Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть

Милосердя – це породження християнської любові. Світ дізнався про милосердну любов через служіння Господа Ісуса Христа. Що примушувало Сина Божого мандрувати з міста в місто, із селища в селище, робити добро, зціляти хворих, закликати до Себе нещасних, знедолених і стомлених духом? Любов нескінченна, жертовна, перевершує всяке людське розуміння. До жодної людини Христос не ставився зі зневагою, адже Він прийшов для того, щоб “знайти і спасти, що загинуло” (Луки 19:10).

У Христа було милосердне всеосяжне серце. В особі Ісуса божественна істина дивним чином з’єдналася з щонайширшим милосердям. Христос любив усіх людей, незалежно від їх статі, нації і соціального положення. Неупередженість і широту євангельської любові Христос показав у притчі про милосердного самарянина. Побачивши поранену людину, яка постраждала від розбійників і лежала на дорозі, самарянин не запитує в неї, хто вона і звідки, не читає страждальнику довгих моралей, а творить справу любові практично: перев’язує рани, саджає побитого на свого віслюка, привозить у готель і піклується про нього. Який контраст являє вчинок самарянина в порівнянні з поведінкою інших дійових осіб притчі! І священик, і левіт пройшли повз. Їм не було діла до нещасного. Ймовірно, вони вважали, що є справи важливіші. Священик і левіт могли поспішати в храм, де вони виконували свої обов’язки. А тут перешкода, краще пройти повз, не зупиняючись. Може, розбійники не встигли ще далеко піти? Не варто тут затримуватися. Обоє байдужих перехожих були юдеї, а той, хто допоміг нещасному, виявився самарянином, тобто людиною з ворожого табору. Юдеї і самаряни ненавиділи один одного. Юдей вважав себе оскверненим, якщо торкався навіть до одягу самарянина. Коли Ісус відпочивав біля криниці Якова, Його співрозмовниця висловила дух вікової ворожнечі: “Адже юдеї не знаються з самарянами” (Іоана 4:9). Самарянин, який побачив пораненого, міг би зрадіти нещастю ворога чи з байдужістю пройти повз. Нечувана ситуація складається на дорозі. Самарянин поспішає на допомогу юдею, він не визнає людських упереджень. Милосердний самарянин – це уособлення Самого Христа. Адже в Христі “немає ні елліна, ні юдея… варвара, скіфа…” (до Колосян 3:11). Любов Христова вище за всі людські забобони.

Перші послідовники Ісуса Христа дивували язичницький світ. Людинолюбство, милосердна любов не вважалися чеснотами в давнину. Більшість віддавали перевагу особистим, егоїстичним інтересам. Улюбленою розвагою були видовища: страти в амфітеатрах, гладіаторські ігри. Християни ж виявляли повну протилежність жорстокому світу. У них панував дух любові, взаємної поваги і пошани, лагідності, миру, радості. Ця християнська любов і милосердя не замикалися в рамках однієї общини. Коли в древньому Карфагені лютувала чума і язичники залишали своїх хворих, пресвітер Кіпріан скликав громаду і звернувся до віруючих із закликом: “Якщо ми робитимемо добро тільки нашим побратимам, то ми робитимемо не більше того, скільки роблять митарі і язичники. Як істинні християни, ми повинні перемагати зло добром.

Оскільки ми народжені від Бога, то повинні показати себе синами нашого благого Отця, Який повеліває сонцю Своєму світити на добрих і злих і дощу падати на праведних і неправедних”. За його закликом громада приступила до справи. Дуже показово також свідоцтво про поведінку християн під час епідемії морової виразки: “Багато хто з наших братів не щадив самих себе і підтримував один одного, безбоязно та невтомно доглядали хворих, служивши їм заради Христа, разом з ними радісно помирали, – розповідає Діонісій Александрійський. – Вони приймали тіла святих на розпростерті руки, закривали їм очі, носили їх на своїх плечах, обіймали, омивали і прикрашали одягом, а незабаром і самі сподоблялися того ж. Абсолютно навпаки чинили язичники: вони проганяли тих, хто починав хворіти, втікали від найдорожчих людей, викидали на вулицю напівмертвих і звалювали трупи без поховання. Першохристиянська церква самовіддано піклувалася про бідних і потребуючих. Піклування про них вона тісно пов’язувала зі служінням Господу. Під час гонінь, коли від диякона Лаврентія зажадали показати і видати всі церковні скарби, то він скликав усіх бідних і, вказуючи на них міському префектові, сказав: “Ось церковні скарби!”

Ні з чим не порівнянний вплив християнства на затвердження в суспільстві ідеалів милосердя. Перший притулок для сліпих, перша безкоштовна аптека, перша лікарня – усе це було організовано християнами. Хворі і немічні спрадавна ставали предметом турбот християнської церкви. У Древньому Римі на хворих і старих рабів дивилися як на непотрібну річ. Римський письменник Катон радив початкуючому землеробу: “Дивися за худобою, ходи на аукціони; продавай своє масло, якщо ціни задовільні, продавай надлишок вина і зерна. Продавай замучених волів, овець з вадами, шерсть, шкури, старі візки, старі знаряддя, старих рабів, хворих рабів і все інше, чого ти більше не потребуєш”. У подібних порадах немає і тіні милосердя, усе підпорядковано суто практичним цілям. “Престарілі люди, старі раби лише частина застарілого домашнього краму” – так думали римляни. Доля новонароджених немовлят теж залежала від примхи батьків. Історикам відомий лист якогось Хіларіона, який він адресував своїй дружині Аліє. “Якщо супроводжуватиме тебе удача, ти народиш дитину, і це буде хлопчик, то залиш його жити; якщо ж це буде дівчинка, викинь її”, – писав він. Ні престарілі, ні діти не могли розраховувати на любов і турботу в язичницькому світі. Християнство ж виховувало пошану до літніх і піклування про дітей.

