Блаженні гнані за правду

Чому щирим послідовникам Ісуса Христа уготована доля вигнанців? Чому віруюча людина часто опиняється в ролі внутрішнього емігранта? Хочемо ми цього чи ні, але вірний учень неминуче розділяє долю Учителя. Той, хто слідує за Христом, несе і Його чашу, і Його Хрест. Про що казав Христос учням перед Своїм сходженням на Голгофу? “Якщо світ вас ненавидить, знайте, що Мене перше, ніж вас, зненавидів, – сказав Ісус у прощальній бесіді. – Якби ви були від світу, то світ любив би своє; а оскільки ви не від світу, але Я обрав вас від світу, тому ненавидить вас світ. Пам’ятайте слово, яке Я сказав вам: раб не більший за господаря свого. Якщо Мене гнали, то гнатимуть і вас” (Іоана 15:18-20).

Чому Христос був відкинутий світом? Чому з такою швидкістю зростала ненависть до Нього? Як пояснити настрій натовпу, який кричав щосили: “Розіпни, розіпни Його!”? Хіба Христос скоїв якесь зло? З моменту виходу на громадське служіння Він поспішав “благовістити убогим, … зціляти розбитих серцем, проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння, відпустити замучених на волю” (Луки 4:18). Христос ніс людям добро, правду, любов, милосердя, співчуття, а яка нагорода за це? Ганебна страта на Хресті. “Ніякої провини я не знаходжу в Чоловікові Цьому“, – заявляє римський проконсул Пилат (Луки 23:4). “Він нічого лихого не вчинив“, – вимовляє розбійник (Луки 23:41), що був розп’ятий на хресті поряд з Христом. Що ж тоді викликало бурхливе обурення натовпу? Чому Святого, Безгрішного прибили до Хреста? Правда, яку втілював Христос, була занадто висока в очах світу, любов занадто жертовна і світло надзвичайно яскраве і сліпуче. Христос як би виявився мимовільним свідком злих задумів і злочинів, що панують у світі. Сама Його присутність викривала брехню і наклеп, оголяла зло і беззаконня. Коли Господь годував людей хлібом, коли зціляв хворих і немічних, багато хто шукав зустрічі з Ним, багато хто хотів щось отримати від Нього. З наближенням Голгофи натовп став рідшати і різко змінив настрій. Жертовна любов, вища правда і абсолютна досконалість починають колоти очі, і тому смерть такому Свідку. Він нам жити заважає. Він вимагає від нас неможливого, нехай Він йде зі світу.

Чому перші сповідники Ісуса Христа ніяк не могли вписатися в життя Римської імперії? Що стало головною причиною найсильніших гонінь на християн? Адже Римська імперія, в якійсь мірі, була правовою державою і допускала існування багатьох релігійних культів? Тоді звідки така жорстокість проти християн? А вся річ у тім, що Рим хотів заснувати пануючу, національно-державну релігію. І з часом такою релігією став культ імператора. На імператора вже дивилися як на божество, вимагаючи від підданих участі в спеціальних ритуалах на честь цезаря. Раз на рік громадянин Риму повинен був, запаливши фіміам перед статуєю імператора, говорити: “Цезар Господь”. Громадяни могли поклонятися також іншим богам, але культ Цезаря ставився над усе і щіпка фіміаму була перевіркою на політичну благонадійність. Християни ж рішуче відмовлялися називати імператора Господом. Вони казали, що шанують імператора не тим, що моляться йому, а тим, що моляться за нього. Їх Господь – Христос. Усю владу над світом Бог віддав Христу, віднині Він – єдиний Володар людського життя. У слові “Господь” для перших християн полягало все сповідання, усе життя і ціле богослов’я. Невипадково стіни римських катакомб, де християни вимушені були звершувати богослужіння, поцятковані словами: “Ісус – Господь”. І це, по суті, був перший християнський символ віри, максимально короткий і надзвичайно місткий. Проголошуючи його, християни свідчили про нове підданство, про нові ідеали.

