; з’їмо це і помремо…” (3 Царств 17:12). Але Ілля владно наказує їй спочатку нагодувати його самого, а про подальше не піклуватися: “Так говорить Господь Бог Ізраїлів: борошно в діжці не вичерпається, і олія в глечику не убуде до того дня, коли Господь дасть дощ на землю” (3 Царств 17:14).

Від безвихідності, або від несподіванки, або все-таки завдяки своїй вірі – вдова послухалася пророка й віддала ті крихти, що мала, – і так урятувала й себе, і сина. Віра може зажадати від людини ризику повної самовіддачі – але й нагорода тоді буде повною. Відтепер борошно в діжці та масло в глечику не вичерпувалися, так що сім’я була врятована від голоду.

Добре, коли свята людина входить у твій будинок! Добре – але й страшно. Незабаром після цього син вдови занедужав і вмер. І тоді вона, по суті, звинуватила пророка в його смерті: “Ти прийшов до мене нагадати гріхи мої й умертвити сина мого” (3 Царств 17:18). Це було абсолютно несправедливо, адже хлопчика без Іллі чекала б ще більш швидка й болісна смерть від голоду! Але вдова дуже добре розуміла одну річ: коли ти живеш сам по собі, усе сіре, не видно ні гріхів, ні чеснот. Але коли у твоє життя вривається чудо, пророцтво, звістка про Бога – усі твої гріхи лежать у тебе як на долоні, і нещастя, що відбуваються, залишається лише пов’язати з цими гріхами. Напевно, вдові було б легше думати, що син помер від природних причин, аніж мучитися свідомістю своєї провини.

Але Ілля не міг змиритися з такою арифметикою: смерть сина за гріхи жінки… “Господи Боже мій! невже Ти і вдові, у якої я перебуваю, зробиш зло, умертвивши сина її?” (3 Царств 17:20) – звернувся він до Бога, і це звучало більше як вимога, ніж як прохання. Якщо треба рятувати інших – пророк може бути дуже відважним. Так дитина повернулася до життя. Пророк урятував цю сім’ю – і міг тепер іти до всього ізраїльського народу.

Воскресіння сина вдови, Юліус фон Каролсфельд

У ті роки в Ізраїлі правили цар Ахав і цариця Ієзавель, за походженням фінікіянка. Поганські культи й колись практикувалися серед прадавніх ізраїльтян, але за часів правління цієї пари вони стали, по суті, новою державною релігією. І тоді Ілля прийшов до Ахава, щоб кинути виклик. Він запропонував цареві зібрати на гору Кармил чотириста п’ятдесят пророків язичеського божества Ваала, щоб там вступити з ними в змагання. Цар погодився.

У призначений день Ілля звернувся до народу з такою промовою: “Чи довго вам кульгати на обидва коліна? якщо Господь є Бог, то йдіть за Ним; а якщо Ваал, то за ним ідіть” (3 Царств 18:21). Але народ мовчав, вичікуючи, чим скінчиться двобій… Ілля запропонував приготувати два жертовники – Господу та Ваалу, – покласти на кожен з них зарізаного тельця, але не запалювати вогонь під дровами. Служителі справжнього Бога, безсумнівно, повинні звести вогонь із неба та запалити свою жертву.

Пророки Ваала цілий день танцювали перед своїм жертовником. Біблія навіть донесла до нас знущальні слова Іллі: “Кричіть гучним голосом, бо він бог; може, він задумався, або зайнятий чим-небудь, або в дорозі, а можливо, і спить, то він прокинеться!” (3 Царств 18:27). Але нічого не виходило, і тоді Ілля приступив до своєї жертви. Він усе приготував, велів рясно полити її водою, і після його молитви блискавка з неба спалила жертву в одну мить.

Суперечка була вирішена, і доля пророків Ваала виявилася незавидною – усі вони були вбиті, цілком у дусі того часу, коли за істину не годилося щадити ні своє, ні чуже життя. Проте на обрії з’явилася довгоочікувана хмарина, яка скоро перетворилася у величезну хмару, що несла дощ змученій землі…

Незважаючи на всі ці чудеса, Іллі непросто було жити серед своїх одноплемінників – точніше кажучи, більшу частину часу йому доводилося ховатися від них або йти на відкрите протиборство. Адже це він викрив Ахава, коли той відібрав виноградник у простого селянина на ім’я Навуфей – для цього його довелося неправдиво обвинуватити й стратити. Ілля передбачив його смерть. Він постійно викривав Ахава і його дружину Ієзавель, так що не раз йому загрожувала загибель від царського подружжя, і йому доводилося тікати від них у пустелі й гори.

Одного разу цар послав за ним загін у п’ятдесят воїнів – з його погляду заарештувати пророка міг тільки взвод спецназу. Але якщо вже мова зайшла про демонстрацію сили, треба було показати, на чиїй стороні теперішня Сила. Командир загону звернувся до пророка з такими словами: “Чоловіче Божий! цар говорить: зійди” (4 Царств 1:9) – у той момент Ілля сидів на верхівці гори. Відповідь пророка була проста: «Якщо я чоловік Божий, то нехай зійде вогонь з неба і попалить тебе і твій п’ятидесяток» (4 Царств 1:10). Так воно й сталося. Потім історія повторилася з другим загоном. І тільки на третій раз посланий царем командир знайшов правильні слова: “Чоловіче Божий! нехай не буде знехтувана душа моя і душі рабів твоїх – цих п’ятдесятьох – перед очима твоїми” (4 Царств 1:13). І тоді Ангел звелів Іллі піти з ним до царя – тільки для того, щоб сповістити йому про прийдешню смерть: “Так говорить Господь: за те, що ти посилав послів запитувати Веельзевула, божество аккаронське, ніби в Ізраїлі немає Бога, щоб запитувати про слово Його, – з постелі, на яку ти ліг, не встанеш з неї, але помреш” (4 Царств 1:16).

