Блаженні – щасливі

Хто вперше в житті подорожує морем, на того воно справляє незабутнє враження. Воно вдаряє його величчю і грізністю. Здається, що воно безмежне. Його плесо немов не має краю. Його води повні таємничості. Хто може людським оком зміряти глибінь цих вод, уявити дно? А коли море схвильоване, який чудовий, який грізний образ відкривається перед нами! Море бурлить, клекотить, шумить, підносить могутні хвилі. Воно піниться, піднімається ген аж до неба, немовби хоче його досягнути, вкрити своїми запіненими хвилями. Аж як буря промине, морське плесо знову випогоджується, а на його бездонних водах блищать, як перлини, промені сонця. Ось таке море: воно таємниче, нерозгадане, вічно мінливе й рухливе.

Саме з морем порівнюють поети, філософи, проповідники, письменники людське серце й душу. Наше серце є також незбагненне. Воно – море, в якому не видно дна. Людина дослідила небесні зорі, закони природи, нутро землі. Але одного лиш не може цілком збагнути й дослідити – свого серця, його законів, його глибини.

Людське серце бурхливе. У ньому вічний шум, вічне хвилювання, відпливи і припливи. Серце наше часто бурлиться, піниться, кидає хвилями, пристрасті в ньому клекотять, як у котлі. Його часто тисне смуток, пече жаль, затруює ненависть, переймає страх, пожирає амбіція, вводить у шал любов, виснажує зависть, з’їдає гнів. Як корабель на розбурханому морі, наш сердечний настрій то виринає, то потопає, гониться вітрами в безодню, заливається водою. Отаке діється в людських грудях, коли там хвилюється наше серце, коли в ньому здійметься буря пристрастей. Так, наше серце – це справжнє бурхливе море.

Людське серце є вічно рухливе й невтомне. Навіть коли бурі нема, серце ні на хвилину не спочиває. Його спокій показний, позірний.

У серці постійно якась метушня і неспокій. Кожний момент для нього приносить щось нове. Один погляд, одне слово, одне діло, одна думка змінюють у серці рух. Та неоднакові його бажання, його напрямки. Хто годен розібратися в лабіринті нашого серця, у лабіринті страху, надії, гніву, заздрості, радості, смутку, любові, ненависті, вдовілля і знеохоти? Хто може дослідити цей незбагненний хаос контрастів, загадок, зривів, нелогічних рішень, незрозумілих бажань?

І все ж таки можна знайти вихід з цього лабіринту. Можна впорядкувати хаос, можна розв’язати цей вузол. Можна звести весь різнорідний пістрявий хаос до одного знаменника. Осереддям, до якого зводяться всі бажання людського серця, до якого рветься наше сумління, тією рушійною силою і джерелом усієї його рухливості, неспокою, бурі, припливів та відпливів, – є одне поняття, одне слово, одна річ: щастя!

Віковий досвід людства вчить: наше серце створене для щастя. Це перше. Друге: щастя тут, на землі, є недосяжне. Бо ніщо щастя не може дати. І третє: щастя наше осягнемо тільки у вічності, у Бозі – праджерелі всякого щастя.

Щастя – велике слово. Це чарівне поняття, за яким усі люди побиваються. Хто не шукає щастя? Хто за ним не тужить? Хто його не бажає? Кожна розумна людина бажає щастя: дитина й старець, юнак і дорослий чоловік, дитина і жінка, вчений і неук, багатий і бідний, здоровий і хворий. Той, що лиш розпочинає життя, і той, що стоїть над гробом. Всі рвемось до щастя, всі за ним свідомо чи несвідомо тужимо, прямуємо до нього й біжимо. Простягаємо руки, линемо думками, мріями, фантазією. Бажання щастя супроводжує нас у кожний момент життя. Ніхто з людей ще ніколи не бажав бути нещасливим. Як наші легені потребують повітря, як наш шлунок потребує поживи, як наше око створене для світла, а вухо, щоб ловити звуки, – так і наше серце створене для щастя, потребує щастя, шукає щастя, бажає його знайти і ним насититися.

Хтось шукає свого щастя в праці, хтось у багатстві, у розкошах, у політиці, у громадській чи культурній діяльності. Але всі без винятку шукають щастя. Як суха земля прагне дощу, так і наше серце прагне щастя, спокою. Щастя – це не що інше, як такий стан душі, серця, коли ми почуваємося вдоволеними, заспокоєними.

