Єремія, печальний пророк

Ісая викривав гріхи своїх одноплемінників і закликав їх до покаяння. Про це ж саме говорив і його наступник – священик на ім’я Єремія, котрий проповідував в Єрусалимі та його околицях у другій половині VII століття до Р.Х.

Покликання Єремії відбулося в дуже складні для ізраїльського народу часи: Північне царство було вже зруйноване, а в Південному, тобто Іудейському, цар Іосія проводив свої релігійні реформи. Власне, він не вигадав нічого нового, а лише знищував ідолів і встановлював поклоніння Єдиному Богу, яке в народі давно змішалося з марновірством і поганськими культами.

Звісно, саме до цього закликали всі пророки – але повсякденність, як і раніше, була далекою від ідеалу. Поганство пустило міцне коріння в народі та знаті, тож рішучі дії царя Іосії були не дуже популярними, а після його смерті все повернулося назад. Покарання, про яке здавна попереджали пророки, неминуче наближалося: народу дійсно було необхідне значне потрясіння, щоб відмовитися від звичної розпусти.

Власне, у словах Єремії не було майже нічого нового. Новою була сама його трагічна постать – постать пророка, який сам не радий власній місії. Та й як можна радіти, коли сповіщаєш своєму народу про те, що скоро його спіткає національна катастрофа? От як він говорив про це: “І було слово Господнє до мене іншого разу: що бачиш ти? Я сказав: бачу киплячий казан, який піддувається вітром, і лице його з боку півночі. І сказав мені Господь: від півночі відкриється біда на усіх жителів цієї землі. Бо ось, Я прикличу усі племена царств північних, – говорить Господь, – і прийдуть вони, і поставлять кожен престіл свій біля входу у ворота Єрусалима, і навколо усіх стін його, і у всіх містах юдейських. І вчиню над ними суди Мої за усі беззаконня їхні, за те, що вони залишили Мене, і курили фіміам чужоземним богам і поклонялися ділам рук своїх” (Єремії 1:13-16).

Пророк Єремія, Юліус фон Каролсфельд

Саме з півночі завжди приходили на Палестинську землю завойовники – ассирійці, вавилоняни, а згодом греки та римляни. Із заходу Обітовану землю омивало море, зі сходу простягалася пустеля, а на півдні був Єгипет, колись могутня імперія, що ослабла й тепер сама ставала жертвою чужоземних навал. Іудейські царі час від часу зверталися до Єгипту за допомогою, але так жодного разу її не дочекалися – і про це їх також попереджали пророки, зокрема Єремія. Справжня надія для народу не в тому, щоб обрати собі могутню державу-покровителя, а в тому, щоб звернутися до Господа, Який колись вивів цей народ з Єгипту й оберігав його досі в усіх бідах.

“Навернися, відступнице, дочко Ізраїлева, – говорить Господь. Я не виллю на вас гніву Мого; бо Я милостивий, – говорить Господь, – не вічно буду обурюватися. Визнай тільки провину твою: бо ти відступила від Господа Бога твого і блудодіяла з чужими під усяким гіллястим деревом, а голосу Мого ви не слухали, – говорить Господь” (Єремії 3:12-13).

Ізраїльський народ порівнюється тут зі зрадливою дружиною; чужі боги, яким вклонялися ізраїльтяни, – з її коханцями. Це звичний для пророцької мови образ: Завіт розуміється тут як шлюб, відносини між Богом і народом уподібнюються до найтіснішого людського союзу. Тому й поклоніння ідолам є не просто якимсь забороненим діянням, але справжньою зрадою Тому, Хто безмежно любить Свій народ.

Чи легко було проголошувати таке людям, які звикли й до тілесного, і до духовного блуду? Бог посилав Єремію на проповідь так, як командувач посилає солдатів для штурму неприступної фортеці… А втім, ні. Це сам пророк виглядає фортецею, яку намагаються взяти штурмом усі навколо, щоб змусити замовкнути впертого пророка. Господь говорить Єремії: “Ось, Я поставив тебе нині укріпленим містом і залізним стовпом і мідною стіною на усій цій землі, проти царів Іуди, проти князів його, проти священиків його і проти народу землі цієї” (Єремії 1:18).

Єремія протистоїть і цареві, і вельможам, і простолюдинам, і навіть своїм побратимам священикам – адже їм так не хотілося нікого викривати, їм так легко було домовитися з владою – і тут цей незручний пророк… Але й один у полі воїн, якщо воює за волею Божою.

