Блаженні вбогі духом

Першою з умов щастя «синів Царства Небесного» є духовне убозтво, сформульоване Христом словами: «Блаженні вбогі духом, бо їхнєє Царство Небесне» (Мт. 5:3).

Тож поміркуймо над питаннями:

1. Хто це – вбогі духом?
2. Як на убозтво дивиться єврейський народ?
3. Як його розуміє Христос?
4. У чому полягає блаженство євангельського убозтва?

У житті людства можна розрізнити три види багатих і три види вбогих людей.

Перший вид багатих – це ті, що мають багато майна, грошей, матеріяльного добра. Це справжні багатії у властивому й стислому значенні цього слова, люди, які посідають багатство матеріальне.

Другий вид – це ті, що займають визначне становище в громаді, у людській спільноті. Це ті, що мають вплив своїм багатством, своїм становищем чи владою на інших людей у спільноті, тобто посідають своєрідне багатство соціальне.

Третій вид багатих – це ті, які мають добру освіту, опановують науки, мають досвід, тобто люди, що посідають багатство інтелектуальне.

Коли ж візьмемо поняття убозтва чи вбогого, тут також можна б розрізнити потрійний різновид убожества, матеріального, соціального та інтелектуального.

Убогі в економічному значенні цього слова – це ті, що дуже мало або й зовсім нічого не мають. Вони не володіють маєтками, грішми, не мають з чого жити, утримувати себе й родину, або ж втратили своє майно і стали жебраками. Таке убожество – це нужда матеріальна.

Вбогі в соціальному значенні – це ті, які не відіграють ніякої ролі в громадському, суспільному житті, не мають ніякого впливу на хід подій у громаді, на політику дня, на покращення долі своєї і своїх ближніх. Це є убожество й нужда соціальна.

Убогі інтелектуально – це ті, які не відзначаються знанням, вченістю, проворністю, хитрістю, здібностями. Це люди обмежені, невторопні, а деколи й цілком нерозумні.

Який різновид убогих мав Христос на думці, коли проголошував блаженство вбогих? Який вид убожества має запевнення щастя в Бозі та умовину посідання Небесного Царства?

Євангелист, коли передає Христове вчення про блаженство вбогих, говорить: «Блаженні убогі, Царство Боже бо ваше» (Лк. 6:20), а згодом додає: «Горе ж вам, багатіям, бо втіху свою ви вже маєте» (Лк. 6:24). Зате євангелист Матвій виразніше каже, про яке убожество йдеться: «Блаженні вбогі духом» (Мт. 5:3), а пізніше наводить Христові слова: «Не складайте скарбів собі на землі» (Мт. 6:19), «бо де скарб твій, там буде й серце твоє» (Мт. 6:21). Через додаток слова «духом», євангелист Матвій дає нам правдиве значення слова «вбогий»; дає нам ключ до зрозуміння того вбожества, що, як навчав Христос, відкриває нам шлях до блаженства-щастя і Царства Небесного.

З того слідує, що не всяке убожество несе зі собою блаженство Небесного Царства та не кожне багатство забирає нам це Боже Царство.

Щоб краще зрозуміти значення Христового блаженства вбогих, корисно буде з’ясувати, як дивилися на вбожество євреї в Старому Заповіті і тепер. Це має для нас не так історичне, як практичне значення, бо Христос виголошував Свої блаженства до Апостолів і до мас народу, вихованих на повчаннях і законах Старого Заповіту, на вченні тодішньої єврейської релігії.

Ставлення старозавітних євреїв до убожества й багатства пізнаємо з багатьох висловів старозавітних книг. Ось, наприклад, у книзі Приповідок Агур, син Яке з Масси, так молився до Бога: «Двох речей я від Тебе просив, не відмов мені, поки помру: віддали Ти від мене марноту та слово брехливе, убозтва й багатства мені не давай! Годуй мене хлібом, для мене призначеним, щоб я не переситився та й не відрікся, і не сказав: Хто Господь? і щоб я не збіднів і не крав, і не зневажив Ім’я мого Бога» (Пр. 30:7-9).

З того бачимо, що ані убожество, ані багатство не є абсолютним злом чи добром. Важливо те, як хто з нього користає, бо і багатство, й убозтво може стати для людини нагодою до морального вдосконалення або ж до гріха чи моральної недосконалості. У Старому Заповіті убожество й багатство мали близьке відношення до Бога як давця всього – і убожества, і багатства.

Ось співає Ісус, син Сираха: «Добро і зло, життя і смерть, убозтво й багатство – від Господа. Мудрість, наука, законознавство походять від Господа… За благосної днини забувається лихо, а за лихого ж дня не пам’ятають добра… Аж до кончини не зви нікого щасливим: щойно при смерті мужа пізнають» (Сир. 11:14-28).