Бажання щастя не є випадковим в людині. Воно – закон людської природи. Прагнення щастя – це інстинкт нашої природи. Його запроектував і вклав у серце людини її Архітектор і Творець – Сам Бог. Бажання щастя в нашому житті є тим, чим закон гравітації в природі. Це незмінний, абсолютний закон. Тому ніхто, навіть найзавзятіші атеїсти і скептики, не наважуються заперечувати цього Божого закону, бо всі хочемо бути щасливі. Невгасима спрага за щастям притаманна кожній людині. Щастя є ключем усіх наших думок, підставою всіх наук. Щастя – альфа й омега, початок і кінець усіх наших бажань, туги, надій!

Друге положення в проблемі щастя таке: ніщо створене не може дати нашому серцю щастя, тому воно – щастя – на землі недосяжне. Ця правда не менш наглядна, очевидна, переконлива, як і перша, що ми народжені для щастя.

Багато людей не хоче навіть чути про цю правду, бо переконані, що щастя таки можна тут, на землі, осягнути. Всупереч усьому, на підставі досвіду багатьох, ми з певністю твердимо, що правдивого, повного, досконалого і тривалого щастя тут, на землі, нікому з людей не осягнути, бо його тут нема.

Стара мудрість устами Соломона висловила таку пропам’ятну правду: «Ніхто не є щасливий перед смертю». І тієї правди ніхто розумний і досвідчений не буде заперечувати.

Одна із книг Святого Письма – книга Еклезіяста-Проповідника, – автором якої був Соломон, ось як починається: «Наймарніша марнота, сказав Проповідник, наймарніша марнота, марнота усе! Яка користь людині в усім її труді, який вона робить під сонцем?… Всі потоки до моря пливуть, але море воно не наповнюється: до місця, ізвідки пливуть, ті потоки вони повертаються, щоб знову плисти! Повні труду всі речі, людина сказати всього не потрапить! Не насититься баченням око, і не наповниться слуханням ухо… Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, і немає нічого нового під сонцем!… Я, Проповідник, був царем над Ізраїлем в Єрусалимі. І поклав я на серце своє, щоб шукати й досліджувати мудрістю все, що робилось під небом.… Я бачив усі справи, що чинились під сонцем: й ось усе це марнота та ловлення вітру!… Ось я велику премудрість набув, Найбільшу за всіх, що до мене над Єрусалимом були… І поклав я на серце своє, щоб пізнати премудрість, і пізнати безумство й глупоту, і збагнув я, що й це все то ловлення вітру!… Бо при многості мудрости множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!…» (Проп. 1).

Еклезіяст, розглядаючи всі прояви людського життя: розкіш і терпіння, чесноту і злочин, знання і глупство, славу і забуття, доходить такого висновку: «Наймарніша марнота… марнота усе!…». Він дійшов до такого переконання не на підставі чисто теоретичних міркувань, а на основі свого власного досвіду. Він усього скуштував, як каже: «І всього, чого очі мої пожадали, я їм не відмовлював: я не стримував серця свого від жодної втіхи…». Всюди він шукав щастя, питав за ним, пробував його – і не знайшов, не наситився ним. Бо ніщо створене щастя дати не може. Щастя-вдовілля, миру-спокою не дають ані багатство, ані майно, ані гроші, ані найкращий матеріяльний добробут. Щастя не дає слава цього світу, яка наче дим проходить. Не дають його вигідні становища, могутність. Щастя не запевняє ніяка земна любов, розкоші, повнота життя, догоджування своїм забаганкам. Усе це, як каже мудрий Соломон, «усе це марнота та ловлення вітру!».

Наше життя – це вічна мандрівка. Наша погоня за щастям стає подібною до перегонів за нашою тінню. Бо наше щастя то дальше від нас відходить, що ближче ми до нього наближаємося. Нам годі вловити нашу тінь. Щастя земне – це мильна булька, що її видувають діти. Вона росте, зростає, грає кольорами, щоб врешті тріснути й залишити по собі тільки мильну пляму. Гонитва за щастям, як казали греки, – це сізіфові труди. Сізіфа засудили, щоб він котив камінь на гору. І скільки разів йому пощастило викотити камінь на гору, він виривався йому з рук і скочувався вниз. Шукати щастя на землі – це вливати воду в діряву діжку.

Іван Франко каже: «Поете, тям, на шляху життєвому – тобі перлини-щастя не найти, ні захисту від бурі, злив і грому. Поете, тям, зазнати маєш ти всіх мук буття, всіх болів і унижень, заки дійдеш до світлої мети!».