Викриття були помічені… Ні, Єрусалим не послухав застережень пророка, але влада вирішила позбутися самого викривача. Єремія був побитий, його закували в колодки й кинули до в’язниці – і все це було зроблено за наказом благочестивого священика, який наглядав за порядком у Храмі. Наступного дня він звільнив пророка, вважаючи, мабуть, що той отримав гарний урок. Але пророк і тут залишився вірним собі: він передрік, що й сам хранитель спокою, і його задоволені слухачі закінчать життєвий шлях у полоні, на чужині.

А потім Єремія звернувся до Бога і виказав Йому, напевно, найпронизливіші скарги з усіх, які звертали до Господа Його служителі, за винятком, хіба що, страждальця Іова. От вони: “Ти вів мене, Господи, – і я захоплений; Ти сильніший за мене – і переміг, і я щодня у посміянні, усякий знущається з мене. Бо лиш тільки почну говорити я, – кричу про насильство, волаю про руйнування, тому що слово Господнє обернулося на ганьбу для мене і на повсякденне посміяння. І подумав я: “не буду я нагадувати про Нього і не буду більше говорити в ім’я Його”; але було у серці моєму, що ніби горить вогонь, який наповнює кістки мої” (Єремії 20:7-9).

Ці слова показують нам, як старозавітні пророки сприймали своє служіння. Вони не просто вісники, які передрікають людям волю Господню чи записують слова, що продиктовані згори. Ні, вони – живі люди зі своїми радощами й печалями. Вони можуть у чомусь не погоджуватися з Богом або навіть перечити Йому. Але вони, на відміну від більшості, не можуть обходити Його байдужим мовчанням.

Їхній розум, їхнє серце входить у пряму розмову з Богом, з Вищою реальністю, від якої їм ніде не сховатися. Це непросто, це не завжди радісно, але це завжди призводить до того, що людина починає бачити навколишню дійсність дещо інакше. Вона говорить людям навколо себе те головне, що їм потрібно почути, щоб змінитися на краще. Цим пророк відрізняється від лжепророка, який говорить людям те, що їм приємно чути, щоб не змінюватись.

Таких лжепророків буває достатньо в будь-які часи, і епоха Єремії не була винятком. З цього моменту доля Єремії багато в чому залежатимете саме від них. Його будуть кидати до в’язниці, або навіть до рідкої багнюки спорожненого водозбірника, і тримати там “до виправлення”. Єремія буде страждати, молитися, просити випустити його з в’язниці, він далеко не завжди буде поводитися як герой – але він уже ніколи не буде мовчати, він цього просто не вміє.

І слова його не змарнуються – найяскравіше свідчення цього пов’язане з першою в Біблії згадкою пророцької книги. Досі ми бачили лише пророків-проповідників, їхні слова були записані за ними кимсь іншим, іноді через багато років. Але Єремія став пророком-письменником. Він диктував своєму помічникові Варуху пророцтва, які той записував у сувій. Єремії було заборонено приходити до Храму, тому від його імені там мав виступати Варух. Він зачитував грізні слова в присутності натовпу, і таким чином Єреміїні слова поширювалися серед людей.

Кінець-кінцем, Варуха з його сувоєм викликали в палац до царя Іоакима. Саме була зима, цар сидів перед жаровнею з розпеченим вугіллям – так тоді обігрівалися багаті будівлі. Писар розгорнув сувій, і “коли Ієгудій прочитував три або чотири стовпці, цар відрізував їх писарським ножичком і кидав на вогонь у жаровню, доки не знищений був весь сувій у вогні, який був у жаровні” (Єремії 36:23).

Але Єремія отримав від Господа веління відновити попередній текст, і це було виконано. Слова, які цар колись кинув у вогонь, ми й досі читаємо у книзі Єремії. Що ж  рукописи не горять… Але ніхто сьогодні не знає жодного слова з “пророцтв” для уславлення влади та втіхи народу, які так легко виголошували придворні провісники.

Ще одна характерна особливість Єремії – його любов до символічних учинків. Буває так, що слова втрачають свою цінність і не сприймаються. Тоді, щоб донести до оточення свою звістку, пророку доводилося шокувати публіку скандальними вчинками.

От пророк одягає собі на шию ярмо, яке носять непокірні раби, і в такому вигляді розгулює містом. Так він показує жителям Єрусалима, що всіх їх заберуть у полон.

От Господь посилає його закопати натільну пов’язку в певне місце – текст оригіналу можна розуміти як вказівку на річку Євфрат, що протікає за тисячу кілометрів від Єрусалима, а можна – як вказівку на невеличкий потік Фара поруч з рідним містом пророка, Антатотом. Через певний час він має повернутися до пов’язки й пересвідчитися, що вона вже ні для чого не придатна, як і розбещений народ. Цей народ незабаром дійсно вирушить у вигнання на ріку Євфрат, у чужі землі Вавилонської імперії.

