Царство Боже

Що ж таке Царство Боже, вість про яке посідає таке важливе місце в проповіді Ісуса?

Прихильники вульгарного месіанства пов’язували це поняття зі зовнішнім торжеством Ізраїлю і фантастичним добробутом на землі: сонце помножить своє світло, ріки – живильну воду, плоди будуть незвичайних розмірів. Пророки ж вірили, що воцаріння Бога прожене усяке зло і перетворить всесвіт. В апокаліптичній літературі останніх століть до нашої ери перепліталися обидва погляди. А те, що Царство започаткується пришестям Месії, було загальним сподіванням майже всіх юдеїв. Ісус говорить про Царство Небесне як про Своє Царство. Усім державам світу, усім видам людського Граду Він протиставляє володарювання Господнє. Царство Боже – «не з цього світу», воно – вище від усього минучого; долаючи владу Диявола, воно несе на землю закони Неба.

Цю духовну реальність не можна рівняти з якимось земним щастям. Земне щастя крихке: небагато треба, щоби розвіяти його, мов сон; але воно міцнішає і набирає нового змісту в промінні євангельських радощів, які вчать безстрашності, дарують певність і надію.

Навіть люди, які, здавалося б, зламані обставинами життя чи власними гріхами, подолавши спокусу силою віри, матимуть блаженство в обітованій землі Царства Божого. Воно чекає на миротворців і співчутливих, щирих серцем і переслідуваних за правду. Там втішаться ті, що плачуть, збагатяться «убогі духом», наситяться прагнучі Істини.

Таким чином, Добра Вість Христова є вістю про спасіння, про прилучення світу до Божого життя як до Його вищої мети.

Коли фарисеї, які багато міркували про «кінець часів», запитали в Ісуса про з’явлення Царства, Він відповів їм: «Не прийде Царство Боже помітно, і не скажуть: ось, воно тут, або: он там. Бо Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:20-21). Воно вже незримо присутнє серед людей, якщо в їхніх душах оселився Господь. Воно приносить усім, хто вступає в нього, не забуття, а світле, радісне почуття близькості Небесного Отця.

З часом же надійде день, коли Слава Царства буде явлена, як блискавка, що «йде зі сходу і світить до заходу». Говорячи про це, Ісус іноді вдавався до образної мови апокаліптичних книг, а деякі Його слова були сприйняті учнями в тому розумінні, що день Слави вже дуже близький.

Але значно частіше Ісус недвозначно повчав про довге, поступове наближення Царства і порівнював його з процесом дозрівання.

«Царство Боже подібне до того, як коли чоловік кине насіння в землю; і чи спить, чи встає вночі та вдень, а насіння сходить і росте, а як – не знає він. Земля бо сама з себе родить спочатку стебло, потім колос, далі повне зерно в колосі. Коли ж достигне плід, негайно посилає серп, бо настали жнива…»

Царство Боже, «мов зерно гірчичне, яке, коли сіється в землю, дрібніше за всяке насіння на землі. А коли посіяне, сходить і стає більше від усякого зілля та дає таке велике гілля, що під тінню його можуть укриватися птахи небесні».

Царство Небесне «подібне до закваски, яку жінка взяла і поклала на три мірки борошна, доки все не вкисне» (Мк. 4:26-32; Мф. 13:31-33; Лк. 13:18-21).

Настанова апостолам, Джеймс Тіссо

На тлі цих притч можна вважати, що й сьогодні історія християнства радше переживає тільки початок. Для здійснення задумів Божих дві тисячі літ не більше, ніж мить. Процес зростання триває повільно. Закваска діє не відразу.

Небесний дар не дається бездіяльним. Тому Ісус вимагає постійної боротьби. «Царство Боже, – говорить Він, – силою здобувається» (Мф. 11:12). Усе значуще зрідка здобувається без жертви, без відмови, без праці, а заради Царства жоден подвиг не можна вважати надмірним. Людина повинна шукати, діяти, вибирати.

«Входьте вузькими воротами, бо просторі ворота і широка дорога ведуть до погибелі, і багато хто йде ними. А вузькі ворота і тісна дорога ведуть у життя, і мало тих є, хто знаходить їх» (Мф. 7:13-14; Лк. 13:23-24)!

Єднання з Отцем перевищує усі цінності та ідеали, усі священні і благородні цілі людства. Здобуваючи його, ми здобуваємо все.

«І коли правиця твоя спокушає тебе, відсічи її та кинь від себе: бо краще для тебе, щоб загинув один з членів твоїх, аніж щоб усе тіло твоє було ввергнуте в геєну» (Мф. 5:30; Мк. 9:43-47).

«Ще Царство Небесне подібне до скарбу, захованого на полі, який знайшов чоловік і приховав, і на радощах іде й продає все, що має, і купує поле те. Ще Царство Небесне подібне до купця, який шукає добрі перли, і, знайшовши одну коштовну перлину, іде й продає усе, що має, і купує її» (Мф. 13:44-46).

«Не добре бути чоловікові одному» (Бут. 2:18), – вчить Біблія. Люди створені як істоти, що потребують одна одної. І саму справу Божу вони повинні робити спільно. Давнє обітування було звернене до старозавітної Церкви, тобто до Общини вірних. Вона обрана, щоб стати «царством священиків і народом святим» (Вих. 19:6), братством людей, які присвятили себе Богові. Коли ж народ Завіту виявлявся негідним цього покликання, пророки покладали надію на тих, хто встояв, кого вони називали «Шеаром» – Залишком. Але Ісус вже говорить не суто про залишок, а творить ніби новий народ Божий.

Деякі богослови припускали, ніби Христос не мав наміру засновувати Церкву, це Йому пізніше приписали. Але в Євангеліях є багато заперечень такої думки. Хіба випадково Ісус вибрав саме дванадцять апостолів? Безсумнівно, що Він бачив у них родоначальників Общини Нового Завіту, подібно до того, як древній Ізраїль походив від дванадцяти патріархів. Христос говорить про престоли, на яких сядуть дванадцятеро Його учнів «судити», тобто, очолювати Ізраїль (Мф. 19:28; Лк. 22:30; пор.: Як. 1:1)[1].

Характерно, що після зради Юди апостоли вирішили вибрати замість нього іншого, щоб зберегти число «дванадцять». Окрім них Ісус вибрав сімдесят апостолів, і це теж значуще. За традицією вважалося, що усі народи землі походять від сімдесяти предків (Лк. 10:1 і далі)[2].

[1] Мабуть, 24 старці, що сидять біля престолу Божого (Од. 4:4), в Об’явленні св. Івана Богослова означають родоначальників старозавітної і новозавітної Церкви. Пор.: Одкр. 21:14, де говориться про «дванадцять апостолів Агнця».

[2] Під час свята Кучок у храмі приносили 70 жертв за числом народів світу.