Блаженні засмучені

Для світу щастя – це багатство, розкоші, веселе й розгульне життя. А тут, у Христа, у Його програмовій Нагірній проповіді, блаженства і щастя обіцяні тим, що вбогі, засмучені й заплакані. Чи ж ці Христові слова не звучать для людського вуха як велика суперечливість, як парадокс? Але, на щастя, хоч як парадоксально не звучать для людського вуха Христові слова, вони все ж таки є єдиноправдиві й життєві. Це сама істина промовляє, це Сам Бог запевняє, а Він нікого не хоче і не може обманути.

Хто ж є ті, що сумують і плачуть? Чому Христос смуток і плач підносить до висоти блаженства? Який смуток і плач приносить людині щастя і то щастя тривале, вічне?

Як по-християнському, по-Божому розуміти смуток і плач? Яка користь з них для дочасного й вічного ущасливлення своєї душі?

Перша група тих, що сумують чи плачуть, – це люди, з якими трапилось якесь велике горе, які переживають якісь великі фізичні, душевні терпіння. Таких людей є дуже багато у світі. Кожний день приносить тим чи іншим людям нове горе, терпіння. Терпіння є всюди, й ніхто ніде не є звільнений від нього. Воно притаманне кожній людині від колиски до гробу. Дитина плачем сповіщає свій прихід на світ, а конаючий прощається з цим світом зітханням і зойком. Каже відомий письменник Віктор Гюго: «Родимося в сльозах, зростаємо в злиднях і праці, дозріваємо серед журб і відповідальності, старіємо в розчаруваннях, а вмираємо з плачем». Отже, терпіння належить до людського життя не менше, ніж втіха вдовілля. Воно є щось таке, наче негативний складник в електриці. Не будь його, немає й потоку електричного струму. Терплять усі: молодий і старий, бідний і багатий, вчений і невчений, добрий і злий; праведник і грішник, християнин і поганин, віруючий і невіруючий.

Нас цікавить питання, чому Христос тих, що сумують і плачуть, називає і проголошує блаженними, щасливими? Чи для блаженства в розумінні Христа вистачає самого факту, що хтось терпить, щось болюче переживає або заливається сльозами? Невже ж Господь любується людським терпінням та ще й зве його блаженством?

Коли ближче розглянемо інші вислови Христа, то бачимо, що Христос називає блаженними тільки тих, що сумують і плачуть, а їхнє терпіння має якусь місію і відіграє якусь роль в їхньому житті. Ось тому вони «будуть утішені», бо думка про Божу мудрість, Провидіння, про Його батьківське серце і любов сповняє їхнє серце спокоєм навіть серед найбільшого лиха і терпіння. Такі люди навіть серед плачу й смутку зазнають Божої потіхи, Божого щастя.

Христос проголошує блаженство сумуючих і плачучих тому, бо в Старому Заповіті терпіння уважалося злом, карою Божою. Тих, що їх стрінуло якесь нещастя, терпіння, вважались покараними, відкиненими й осудженими Богом.

Проти такого поняття людського плачу Христос рішуче виступив і підніс цей плач до ступеня блаженства. Ось питають Апостоли Ісуса: «Учителю, хто згрішив: чи він сам, чи батьки його, що сліпим він родився? Ісус відповів: Не згрішив ані він, ні батьки його, а щоб діла Божі з’явились на ньому» (Ів. 9:2-3).

Французький повістяр Франсуа Купле написав один із своїх найкращих творів під заголовком: «Щасливе терпіння». Він жив дуже неморально і через це згубив віру в Бога. Аж якось захворів і, прикутий до ліжка довгі роки в шпиталі, бачив, з якою печаллю, жертвою і любов’ю обслуговували його геройські монахині; він довго роздумував над тим, що є причиною їхньої жертви, звідки вони черпають силу душі до своїх щоденних послуг. Просвічений ласкою Бога, з допомогою свого терпіння, він відзискав віру, а з часом і здоров’я, тому й написав опісля найкращу свою повість про блаженне терпіння.

Друга група тих, що сумують і плачуть, – це ті, що жалують чи оплакують свої гріхи, свої лихі вчинки, своє далеке від Бога життя.

Моральне терпіння – терпіння нашого розуму, нашої свідомості, смуток душі й плач людського серця, яке спонукає роздумати над маєстатом Божим, нікчемністю людини та великим злом, що криється на дні кожного людського знехтування Божої любові. Смуток через зраду Божої любові – це святий смуток і блаженний плач! Це смуток, що в радість обертається, і це плач, що вводить у душу Боже щастя.

З навчання святої віри знаємо, що такий смуток і такий плач – плач надприродний і смуток духовний – змиває гріхи, навіть поза святою Сповіддю. Це досконалий жаль за гріхи, який проганяє злого духа з людської душі й впроваджує туди Бога. Ось що значить слово Христове: «Вони будуть утішені». Такі душі знайдуть потіху, віднайдуть щастя, бо, вболіваючи, плачучи над своєю невдякою, провиною, зрадою – віднайдуть самого Бога – джерело блаженства й щастя. Це сльози, що змивають бруд душі й приносять бальзам Божого потішення, радості. Це «блаженство засмучених», блаженство, яке може дати тільки Бог.

