Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас…

“Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гнатимуть, і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи – Мене ради. Радуйтесь і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах. Так гнали і пророків, які були до вас” (Матфея 5:11,12).

Усі заповіді блаженства чимось схожі на східці, що ведуть до досконалого християнського життя. Одна заповідь, по суті, витікає з іншої. За образним зауваженням Іоанна Златоуста: “Христос сплів нам з цих заповідей золотий ланцюг, завжди прокладаючи шлях від попередньої заповіді до наступної”. Людина упокорена оплакуватиме гріхи свої; той, хто оплакує свої гріхи буде і лагідним, і праведним, і милостивим; милостивий, праведний і лагідний буде неодмінно чистим серцем і миротворцем; а хто досягне усього цього, той буде готовий до небезпек, не устрашиться лихослів’я і незліченних лих. Хто ж удостоюється блаженства? Гнані, обмовлені, облаяні, зневажені. Як виникає подібне співтовариство людей? Чи входить до нього той, хто любить бійку заради бійки чи суперечку заради самої суперечки? Ні, звичайно. Справжні християни не роблять спроб навмисно дратувати людей, не прагнуть спеціально викликати гнів. Християнин навряд чи наважиться грубо засуджувати навіть закоренілих грішників. Адже, за євангельським вченням, порочні люди можуть виявитися ближче до Царства Небесного, ніж люди доброчесні, серйозні, благочестиві. Усіма зневажений грішник, через віру і покаяння може стати великим святим. Борючись з гріхом, християнин не зневажає грішника, не розтоптує особу. Віруюча людина дивиться на світ, на навколишніх людей очима Ісуса Христа. Любов Христова спонукає її любити навіть ворогів. “Любіть ворогів ваших, – учить Христос, – благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця вашого Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних. Бо коли ви любите тих, хто любить вас, яка вам нагорода? Чи не те саме і митарі роблять?” (Матфея 5:44-46).

Історія християнства наочно показує, що така висока благородна любов якраз було властива мученикам за віру, за приналежність до Церкви Христової. При найтяжчих гоніннях і стражданнях древні християни не піддавалися почуттю помсти і гніву. У римських катакомбах археологи не виявили жодного напису, де містилися б загрози, прокляття чи лихослів’я на адресу жорстоких гонителів. Немає навіть зображень гонінь. Зустрічаються тільки символічні малюнки із зображенням пророка Даниїла в рові левовому, трьох отроків у вогняній печі, пророка Іллі, що несеться вогняною колісницею на небо. Християнське мучеництво було чуже всякого нездорового фанатизму. Адже фанатизм – це сліпа віра без любові, це вогонь, який не зігріває, а винищує. Навіть стосовно язичницьких культів християни не дозволяли собі жодних образливих випадів і кепкувань. “Від хреста не втікай і на хрест не напрошуйся” – от дійсно християнський підхід до всяких життєвих випробувань.

Упокорено неси хрест свій, з терпінням зустрічай гоніння, злість, наклеп. Кепкування за Христа – справа велика, але радіти і веселитися в скорботі і гоніннях – це вже зовсім особливий стан, що виходить за межі людського розуміння. Це вища міра духовної досконалості. І великі люди віри досягали його. Згадаємо апостольське служіння Павла. Чим воно було наповнене? “Але в усьому показуємо себе як служителі Божі, у великому терпінні, в бідах і нестатках, у тіснотах, у ранах, у в’язницях, у вигнаннях, у трудах, у неспанні, в постах…“, – свідчить ап. Павло (2 до Коринф’ян 6:4,5). За проповідь про Христа в місті Филипи Павло і його співробітник Сила були оголошені народними підбурювачами, схоплені, побиті і посаджені в темницю. Лежачи на брудній підлозі, в оковах, задихаючись від затхлого повітря, проповідники стали прославляти Бога. Похмура темниця раптом оголосилася радісним співом і подячними молитвами. Опівночі в’язні натхненно співали священні псалми. Ніколи нічого подібного не було в історії світу. Дух миру і радості торжествував над мороком і мукою, перемагаючи страждання. Темничний вартовий, здивований радісним славослів’ям, пав до ніг апостолів, запитуючи: “Господарі мої, що мені робити, щоб спастися?” – “Віруй у Господа Ісуса Христа і спасешся ти і весь дім твій“, – почув у відповідь підбадьорливі слова стражник (Діяння 16:31). Церква у Филипах була дуже дорога серцю ап. Павла. Він ніколи не забував новонавернених филипийців. І, опинившись знову в темниці, тепер уже римській, Павло пише лист у Филипи. Апостол знову в лещатах скорботи, тіло його вкрите ранами, ноги забиті в колодки, руки стискують кайдани. Про що можна писати в такій обстановці? Про печаль, про хрест, про терпіння. Проте апостол навіть не згадує про це. Він пише про радість, він відсилає улюбленим друзям послання радості. “Радійте завжди в Господі, і ще кажу: радійте“, – вітає він віруючих филипської церкви (до Филип’ян 4:4). Великі особисті терзання, але він про них майже не думає. Невимовна скорбота, але вона для нього як би не існує. Він закликає християн до найбільш піднесеної і глибокої радості, до радості в Богу.

Чим підбадьорював слухачів Христос, кажучи про блаженство гнаних, переслідуваних, скривджених? Він вказував на життя подвижників віри. “Так гнали і пророків, які були до вас“, – нагадав Ісус (Матфея 5:12). Пророк – незручна людина у світі, він будить совість, він викриває виразки суспільства. Чи гарантоване йому спокійне життя? Ні. Він завжди буде схожий на обложене місто. Що говорить про Божих вісників Писання? Вони “зазнали наруги та ран, а також кайданів і в’язниць, були побиті камінням, перепилювані, зазнавали катування, помирали від меча, тинялися в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення; ті, яких увесь світ не був достойний, блукали по пустелях і горах, по печерах та ущелинах землі” (до Євреїв 11:36-38).

Відтворюючи образи древніх пророків, Євангеліє підкреслює, що християни не одні у своєму служінні. На їхньому боці Сам Господь і славні мученики віри всіх часів і народів. Вони – наступники святих, але обдаровані багатшими благословеннями і нескороминущими надіями. Тому радість і має бути повною і всеосяжною. Христос не закликає до похмурого терпіння заради виконання суворого обов’язку. Його ярмо благе і тягар Його легкий. Страждання за Христа не це покарання, а слава. Випробування для християн неминучі, тому що церква – це совість суспільства. А голос совісті завжди намагаються заглушити, але для слова Божого немає перешкод. Бог знаходить провісників істини, оскільки Євангеліє є сила Божа до спасіння всякої людини. Заповіді блаженства здаються парадоксальними, але в них – вища мудрість життя. Заповіді блаженства – це маніфест духовної свободи і передчуття радості неба.