Христові блаженства і Царство Боже

«Блаженні – вбогі духом.., лагідні.., засмучені.., голодні.., милостиві.., чисті серцем.., миротворці.., вигнані за правду.., бо їхнє Царство Небесне» (Мт. 5:3-10).

Христові блаженства, їх зміст і пояснення займають визначне місце в проповідництві про Христа. У перших віках християнства вони були дуже популярним предметом проповідників і моралістів, а ними були Отці Церкви. Пояснення Христових блаженств полишили нам св. Григорій з Нісси, св. Амвросій, св. Августин та інші. Особливо ж Христові блаженства були популярні на християнському Сході. Етичне й моральне навчання Сходу опиралося на блаженствах та інших засадах Нагірної проповіді. Тим часом як на Заході християнську мораль стали базувати на філософських принципах, наводячи євангельські повчання тільки як доказ, то на Сході все християнське життя – мораль, аскезу й містику – засновували майже виключно на блаженствах та навчаннях Нагірної проповіді Ісуса.

Може, тому на Сході ще й досі нема ясного розмежування між стислою етикою та аскезою, як це бачимо на Заході. Може тому Схід зберіг свою етику від правничого принципу, а заснував її не на букві закону, а на духові Христової Євангелії. Це може виглядати дивно, але тексту Христових блаженств ми не знайдемо в підручниках морального богослов’я на Заході. Навпаки, на Сході Христові блаженства становлять навіть окремий розділ у так званих «Символічних книгах», наприклад у «Православному визнанні віри» Митрополита Київського Петра Могили. На Заході мораль вклали в систему філософсько-богословську, наприклад, Трактат про чесноти за Арістотелем і схоластичною філософією. А на Сході системою моралі служили Христові блаженства і Нагірна проповідь.

Христові блаженства за своєю суттю – це зміст Євангелії. Радість цієї вістки-новини полягає в тому, що вона звіщає світові його спасіння, освячення і щастя. Це блаженна вістка, бо це вістка про Небесне Царство.

Христові блаженства були укладені й продумані як умови людського щастя, яке лежить у насолоді Небесного Царства. Ось тому поняття «Царства Божого», чи «Царства Небесного» пов’язане з Христовими блаженствами та й взагалі зі самим поняттям і змістом блаженства-щастя.

Яке ж було поняття Царства Божого перед Христом і яке воно є по Христі – ось питання, на яке мусимо мати ясну відповідь.

Поняття Царства Божого, Небесного знаходимо в тій чи іншій формі в різних релігіях поганського світу, зокрема в єврейській релігії Старого Заповіту.

Стародавні релігії здебільшого були теократичні; люди вірили, що земля і люди, які живуть на ній, є твором Бога, Якого й називали «Малк», «Мелек», тобто Пан, Володар, Господь, Цар, Суддя тощо. Будучи поза землею, боги володарювали між людьми через земних володарів-царів чи фараонів. Наприклад, в Єгипті фараони вважалися нащадками богів. Це була ніби династія, звідки царі-фараони черпали титул і оправдання своєї божественної влади. Вони були немов людським уособленням божого царювання на землі. Так було і з японськими імператорами, так є сьогодні між багатьма племенами Африки.

Ще більш яскравою була ідея теократії у євреїв. У Старому Заповіті Бог названий Царем, особливо з того часу, як євреї втратили свою політичну самостійність і пішли в неволю до чужих народів. Справді, за часів існування самостійного Ізраїльського та Юдейського царства євреї радше описували ім’я Боже іншими словами й остерігалися називати Його Царем. Було так тому, що погани своїх божків уважали і величали царями і навіть приносили їм у жертву людей. Коли ж не було більше небезпеки зміщування понять Бога й Царя, тоді слово «Цар» щораз більше вживалося на означення одного правдивого Бога, Творця всього видимого й невидимого, Всесвіту, опікуна й оборонця вибраного народу Ізраїля.

Скажімо, у пророка Ісаї та інших Пророків, що жили за доби поневолення єврейського народу, Бог-Ягве – це Цар Ізраїля. Він розпоряджався цим народом як Своєю власністю, як Своїм добром відповідно до Своєї волі, уподобання і вибору. Бог – Цар, що боронить Ізраїля, охороняє його, спасає, підносить і вивищує над усіма народами землі.

Царство Боже для євреїв мало подвійне значення: духовно-моральне та месіянсько-есхатологічне.

Саме слово «Царство» – «Мелкут» означало не територіяльний засяг якогось володаря, не так територію і очевидне царство, як владу, панування, царювання володаря над підданими чи на якійсь території, чи й без неї. Звідси «Царство Боже» було синонімом Божої влади над євреями. І доки вони мали свої царства зі столицями в Єрусалимі, Сіоні чи в Самарії, то влада Божа, чи Царство Боже полягали в тому, щоб євреї були вірні своїм царям, слухалися їх як виразників Бога та не йшли за чужими царями й богами. Тоді слово «Царство Боже» мало духово-моральне значення.