Християнська проповідь починається зі справ милосердя. Це добре розуміли місіонери всіх часів. У книзі “Найбільше у світі” професор Гері Друмонд розповідає про зустріч з тубільцями Середньої Африки, які ще зберегли пам’ять про християнського місіонера Давида Лівінгстона. Проповіді і бесіди його не завжди доходили до свідомості тубільців, але вони дуже добре відчували мову любові і милосердя. Багато років минуло відколи цей герой-християнин пройшов через їхню країну, а простий спогад про нього викликав у жителів вдячну сердечну радість. Ні витончене богослов’я, ні хитромудрий догматизм не діють на людей так, як сердечна любов і піклування. Християнська милосердна любов – це не звичайне людинолюбство, вона набагато ширша і глибша. Ця любов живиться від вищого джерела. Чи можна повноцінно любити ближнього, не маючи любові до Бога? Адже потреба любові закладена в самій людській природі. Так. Любов спочатку властива душі людини, але без віри в Бога, любові до Нього ця любов носитиме обмежений вузький характер. Нехтуючи спілкуванням з Богом, людина мимоволі починає зводити свої взаємини з ближніми за егоїстичним принципом: ти – мені, я – тобі. Забуття Отця Небесного призведе до забуття потреб близької людини. Людина, яка розучилася розмовляти з Богом, слухати Його, чи зможе почути і зрозуміти ближнього? Що відповів Христос допитливому законнику про найбільшу заповідь?

“Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе. На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки” (Матфея 22:37-40).

Не роздільні, за словом Христовим, любов до Бога і любов до ближнього. І зростання християнської любові визначається законом радіусів. Чим ближче радіуси до центру, тим ближче один до одного. Чим сильніше ми любимо Бога, чим ближче до Нього, тим більше турботи і співчуття проявляємо ми до наших ближніх. Любити людину в Богу – це означає дивитися на людей очима Христовими, бачити в них творіння Господнє з живою безсмертною душею. І, за прикладом Христовим, бути готовим полюбити ближнього навіть до смерті. “Християнин – це розіпнута людина”, – зауважив один проповідник. Відрікшись самого себе, прикувавши своє “я” до Хреста, послідовник Христовий стає втіленням Христової любові і Христової турботи про людей. Доглядаючи тяжкохворих, відома християнка, засновниця громад милосердя Тереза з Калькутти, казала, що в кожному хворому, покинутому, змученому вона бачить Христа, Який страждає.

Письменник Курт Вонегут, закликаючи молодих людей до милосердя, навів слова богослова Томи Аквінського: “Учи неосвіченого, допомагай порадою тому, хто сумнівається, утішай скорботного, наставляй на шлях істинний грішника, прощай кривдникові, стався терпимо до жорстокого і гнівливого і молися за всіх. Нагодуй голодного, дай одяг голому, прихисти бездомного, відвідай хворого”. За зауваженням Курта Вонегута, незважаючи на те що ми користуємося комп’ютерами і літаємо в космос, ці мудрі поради не втратили своєї актуальності і до цього дня. Природно, що людина, заражена ненавистю до Життєдавця, до ближнього, до іншого народу, завдає непоправної шкоди передусім особисто собі. “Не кидай камінь у небо, потрапиш у самого себе, не цілься в сусіда, можеш убити власну дитину” – ця народна мудрість народжується на основі біблійних істин про любов до Бога і до людини.

У кімнаті одного хлопчика висів текст, що складався лише з двох слів: “Будь третім”. Коли друзі запитували в нього, як зрозуміти сенс напису, він відповідав: “Про це мені постійно каже моя мама. “Синку, якщо ти хочеш прожити життя щасливо, то завжди став Бога на перше місце, інших на друге, а себе на третє”. Людина самолюбна, егоїстична не може радіти з тими, хто радіє і плакати з тими, хто плаче. Успіх ближнього викликає в неї почуття заздрості і недоброзичливості.

Думаючи тільки про себе, така людина ризикує втратити внутрішній мир і радість. “Чи важко виконати закон Христовий?” – запитали одного дня в українського просвітника Григорія Сковороди. “Ні, зовсім не важко, – відповів він. – Адже Христос нічого не вимагає, окрім любові”. Так, наслідуючи заклик небесної любові, людина преображається зсередини, сповнюється духом милосердя до ближнього. Що обіцяне милостивим? “Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть“, – проголошує Христос (Матфея 5:7). Милостивим обіцяно помилування. Божий суд над народами вводить у головну присутність Христа тих, хто здійснював подвиг милосердя: “Тоді скаже Цар тим, які праворуч від Нього: прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу. Бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене; був подорожнім, і ви прийняли Мене; був нагим, і ви зодягли Мене; був недужим, і ви відвідали Мене; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене. Тоді скажуть Йому праведники у відповідь: Господи! Коли ми бачили Тебе голодним, і нагодували? Або спраглим, і напоїли? Коли ми бачили Тебе подорожнім, і прийняли? Або нагим, і зодягли? Коли ми бачили Тебе недужим або у в’язниці, і прийшли до Тебе? І Цар скаже їм у відповідь: істинно кажу вам: зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили” (Матфея 25:34-40).

Милостиві бачили Бога в приниженні, у безодні страждань. Хворі, знедолені – це образ Христовий. Ті, хто упізнав Його в такому вигляді тепер впізнані Ним і удостоєні бути спадкоємцями Царства Небесного.