Отже, і багатство, і убожество треба розглядати під кутом походження їх від Бога, чи допустом Його Провидіння, і під кутом впливу їх на долю людини. І багатство й убожество – це речі релятивні й нейтральні самі в собі, доки вони під моральним контролем людини.

Але в понятті старозавітних євреїв багатство вважалось більшим добром Бога, ніж убожество (Сир. 13:19-25). «Убогий зненавиджений навіть ближнім своїм, а в багатого друзі численні» (Пр. 14:20). «Маєток примножує друзів численних, а від бідака відпадає й товариш його… Бідаря ненавидять всі браття його, а тимбільш його приятелі відпадають від нього» (Пр. 19:4,7).

Що більше – убожество, біду й нужду часто вважають як вину самих убогих, як причину їхнього лінивства, недбальства, розгульності життя. «Ледача рука до убозтва веде, рука ж роботяща збагачує» (Пр. 10:4). «Не кохайся в спанні, щоб не збідніти; розплющ свої очі та хлібом наситься!» (Пр. 20:13).

Хто ж народився чи став бідний без своєї вини, то таким Бог не перестає опікуватися: «І Він (Бог) від меча урятовує бідного, а з міцної руки бідаря» (Йов. 5:15). Господь «не зважатиме на особу Він проти бідного – Він бо вислуховує просьбу покривдженого» (Сир. 35:13). Бідний може знайти також щастя, якщо зберігатиме Божі заповіді і боятиметься Бога: «Ліпший убогий, що ходить в своїй неповинності, ніж лукавий устами та нерозумний» (Пр. 19:1). «Ліпший бідар за людину брехливу» (Пр. 19:22).

Бог любить більше вбогих, бо для них обіцяв благовість месіянського Царства: «Дух Господа Бога на мені, бо Господь помазав Мене благовістити сумирним, послав Мене перев’язати зламаних серцем, полоненим звіщати свободу, а в’язням відчинити в’язницю» (Іс. 61:1).

Отже, у Старому Заповіті убожество оцінювалося лиш з морального погляду, тобто як дар, як проба, чи допуст Божий. Але ніхто не називає вбогих і убожества блаженними чи блаженством.

Христос робить відважний крок, коли називає вбогих блаженними, щасливими. Але не всіх убогих, а лиш таких, що вбогі духом. Тільки таких Він зараховує до громадян Небесного Царства.

Тут важливо зрозуміти дві речі: хто є вбогий духом та що є причиною і джерелом блаженства для убогих духом?

Зовсім певно, що Христос не розумів під «вбогими духом» тих, що є інтелектуально вбогими чи обмеженими розумом. Часто чуємо закиди ворогів Христових, агностиків чи комуністів, які глумляться над тим, що, мовляв, Христос і християнство за щасливих уважає упосліджених природою, обмежених розумом, назадницьких і соціально відсталих людей. Мовляв, такі приймають жахливі соціальні відносини як «блаженство» Боже і нічого не роблять для покращення долі працюючих, бідних і покривджених.

Христос не осуджував багатство як таке й багачів тільки тому, що вони були багаті. Те, що осуджував Христос, – це надмірне прив’язання до багатства та ставлення до нього як до мети людського життя.

Тому й блаженними, тобто щасливими, називає Христос не бідаків, не жебраків, не пролетарів, а тих, що духовно вільні від маєтків і багатств. Блаженними зве Ісус тих, що мають вільного духа і вільне серце від безоглядного, надмірного прив’язання до багатств, від безконечної журби про них, нездорової погоні за ними. Ось що значить «убогий духом»! Тобто убогий внутрішньо, убогий силою своєї волі від безлічі бажань. Такий, що вдоволяється тим, що найнеобхідніше для людського життя.

Грецький мислитель Клеант, що жив за 300 років до Христа, сказав: «Найбагатший є той чоловік, що найбідніший у пожаданнях». Людина, що має обмежені побажання, контрольовані розумом та волею, є справді багатою, бо має легко все, що їй потрібне. Вона є справді «вбога духом», бо вільна душею від кайданів, які накладають на себе люди пожадливі, захланні й ненаситні. Вбогі духом – це не бідаки чи жебраки, не упосліджені умом, а велетні духа – ради Христа.

Убогість духом, чи духовне убожество, – це свобода людського духа, серця й волі від надмірного прив’язання до дібр цього світу. Хто має таку свободу, той осягає Царство Боже, тобто щастя і вдоволення в Бозі. Цього вимагає Христос від усіх людей, бо така вбогість духа є ознакою Христових учнів і, як така, зобов’язує до чогось усіх християн.

Та є і специфічна «вбогість духа», якої Христос не конче вимагає від усіх людей, але яку Він дає як пораду, як поклик для певної групи людей. Це є порада практикувати євангельське убожество – убозтво духом для Христа та «Євангелії ради».