Коли ж євреї втратили свою самостійність і стали слугами чужих царів і народів, тоді поняття Царства Божого починає набирати іншого – месіянсько-есхатологічного значення. Ізраїль – це Боже Царство, де сам Бог є володарем, хоч вороги з допусту Божого як кару за гріхи народу, опанували й підкорили його під свою владу. Треба тільки народові навернутися до Бога, творити покуту, чекати на хвилину, коли всемогутній Бог принизить ворогів народу єврейського, відбудує їм Царство, в якому вони будуть панувати щасливо повіки, а інші народи будуть їм служити. Це було поняття Царства Божого в месіянсько-есхатологічному значенні.

Таке поняття Божого Царства проповідували всі Пророки. Коли ж їх не стало, цю ідею, але дещо у звуженому націоналістичному характері, підтримували у євреїв їхні провідники: фарисеї, саддукеї, книжники. Ідею панування Бога у вибраному народі вони звели до зовнішнього оберігання закону, традицій. А те, що було важливе в цьому законі: справедливість, праведність, любов, – вони відсунули на задній план.

Коли ж Христос виступив із проповіддю «Божого Царства», Він мусів рішуче спростувати дотеперішні єврейські поняття про Царство. Фальшиві поняття про Царство Боже мали не тільки такі тодішні провідники їхнього народу, як первосвященики, фарисеї, саддукеї, книжники, проти яких Христос гостро виступав, але подібні схиблені й викривлені поняття мали також Христові учні й Апостоли, не кажучи вже про широкі маси простого народу.

І до таких слухачів з неправильними поглядами про Боже Царство Христос почав (і далі провадить протягом віків до сьогодні) Свою проповідь про Боже Царство.

Як розумів Царство Боже Сам Христос? Христос найперше виключає поняття будь-якого царства територіального, національного. Коли Пилат запитав Христа як підсудного: «Чи Ти Цар», Христос відповів йому виразно: «Так, Я Цар.., але Моє Царство не із світу цього». Боже, чи Христове Царство, що про нього Ісус говорить у блаженствах і багато разів у Євангелії, яке становить істоту щастя народу Божого, – не земне, не видиме, не територіальне.

Боже, Христове Царство – духовне, внутрішнє і надприродне. Кожний, хто від правди, – каже Христос, – належить до Мого Царства. Це Царство володіння Бога – у людській свідомості, у серці, у розумінні, у волі людини. Тому першою умовиною цього Царства є навернення до Бога (Мр. 1:15), тобто внутрішня переміна людини – метаноя, зміна нашої настанови, нашого ставлення до Бога. Щоб стати членом Царства Божого, треба стати «дитиною», тобто прийняти Боже всиновлення, Божу благодать, і, якщо потрібно, принести всяку жертву, щоб лиш не втратити цього Царства, тобто володіння, перебування Бога в нашій душі.

Оскільки Боже Царство – це дар Божий, який Він роздає кожній людині, то синами Царства можуть стати всі ті, що лиш мають добру волю і шукають Бога. А хто Богові противиться, як, наприклад, фарисеї, то вони можуть бути вигнані з цього Царства і вкинені в пітьму, а на їхнє місце засядуть інші люди.

Всі люди можуть увійти в це Царство (Мт. 18:8). Насамперед для вбогих Христос приніс це Царство, і їм легше до нього дістатися, ніж багатим.

У Своїй благовісті Христос багато разів у притчах наглядно змальовував характер і природу Царства Божого: воно подібне до зерна, неводу, виноградника тощо. Христос говорив і про ворогів Царства Божого, про його прихід, про спосіб прийняття Царства людьми, про його остаточне звершення в загробному житті.

Від усіх, хто бажає стати громадянином цього Царства, Христос вимагає зберігання заповідей Божих та практикування добрих вчинків (Мт. 19:17; 25:31-46). Уосібленням цього Царства Божого є Особа Христа.

Христос вже раз прийшов і заснував це Царство на землі та відійшов до неба. Та оскільки метою і змістом Царства є спасіння, освячування людей через Божу ласку, тому Христос безнастанно приходить у Своєму воскреслому тілі, перебуває з нами, причащає нас Святою Євхаристією. Отак Його Царство повністю актуалізується. Безнастанний прихід, присутність воскреслого Христа і діяння Його в людських умах і серцях – ось характер Божого Царства.

Царством Божим є і Христова Церква. Не в значенні ієрархічної організації, спільноти вірних на землі, – але як подателька того всього, чим Царство Боже в душах людських будується, закріплюється, вдосконалюється. А цим є Святі Тайни та інші засоби спасіння й освячення, які допомагають людям актуалізувати й реалізувати в собі Царство Боже.

До Царства Божого належить парузія – другий прихід Христа в славі. Він здійснюється для кожної людини тепер та після її смерті – і для всіх людей при кінці світу, коли буде початок «нового віку», вічного життя і щастя в огляданні Бога.

Ось яким є Царство Боже в понятті Христа, Царство, що є істотою Христових блаженств, істотою Христового, євангельського, і взагалі людського щастя – дочасного і вічного.

Чи ми віримо в це? Чи ми переконані в цьому? Чи живемо ідеєю та ідеалом цього Царства? Чи докладаємо всіх можливих старань, щоб бути добрими, чесними і вірними його громадянами? Чи ми стараємося постійним збереженням заповідей і добрих вчинків про зріст, розбудову цього Царства Божого в наших душах та в душах наших ближніх? Нехай наша совість розкаже нам про це! Усвідомлено і ревно молімось до Господа: «Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя… Амінь».