Вони служили Тому, хто є Цар неба і землі. Кожен крок для християнина був перевіркою його вірності Христу. Вступаючи в підданство Христу, людина переходила з одного світу в іншій. І за це доводилося платити навіть самим життям. Супротивники християн ухитрялися в наклепах, поширюючи в народі найбезглуздіші чутки. “Вони причащаються кров’ю немовлят і поклоняються ослячій голові, – ходила чутка. – Вони руйнують сім’ї і провіщають загибель Риму в полум’ї пожежі”. Один з римських імператорів, Нерон, якраз і скористався народною чуткою, звинувативши християн у підпалі Риму. Дикі звірі, багаття і нелюдські тортури припали на долю тих, хто від серця любив Христа і був Світлом світу. Християнська Церква – це Церква мучеників і сповідників.

У будь-яку епоху і при будь-якому режимі людина зі своїм власним світоглядом, людина, яка прагне жити по совісті, викликає підозру. Вона виглядає білою вороною і якимсь дивним інопланетянином, тому і неминучий конфлікт її зі світом. Немало страждань зазнали християни від тих режимів, які зазіхали на повне панування над людською особистістю. Адже християнин – це внутрішньо вільна людина. А чи потерпить суспільство несвободи людину зі стійким духовним імунітетом? Швидше, воно буде усілякими шляхами і методами відторгати її. І християнин знову виявляється перед проблемою вибору, перед спокусою, що вважати за краще: догоджання інтересам світу цього чи служіння правді Божій. Достоєвський одного дня зауважив: “Якби мені сказали, що Істина поза Христом, я б вважав за краще залишитися з Христом, ніж з Істиною”. Так, залишитися з Христом незрівнянно краще, адже Він “є путь, і істина, і життя” (Іоана 14:6).

Історія християнства знає періоди масових гонінь, проте гоніння зустрічають християнина не лише під впливом царських указів або директив якоїсь політичної партії. Християнин може бути гнаний і на побутовому, на сімейному рівні. Він стикається з гоніннями в повсякденному житті. “Вороги людині – домашні її“, – відмічає Писання (Михея 7:6). Домашній деспотизм страшніший за державний, він не дає відпочинку, передиху. Якщо один член сім’ї не шанує погляди і спрямування другого, чи не понесе той тягар вигнанця? Ще Тертуліан, проповідник ІІ століття, говорив про гнів чоловіків-язичників на доброчесних дружин-християнок, які пропадають на нічних зібраннях і пробираються крадькома у в’язницю, щоб поцілувати окови мученика. Отже і в сімейній обстановці не завжди чекає християнина повний комфорт і абсолютне взаєморозуміння. Пригадаємо Христа, як ставилися до Нього родичі? І брати Його не вірували в Нього. Ось позиція найближчого оточення (Іоана 7:5).

Чому юдеї не могли увірувати в Нього? Вони приймали славу один від одного, пояснює євангеліст (Іоана 5:44). Як це зрозуміти? Мабуть, той, хто цікавиться дрібними інтересами і не виривається з полону суєтних турбот, не може споглядати Божу велич і Божу красу. Навпаки, божественні предмети викликають у таких тільки роздратування. “Усі, хто бажає жити побожно в Христі Ісусі, будуть гнані“, – передрікає ап. Павло (2 до Тимофія 3:12). Що робить християн вигнанцями? Несумісність життєвих ідеалів. “Станемо їсти і пити, бо завтра помремо” – от філософія людей, які живуть за законом натовпу. А який ідеал християнина? “А чи живемо – для Господа живемо; чи вмираємо – для Господа вмираємо; і тому чи живемо, чи вмираємо, – завжди ми Господні“, – стверджує Біблія (до Римлян 14:8). Висота ідеалу не привід для зарозумілості. Християни не проклинають світ і не просять кари небесні на голови гонителів. За прикладом Христа вони моляться за них і за спасіння світу. Де ж знаходять блаженний притулок Божі вигнанці? Їх місце – біля Хреста, поряд з Богом любові. Від Хреста відкривається їм вхід у Царство Небесне, і там чекає їх світлий одяг, убілений кров’ю Агнця (Одкровення 7:14).