Смерть Ахава, Юліус фон Каролсфельд

Втім, царям Ілля не тільки загрожував – ми вже бачили, як він вимолював у Господа дощ у посуху, а іншим разом він передвіщав царям перемогу над іноплемінниками. Адже він боровся зовсім не з царською владою й не з окремими особистостями, а з пороками й гріхами богообраного народу, з його постійними відхиленнями в язичництво, починаючи саме з царя. Для Іллі все вирішувалося тут і зараз, і другої спроби зробити правильний вибір він нікому не пропонував.

Одного разу він проходив повз чоловіка, який орав на своїй ділянці поля. Ілля, не кажучи ні слова, кинув на нього свій плащ – і це означало, що він бере його в учні. Пророцтво ввірвалося прямо в повсякденність, і орач заколов своїх волів і приніс їх у жертву – а сам пішов за Іллею. Його звали Єлисей, і йому належало стати учнем і спадкоємцем Іллі.

Як проходило це навчання, ми точно не знаємо. Біблія неодноразово згадує «синів пророчих» – свого роду підмайстрів при пророках. Пізніше, говорячи про учнів Єлисея, оповідач розповість нам про цілу пророчу школу, настільки багатолюдну, що в якийсь момент її учням стало тісно в їхньому старому «гуртожитку», і довелося їм зайнятися будуванням нових приміщень. Але в самого Єлисея, вочевидь, усе було куди менш формально: він просто мандрував зі своїм учителем, переймаючи його досвід і, головне, його палку віру та безмежну довіру Господу – адже саме цьому пророк і повинен був навчити всіх ізраїльтян.

Єлисей став учнем і продовжувачем справ Іллі. Це був, по суті, перший приклад такого наступництва серед пророків: дотепер кожен із них був сам по собі. Але ж пророче служіння, як і обранство патріархів, теж розкривалося в історії: кожне нове покоління, кожна нова особистість розкривали якісь нові грані Божественного одкровення, продовжуючи історію того ж самого Завіту.

Час минав, і тепер уже й сам Ілля, і його оточення (насамперед, його учень і продовжувач Єлисей) усвідомлювали, що його земне життя добігає кінця. Але сам цей кінець був дуже не схожий на смерть інших людей. От як описує його Біблія: “Коли вони перейшли, Ілля сказав Єлисеєві: проси, що зробити тобі, раніше, ніж я буду взятий від тебе. І сказав Єлисей: дух, який у тобі, нехай буде на мені подвійно. І сказав він: важкого ти просиш. Якщо побачиш, як я буду взятий від тебе, то буде тобі так, а якщо не побачиш, не буде” (4 Царств 2:9,10). І сталося, як вони все йшли та говорили, аж от з’явився огняний віз та огняні коні, і розлучили їх один від одного. І вознісся Ілля у вихрі на небо… А Єлисей це бачив, і він закричав: “Батьку мій, батьку мій, колісниця Ізраїля і кіннота його! І не бачив його більше“… (4 Царств 2:12)

Вознесіння Іллі, Юліус фон Каролсфельд

Саме ця історія давала нашим предкам привід думати, що пророк Ілля роз’їжджає під час грози небом вогняною колісницею, випускаючи громи та блискавки. Але насправді все куди цікавіше. Остання з книг малих пророків, книга Малахії, закінчується загадковою Божою обіцянкою: “Ось, Я пошлю до вас Іллю пророка перед настанням дня Господнього, великого і страшного. І він наверне серця батьків до дітей і серця дітей до батьків їхніх, щоб Я, прийшовши, не вразив землю прокляттям” (Малахії 4:5,6).

Коли пізніше в Палестині вийшов на проповідь Іоанн Хреститель, люди так і зрозуміли: до них прийшов чоловік “з духом і силою Іллі” (Луки 1:17). Чи значить це, що більше він уже не прийде? Або, навпаки, перед кінцем світу слід чекати пришестя цього пророка, який не вмирав? Ніхто не знає точно. Його таємнича фігура так і залишається на межі Старого та Нового Завітів, адже недаремно в цьому пророцтві говориться, що він з’єднає серця батьків і дітей.

Напевно, у всій історії Ізраїлю не було настільки грізного, вогненного й блискавичного (у буквальному значенні слова) пророка, як Ілля. Але оповідання про нього містить один дивний епізод, який ясно показує нам: сила та міць тут – не головне.

Одного разу, ховаючись від Ахава, Ілля звернувся до Бога з проханням – він захотів побачити Його. Дуже сміливе прохання для людини того часу, коли люди твердо знали: неможливо людині побачити Бога й залишитися в живих. Але в той момент, коли майже весь Ізраїль спокусився в ідолопоклонство, коли цар шукав смерті пророка – Іллі так потрібно було переконатися в реальності Бога, через Якого йому доводилося стільки зазнати! І Господь відповів йому: “Вийди і стань на горі перед лицем Господнім, і ось, Господь пройде, і великий і сильний вітер, що роздирає гори і розтрощує скелі перед Господом, але не у вітрі Господь; після вітру землетрус, але не в землетрусі Господь; після землетрусу вогонь, але не у вогні Господь; після вогню віяння тихого вітру, і там Господь” (3 Царств 19:11,12).

Так і християни після грізних та страшних сторінок Старого Завіту звертаються до тихої і непримітної історії про Дитину, Котра лежить у вифлеємському хліву, і вірять, що не у вогні й бурі, а саме там, “у віянні тихого вітру”, зійшов на нашу землю Господь. Але, можливо, щоб Його почути й відчути, людям справді потрібно було спочатку пережити громи й блискавки, які зводив з неба Ілля?