Вирок

Пилат зробив висновок, що духовенство лише із заздрощів мстить популярному Проповідникові, а згідно з римським правом, для смертного вироку немає підстав. Він знову вийшов на підвищення, сів у суддівське крісло і оголосив:

– Ви привели до мене Чоловіка Цього, який ніби розбещує народ; і ось я перед вами допитав і не знайшов Чоловіка Цього винним ні в чому з того, в чому ви звинувачуєте Його. Й Ірод теж, бо я послав Його до нього, і нічого, вартого смерти, Він не вчинив. Отже, покаравши Його, відпущу” (Лк. 23:14-16).

Він вважав бичування достатньою мірою покарання Людини, яка Своїми словами порушувала громадський спокій.

Архієреї зрозуміли, що їхньому плану загрожує крах. Вони почали галасливо протестувати. Пилат же, сподіваючись знайти підтримку в юрбі, сказав, що звільнить Ісуса бодай заради свята. У в’язниці чекали на страту три бунтівники, серед яких був один Ісус бар-Абба – добре відомий у місті в’язень[1]. Обвинувачі скористалися цим і почали вимагати, щоб відпустили саме його. Натовп, підбурюваний ними, почав вигукувати його ім’я. Варавву в Єрусалимі не лише знали, а й вважали героєм, а Ісус був прибульцем. Його ім’я мало що означало для городян. Навіть, коли Пилат назвав Галилеянина «Царем Юдейським» (Мк. 15:12), це не вплинуло на юрбу, яка прагнула звільнити Варавву від страти.

Але Пилат не поспішав. Проти власної волі він відчув співчуття до звинувачуваного. Його бажання наполягати ще більше зміцніло після того, коли дружина прислала до нього служника, просячи за «Праведника». Вона запевняла, що їй уві сні було суворе застереження про Нього, а римляни, навіть невіруючі, надавали великого значення снам. Одне слово, все схилялося до того, що Пилатові не слід змінювати свій вирок.

За його наказом В’язня відвели до караульного приміщення Преторії і віддали до рук катів. Там зібралась уся когорта, мабуть, та сама, яка брала участь у затриманні Ісуса. Його прив’язали до стовпа і били батогом. У хід запустили римські батоги із шипами, які розривали тіло до крови. Після такої екзекуції людина перебувала в напівсвідомому стані, але солдатів це тільки розважало.

У Пилата служили переважно греки, самаряни і сирійці, які ненавиділи юдеїв. Користуючись нагодою, ці люди виплеснули всю злість на Страдника. Потім один із воїнів накинув на Нього свій червоний плащ, інший дав Йому до рук палицю, щоб Він був схожий на блазнівського царя. На голову Ісусові наклали імпровізовану «корону», сплетену з терну. За весь цей час Він не мовив ні слова. Солдати ж кланялися Йому до землі й кричали: “Радуйся, Царю Юдейський!” (Мф. 27:29). Деякі з них плювали на Ісуса і били Його палицею по обличчі й по голові.

Пилат гадав, що можна обмежитися цим покаранням, але поки тривало бичування, архієреї не марнували часу й запалили юрбу до краю. Зараз уже всі одноголосно вимагали розіп’ята Назарянина замість Варавви.

Як тільки на помості з’явився Ісус, жорстоко побитий, поранений, у кривавому плащі, над площею пронісся крик: “Розіпни, розіпни Його!“.

– Це – Чоловік! (Ін. 19:6,5) – вигукнув прокуратор, намагаючись, мабуть, сказати, що саме Він заслуговує звільнення. Але у відповідь неслося:

– Візьми Цього, відпусти ж нам Варавву! (Лк. 23:18).

Пилат не знав, що й думати. Він звелів знову вивести Ісуса.

– Яке ж зло Він учинив? Я нічого, вартого смерти, не знайшов у Ньому (Лк. 23:22), – з досадою сказав він.

– Ми маємо закон, – відповіли книжники, – і за законом нашим Він повинен умерти, тому що зробив Себе Сином Божим.

Забобонний страх закрався в душу римлянина. Він не розумів, що діється.

– Звідки Ти? – запитав він Ісуса, повернувшись до Преторії.

Ісус мовчав.

– Чи мені не відповідаєш? Хіба не знаєш, що я маю владу розіп’ясти Тебе, і владу маю відпустити Тебе?

– Ти не мав би наді Мною ніякої влади, якби не було тобі дано звище. Тому більший гріх на тому, хто видав Мене тобі, – сказав в’язень. (Ін. 19:7-11).

Ці слова сподобалися Пилатові. Він більше не намагався торгуватися й втрачати свій престиж. Але коли він востаннє зайняв суддівське крісло, на нього чекала неприємна несподіванка. Галилеянин називав себе Месією, вже за це Його слід вважати бунтівником.

“Юдеї ж кричали: якщо відпустиш Його, ти не друг кесареві; всякий, хто робить себе царем, противиться кесареві” (Ін. 19:12).

Пилат добре вловив загрозу й збагнув, що йдеться про його власне благополуччя. Знаючи суворість Тиберія, який пильно стежив за спокоєм провінцій, він і без того мав підстави остерігатися. Скарги на його свавілля все частіше надходили до Рима. Вороги прокуратора могли використати цей процес проти нього, а Пилат не хотів позбуватися вигідної посади і відповідати перед легатом Сирії чи перед самим імператором. Уже вагаючись, він ледь спробував ще раз вплинути на юрбу. Ісуса поставили на поміст – Габатту або Ліфостротон і, вказавши на Нього, прокуратор вигукнув:

“Ecce Homo”, Мігай Мункачі

– Це Цар ваш!

– Візьми, візьми і розіпни Його! – волало збіговисько.

– Чи Царя вашого розіпну?

– Немає в нас царя, крім кесаря! (Ін. 19:14,15) – відповіли архієреї.

Така вірнопідданська заява позбавила Пилата вибору. Врешті-решт, чи щось означала для нього доля якогось єврейського Пророка, коли на карту поставлене його, Пилатове, благополуччя? Бажаючи показати, що він діє не за Законом, а за проханням, прокуратор звелів принести йому води і, як того вимагає східний звичай, демонстративно помив руки: «Не винний я в крові Праведника Цього» (Мф. 27:24). Але люди біля помосту, незважаючи на жест судді, далі бушували. «Кров Його на нас і на дітях наших» (Мф. 27:25), – кричали вони, даючи зрозуміти, що усе діється на їх вимогу[2].

Звістку про помилування Ісуса Варавви зустріли бурхливими оплесками; у них потонули слова вироку, звернені до Ісуса Назарянина: «Іbіs ad crucem», «Ти будеш розіп’ятий».

Засудженого передали солдатам.

[1] Варавва теж мав ім’я «Ісус», про що свідчать давні манускрипти, що зауважив ще Оріген; Ін. (18:40), називає Варавву «розбійником» або (як у деяких рукописах) «ватажком розбійників». Але Мф. і Мк. уточнюють, що цю людину засудили «із своїми спільниками, які під час бунту вчинили вбивство» (Мк. 15:7), а Мф. (27:16) зазначає, що в місті Варавва був «відомий в’язень». Усе це дозволяє вважати Варавву партизаном-зелотом і зрозуміти, чому юрба так пристрасно домагалася його помилування. Звичай відпускати засудженого в день свята був, очевидно, римським.

[2] Автор Мішни наголошує: якщо свідчення свідка спричиняють страту звинуваченого, то він цим «бере на себе кров цієї людини» (Санхедрин, ІV:5).