З інших уступів і подій Святої Євангелії знаємо, що розумів Христос під цим убожеством «Євангелії ради». Він радив юнакові, який бажав бути досконалим, щоб він ішов за Ним, щоб провадив євангельський спосіб життя, щоб відрікся світу, віддав своє майно на потреби бідних і став убогим зі свого вибору, із власної волі, із любові до Христа і «ради святої Євангелії».

Велич євангельського убожества лежить у тому, що воно є добровільне і випливає зі спонук святої віри. Метою його є вірніше наслідувати Христа, Який Сам про Себе сказав: «Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки, Син же Людський не має ніде й голови прихилити!». Євангельське убожество – це досконале наслідування Христа, що, «бувши багатий, збіднів ради вас, щоб ви збагатились Його убозтвом» (2Кор. 8:9). Христос не соромився Свого убозтва, бо Він його вибрав не так для Себе, як задля людей. Він міг прийти на світ і жити в достатках, але навмисне вибрав убоге життя, убогих батьків, убогий край, убогих Апостолів, убогих слухачів. Христос вибрав убожество матеріальне й соціальне, але освятив його «духовним убожеством», тобто вільним і святим вживанням дібр цього світу, щоб залишити всім Своїм визнавцям зразок людини, «убогої духом». Перш ніж навчати про блаженство вбогих духом, Ісус сам 30 років практикував його.

Євангельське убожество – це найдосконаліший і найвищий ступінь, до якого може піднестись людина «убога духом», бо через євангельське убожество людина добровільно зрікається свого природного права мати і самостійно розпоряджатися дочасним майном, і то на користь і добро громади. Тут і лежить цінність і зміст євангельського убозтва, святого обіту, життя в убозтві, яке є для спільного добра всієї церковної громади. Не є метою убозтва ані нужда поодиноких членів громади, ані якийсь «монаший капіталізм», ані якийсь «духовний кооператив», де хтось віддає малий вклад-капітал, щоб мати для себе багатовідсоткові користі зі спільного, корпоративного капіталу. Метою ж євангельського убозтва є вільне, добровільне і плідне посвячення себе більшій прославі Бога.

Зовсім певно, що Бог, Якому людина цілковито віддається в обіті убожества, не дає Себе перевищити в щедрості, тому й нагороджує «вбогих духом» послідовників Христових святою і Божою безтурботністю, яка йде від свідомості приналежності до Бога, до Його родини. Це свідомість і те «блаженство», посідання Царства Небесного, життя під охороною вседбаючого Бога, скарб небесний, який ніхто у «вбогого духом» відібрати не може.

Певно, що практикування євангельського убожества нелегке. Воно вимагає геройства, завжди злучене з ідеалізмом. А цього ідеалізму й геройства потрібно тепер, у добу секуляризму, натуралізму, які притупляють зміст вартостей, зокрема євангельського убожества. Надмірний легалізм і зловживання, пов’язане з хибною інтерпретацією обітниць убожества, є також великим пробним каменем для ідеалізму та геройської чесноти «вбогих духом», що вирішили бути вбогими на зразок убогого Христа.

«Блаженні вбогі духом, бо їхнєє Царство Небесне…»! Ось нагорода для всіх «убогих духом», зокрема нагорода за практикування євангельського убозтва. «От усе ми покинули, та й пішли за Тобою слідом; що ж нам буде за це?» (Мт. 19:27) – питав колись Ісуса св. Петро. І ми знаємо відповідь Христову Петрові про стократну нагород тут, на землі, і у вічності. Слова Христові не сказані на те, щоб нас заспокоювати чи відсунути розв’язку на невідоме завтра – «якось воно буде!» Ні! Це Божі слова, Божі запевнення і Божа нагорода! Ця нагорода нас не підведе, і вона виправдовує всі наші жертви й геройство, пов’язане з нашим життям в убозтві.

Казав колись св. Григорій з Назіянзу: «Багатства ченців – це їхнє убожество; їхнє майно – це їхня мандрівка; їхня слава – у погорді, їхня сила – у слабості, їхня плодовитість – у дівицтві; вони не мають нічого у світі, тому живуть понад ним, бо Господь є їхня доля; вони задля Царства Небесного вибрали життя в убозтві. І на тій основі – через убозтво – стали справжніми царями» (Св. Григорій Назіянзин. Христові блаженства).

Спитаймо себе: яке наше наставлення, переконання і практикування убозтва Христового? Чи воно приносить нам мир, задоволення і щастя, чи, навпаки, занепокоєння, нетерпеливість, нарікання, постійну журбу про дочасне? Коли все інше нас захоплює, то нехай ця віра в нагороду щасливої вічності буде для нас рушійною силою до жертви з усіх марнот цього проминаючого світу!