Про що йде мова, Євфрат чи Фара названі в тексті? Дивно було б думати, що пророк двічі здійснив багатоденну подорож, щоб на річковому березі закопати свою спідню білизну, а потім перевірити, чи не зіпсувалася вона – тим більше що ніхто з ізраїльтян там би його не побачив. Швидше за все, мова все ж таки йде про ваді (потік, що пересихає) Фару. Але схожість двох географічних назв не випадкова: вирушаючи до Фари, Єремія пророкує про майбутнє виселення народу на Євфрат.

Однак не всі подібні вчинки Єремії передвіщали біду. Коли військо вавилонян уже тримало в облозі Єрусалим, Господь повелів Єремії купити поле, розташоване поруч із містом. Наскільки безумним здавався цей вчинок, можна зрозуміти, якщо уявити собі, як москвич купує в листопаді 1941 року дачну ділянку десь поблизу Можайська. Яка дача, яка ділянка, коли ворог захопив цю землю і от-от увірветься до міста? Усе руйнується! Але цей вчинок ясно вказував жителям міста: життя не закінчується, все повернеться. Люди знову будуть орати поля й садити сади, ця земля залишиться за юдеями.

І все ж Єремії довелося побачити найстрашніше – виконання своїх пророцтв. На початку VI століття до Р.Х. після виснажливої облоги Єрусалим і Храм були зруйновані, багатьох людей було вбито, багатьох відвели в полон до Вавилона. Це означало не просто військову поразку, але крах усієї історії Ізраїлю. Старий Завіт, тобто угода, що була укладена між Богом та обраним Ним народом, призвела до катастрофи. Окрім великої пророцької книги ім’я Єремії в Біблії носить ще одна, невелика – це пронизливий Плач про завойований Єрусалим: “Як самотньо сидить місто, колись багатолюдне! воно стало, як удова; великий між народами, князь над областями зробився данником. Гірко плаче він уночі, і сльози його на щоках його. Немає у нього утішника з усіх, що любили його; усі друзі його зрадили його, зробилися ворогами його” (Плач Єремії 1:1-2).

“Старці вже не сидять біля воріт; юнаки не співають. Припинилася радість серця нашого; хороводи наші перетворилися на нарікання. Упав вінець з голови нашої; горе нам, що ми згрішили!.. Ти, Господи, перебуваєш повіки; престіл Твій – у рід і рід. Для чого зовсім забуваєш нас, залишаєш нас на тривалий час? Наверни нас до Тебе, Господи, і ми навернемося; онови дні наші, як у давнину. Невже Ти зовсім відкинув нас, прогнівався на нас безмірно?” (Плач Єремії 5:14-16, 19-22).

Пізніше гіркі слова Єремії згадували жителі інших міст, які зазнали такого ж розорення – наприклад, такий самий плач, наслідуючи давнього пророка, склав один із жителів Константинополя, завойованого турками в 1453 році. Адже пророцтво завжди звернене у вічність, і тому люди минулих віків знову й знову бачать, як збувається воно в їхньому сьогоденні.

Отже, Бог покарав Свій народ. Крапка? Зовсім ні! Пророцькі книги наповнені викриваннями, але є в них і надія. Попередній завіт, тобто угода, показав обраному народу, що є праведність і що є гріх, але сам по собі він ще не змінив людських сердець. Для цього було потрібне щось нове, до цього нечуване. Єремія передчував це, як й інші пророки. Але лише він, єдиний з усіх, назвав цю нову надію Новим Завітом. Він сказав: “Ось настають дні, – говорить Господь, – коли Я укладу з домом Ізраїля і з домом Іуди новий завіт, не такий завіт, який Я уклав з батьками їхніми у той день, коли узяв їх за руку, щоб вивести їх із землі Єгипетської; той завіт Мій вони порушили, хоч Я залишався у союзі з ними, – говорить Господь. Але ось завіт, який Я укладу з домом Ізраїлевим після тих днів, – говорить Господь: вкладу закон Мій у нутрощі їх і на серцях їхніх напишу його, і буду їм Богом, а вони будуть Моїм народом” (Єремії 31:31-33).

Коли через шість з гаком століть у невеликій кімнатці в Єрусалимі Вчитель розділив хліб і вино з дванадцятьма учнями і сказав їм, що так укладається Новий Завіт між Господом і людиною, – саме про це пророкував Єремія, саме до цієї тихої пристані прагнув він привести свій народ у часи нещастя.