За кого ви Мене маєте?

Ісус розмовляє з учнями, Джеймс Тіссо

Літо-осінь 29 р.

Очевидно, для того, щоб перечекати, доки вгамуються народні хвилювання, Ісус залишив терени землі ізраїльської і рушив у сусідню Фінікію, де жив деякий час, намагаючись, щоб Його не впізнали. У ці дні Його проповідь замовкла, адже навколо були лише погани, час яких ще не настав[*].

Звідти Він пішов на південний схід у Декаполіс і згодом повернувся до тетрархії Филипа. Але біля Вифсаїди Його вже чекала юрба, хоча й значно поріділа, тож Ісус був змушений знову зникнути. Цього разу Він пішов у Голан, а потім далі, до верхів’їв Йордану. Шлях Його проліг поблизу засніженої Єрмонської гори, через околиці міста Кесарії, названого так Филипом на честь кесаря Августа.

Апостоли покірно скрізь йшли за Вчителем, дивуючись, чому Він не скористався ентузіазмом галилеян. А втім, мандруючи шляхом Зайордання, вони мали нагоду спокійно обміркувати події минулих місяців і утвердитися в рішучості ніколи не залишати свого Господа. Вони здогадувалися, що Наставник чекає на відверту розмову, що настав час чітко визначити їхнє ставлення до Нього.

Якось після самотньої молитви Ісус звернувся до Дванадцятьох із запитанням:

– За кого люди вважають Мене, Сина Людського?

– Одні – за Іоана Хрестителя, – сказали вони, – другі – за Іллю, інші – за Єремію або за одного з пророків.

– А ви за кого Мене вважаєте?

Раніше Учитель ніколи не жадав від апостолів такого прямого сповідання. Але слова Його вже не застали їх зненацька. Від імені всіх відповів Симон:

– Ти є Христос, Син Бога Живого!

Визнання св. Петра, Джеймс Тіссо

– Блажен ти, Симоне, сину Іонин, – урочисто проказав Ісус, – бо не плоть і не кров відкрили тобі це, а Отець Мій, Який на небесах; і Я кажу тобі: ти Петро, тобто “камінь”, і на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і врата пекла не здолають її. І дам тобі ключі Царства Небесного; і що зв’яжеш на землі, те буде зв’язане на небесах, і що розв’яжеш на землі, те буде розв’язане на небесах (Мф. 16:13-19).

Ці слова про Церкву стали ніби відповіддю на зміну, що сталася в їх свідомості. Хоча й раніше деякі апостоли називали свого Наставника Месією, але тоді вони були повністю в полоні помилкових уявлень. Інша справа тепер. Навіть переконавшись, що Ісус зневажив земну владу і мандрує як вигнанець на чужині, вони все ж знайшли в собі віру і мужність, щоб визнати Його Христом. І нехай Симон поки що не міг повністю збагнути значення цих слів, вимовлених ним самим, його сповідання відтепер стане символом віри усієї новозавітної Церкви.

Запитання Ісуса: «За кого люди вважають Мене?» – звучить і сьогодні; і сьогодні, як дві тисячі літ тому, багато хто готовий бачити в Ньому лише пророка чи учителя моралі. Вони не можуть пояснити, чому саме Ісуса Назарянина, а не Ісаю і навіть не Мойсея мільйони людей визнали «єдиносущним з Отцем».

У чому ж полягала неповторна привабливість Христа? Чи тільки в Його моральній доктрині? Адже високу етику пропонували і Будда, і Єремія, і Сократ, і Сенека. Як тоді християнство могло перемогти своїх суперників? І, нарешті, найголовніше: євангеліє аж ніяк не схоже на типову моралізаторську проповідь.

Тут ми входимо в сферу, найтаємнішу та вирішальну в усьому Новому Завіті, де раптом відкривається безодня між Сином Людським та всіма філософами, засновниками релігій.