Такий смуток і плач, що перемінився в радість і щастя, мав пророк Давид. Він був «чоловіком Божим», праведним і милим Богові, але неопанована пристрасть привела його до гріха, до нещастя. Та він оплакував свій гріх, а доказом цього є ці гарні Псалми покаянні: «Змучився я від стогнання свого, щоночі постелю свою обмиваю слізьми, сльозами своїми окроплюю ложе своє!…» (Пс. 6:7). «Бо свої беззаконня я знаю, а мій гріх передо мною постійно. Тобі, одному Тобі я згрішив, і перед очима Твоїми лукаве вчинив… Обличчя Своє заховай від гріхів моїх, і всі беззаконня мої позагладжуй» (Пс. 51:5-11).

Такий смуток і жаль за гріхи мав і св. Петро, що тричі відрікся Христа, але після того «заплакав гірко».

З історії спасіння людства відомо дуже багато прикладів, коли через дар сліз, дар жалю за гріхи люди відзискували віру, ласку, мир і щастя в Бозі.

Ніяке багатство, ніякі дорогоцінні перли, ніякі великі й геройські діла, ніяка – навіть і найсильніша – любов не може доконати того, що довершує перед Богом один-єдиний досконалий жаль, святий смуток і блаженний плач над своїми гріхами й беззаконнями. Це справді плач, що відчиняє браму небесного щастя, Божого блаженства. Ніщо перед Богом не має такої вартості, як щирий, дитинний жаль людини за свої гріхи і беззаконня.

Тому до цього спасенного засобу нашої щасливості, нашого поєднання з Богом часто прибігаймо, плекаймо в собі постійну скруху душі й серця за наші особисті та суспільні гріхи, підтримуючи її чеснотою покути.

Смуток, що є блаженством, – це ще один вид смутку й плачу, що приносить людині щастя, це свята туга праведної людини за Богом.

Св. Григорій Нісський так каже про тих, що сумують: «Є двоє сліпих: один від народження, а другий втратив зір через хворобу. Цей другий знає, що втратив. І тому його смуток набагато більший від того, що не мав щастя бачити краси людей і світу». Так і ми знаємо, що відпали від нашої духовної батьківщини, але прагнемо понад усе повернутися туди. Тому ми тужимо, сумуємо, плачемо за втраченим добром, щастям, батьківським домом і Богом.

Такий смуток – це вираження туги за Богом, прикмета кожної праведної людини. Апостол Павло зазначає: «Горе мені, що вигнання моє продовжується. Я бажав би розв’язатися з цим тілом і бути з Христом». Тугою за Богом і небом горіло багато праведних душ.

І ми, якщо бажаємо бути щасливими в житті, мусимо плекати в собі такий настрій душі: тужити, зітхати, сумувати й плакати за Богом, за нашим щастям і вічністю. Шукати Бога слід не серед розгульного життя цього світу, не в бенкетах, а в тузі за Богом і Його раєм. Каже апостол Павло: «Ми подорожні на цій землі». У цій дорозі до нашої батьківщини – і наш смуток, і наше щастя, і наш плач, і наше блаженство!

Для тих, що сумують і плачуть у цьому житті ради Бога, Христос обіцяв Божу потіху. Цю потіху Він обіцяв не лише в тому світі як нагороду за терпіння в цьому світі, а й за вірність Йому під час терпіння.

Та не всі, що плачуть і сумують, будуть учасниками тієї втіхи, а лише ті, що терплять, сумують, плачуть «духом», тобто в цілковитому підданстві, довір’ї і любові до Бога.

Тільки шляхетні й святі сльози приносять душі Боже блаженство й щастя.

Не повинні людські сльози походити з болю розпуки, бо це сльози людини, яка не знає і не вірить у Бога, як і не вірив у Христа зрадник Юда Іскаріот, який також гірко плакав, що продав кров невинну.

Не повинні людські сльози бути бунтарські, сполучені з криком: «За що мене Бог карає? Чому я мушу так терпіти, а не хтось інший?». Це бо такі сльози, що замість блаженства й щастя, доливають оливи до вогню. Вони, замість гоїти рану, ще більше її роздирають.

Сльози людські, щоб принести Боже блаженство, мусять бути виплакані «духом», тобто оперті на сильній вірі в Бога, вірі в надприродну вартість усякого людського терпіння.

«Будуть потішені» всі ті, що сумують і плачуть, коли матимуть сильну віру в те, що цей смуток і цей плач не приходить на них, як грім з ясного неба» – як якесь непорозуміння, як якась незаслужена кара, але як дарунок Божого провидіння, як Божий посланець і пророк. «Золото і срібло випробовується в огні, а милі Богові душі в горнилі упокорення».

«Будуть утішені» ті, що сумують, але знають, що їхнє терпіння дане їм для їхнього спасіння і добра, для очищення їхніх душ, а може як Божа осторога. «Страшна це Божа кара – брак кари, коли твоє життя зле, а Бог тебе не карає, а щадить» – говорить св. Августин (Пояснення Пс. 65:15). Каже св. Павло: «Та засуджені від Господа, караємося, щоб нас не засуджено з світом» (1Кор. 11:32). А Христос нагадує: «Терпеливістю вашою душі свої ви здобудете», тобто здобувайте самих себе, свою вартість, свою гідність. Хто не сумував, не терпів, не зазнав болів, того душа тупа на Божий голос, нечутлива на болі ближнього.

Терпіння приносить радість душі, коли його трактуємо як частину Христового терпіння, бо «Господь, кого любить, того Він карає» (Євр. 12:6).