Нехай Ісус жив і діяв як пророк, але те, що Він відкрив про Себе, не дозволяє ставити Його поряд з іншими світовими учителями. Будь-хто з них визнавав себе лише людиною, яка пізнала істину і покликана провіщати її. Вони чітко бачили дистанцію, яка відділяла їх від Вічності. А Ісус? Коли Филип несміливо попросив Його явити учням Отця, Він відповів так, як не міг відповісти ні Мойсей, ні Конфуцій, ні Платон: «Стільки часу Я з вами, і ти не знаєш Мене, Филипе? Хто бачив Мене, той і Отця бачив» (Ін. 14:9). Зі спокійною упевненістю цей Учитель, далекий від фальші та екзальтації, проголошує Себе єдиним Сином Божим. Він говорить вже не як Пророк від імені Сущого, але як сам Сущий…

Не дивно, що тепер для багатьох Ісус є незбагненною загадкою. Можна навіть зрозуміти тих, хто намагається вивчати Його як міф, хоча ці спроби й зазнали невдачі. Справді, важко припустити, що в Ізраїлі була Людина, яка насмілилася сказати: «Я і Отець – єдине» (Ін. 10:30); набагато легше уявити собі, як греки чи сирійці зіткали легенду про Сина Божого з фрагментів східних вірувань.

Погани вважали, що боги іноді народжуються на землі і навідуються до смертних; але Ісус проповідував у суспільстві, де такі міфи ніхто не сприймав всерйоз, де знали, що Божество непорівнянне з людиною. За цю істину старозавітна Церква заплатила надто високу ціну і надто довго боролася з поганством, щоб вигадати Пророка, який стверджував: «Я в Отці і Отець у Мені» (Ін. 14:11). Намагалися пояснити все, посилаючись на ап. Павла, який нібито створив догму про воплочення. Але «апостол народів» був юдеєм до мозгу кісток і сам по собі ніколи не прийшов би до ідеї богочоловіцтва.

Парадокс з’явлення Ісуса в тому, що Він – неймовірний і одночасно – історична реальність. Марно б’ється над Його загадкою плаский «евклідів» розум. Коли уславленого знавця античності Теодора Момзена запитали, чому він не згадав у своїх працях про Христа, він відповів: «Я не можу збагнути Його, тому вважаю за краще мовчати».

Філософ Спіноза, хоча й не був християнином, визнавав, ця божественна Мудрість «найбільше проявилася через Ісуса Христа». Наполеон, який у роки ізоляції багато думав про шляхи історії, наприкінці життя говорив: «Христос прагне любові людини – це означає, Він хоче того, що з найбільшим трудом можна одержати від світу, чого марно жадає мудрець від кількох друзів, батько від своїх дітей, дружина від свого чоловіка, брат від брата, одне слово – Христос прагне серця; цього Він хоче для Себе і досягає цього абсолютно досконало…. Лише одному Йому вдалося підняти людське серце до незримого, до пожертви тимчасовим. За допомогою цього Він поєднав небо і землю». «Поганин» Ґете порівнював Ісуса зі Сонцем. «Якщо мене запитають, – говорив він, – чи відповідає моїй природі благоговійне преклоніння перед Ним, я відповім: звичайно! Я схиляюся перед Ним як перед Божим одкровенням вищих засад моральності». Індуїст Махатма Ганді писав, що для нього Ісус – «страдник, втілення жертовності, божественний учитель».

Такі судження історика, філософа, політика, поета і мудреця, які розмірковували про особистість Христа. Але якщо Він не міф і не тільки реформатор, то хто ж Він? Чи не треба в пошуках відповіді прислухатися до тих, хто ходив з Ним містами й селами Галилеї, хто був найближче до Нього, з ким Він ділився найсокровеннішим? А вони на запитання: «А ви за кого Мене маєте?» – відповідають словами Симона-Петра: «Ти – Христос, Син Бога Живого!»

Щоб краще збагнути суть цього сповідання, ми повинні ще раз повернутися в далеке минуле.

[*] Мф. 15:21-28; Мк. 7:24-30. Біля Тиру Христос зцілив дочку фінікійки, хоча спершу відмовив їй у проханні. Цей випадок здивував оточення. І справді, чому Христос, який без вагань зцілив слугу римського сотника і не відхилив прохання еллінів про бесіду з Ним, виявив у цьому випадку таку суворість? Якоюсь мірою відповідь знаходимо в тому, що відомо про релігію сирофінікійців. Це був бузувірський вид язичництва, який набув похмурого розголосу масовими ритуальними вбивствами, принесенням у жертву дітей, розгнузданими почуттєвими обрядами. Для Ізраїлю, як найближчого сусіда фінікійців їх релігія була синонімом граничної нечестивості. Можливо саме тому Христос вимовив такі різкі слова, вказуючи, що не може бути однакового ставлення до сповідників єдиного Бога і до послідовників цієї демонічної релігії. І лише коли жінка смиренно погодилася з Ним, але продовжувала благати Його, Він зцілив її заради великої довіри до Нього.