Жінка-хананеянка – мати хворої дитини

Ця напружена сцена з Євангелія від Матвія розповідає історію невідомої, безіменної жінки, яка просить Ісуса оздоровити її хвору дочку. Він подорожує в тирській околиці, а вона біжить за ним і кричить: «Тоді учні Його, підійшовши, благали Його та казали: Відпусти її, бо кричить услід за нами! А Він відповів і сказав: Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого… А вона, підійшовши, уклонилась Йому та й сказала: Господи, допоможи мені! А Він відповів і сказав: Не годиться взяти хліб у дітей, і кинути щенятам» (Мт. 15:23-26).

Що це за така надзвичайно різка відмова! Це не відповідає образу Ісуса: лагідному, уважному. Наступна реакція жінки зрозуміла – вона розплакалася. Їй кажуть, що вона наче жебрацька собака. Яка глибока образа! Звідки жінка-хананеянка бере сили не плакати і не обурюватися, а продовжує просити, боротися, аргументувати?

Очевидно, через турботу про свою дочку. Якщо є хоча якийсь шанс зробити щось для своєї власної хворої дитини, то мати не залишить жодного каменю не перевернутим. Жінка-хананеянка не знає точно, хто цей Ісус. Але в неї є глибока надія, що Він може щось зробити для її дочки. Тому вона не здається. Вона приймає образливі слова, які використовує Ісус, і відповідає: «Але ж і щенята їдять ті кришки, що спадають зо столу їхніх панів».

Така відповідь вимагає поваги. Ця жінка не втрачає своєї гідності. Якщо Ісус принизить її, вона прийме образу, з високою піднятою головою і вимагатиме свого права. Хто читає цю історію, і до сьогодні відчуває зміну в спілкуванні цього Чоловіка і цієї жінки. У неї є сміливість зробити цей крок, бо вона просить не для себе. Вона просить за свою дитину: «Тоді відповів і сказав їй Ісус: О жінко, твоя віра велика, нехай буде тобі, як ти хочеш! І тієї години дочка її видужала» (Мт. 15:28).

Сам Ісус, очевидно, чогось навчився з цієї зустрічі. Декілька років тому я називала жінку-хананеянку «вчителькою» Ісуса, що викликало певну критику: Ісусові не доводилося вчитися. Але я думаю, що як справжній людині, Йому завжди відкривалося нове розуміння, нові уявлення про когось. Справа торкалася не тільки Ізраїля. Це Божа добра новина для всього світу.

Коли ми дивимось на роль жінки в цьому уривку, ми бачимо, що мати хворої дитини несе особливий тягар. Вона страждає разом з дитиною, часто хотіла б перенести біль на себе, щоб побачити своє дитя здоровим. Дуже боляче бачити власну дитину такою ослабленою. Для догляду за хворою дитиною або дитиною з інвалідністю потрібно набагато більше сили, ніж турбуватися про здорову дитину! Горе сягає глибини серця матері…

Така життєва ситуація дуже усамітнює людину. Терпеливість інших людей до хворих, як правило, дуже швидко вичерпується. У той час як інші діти розвиваються, власні хворіють, стають блідими, слабкими і немічними, з проблемами здоров’я. Це ранить серце кожної матері. І тому часто не вистачає переконання, що дитина бажана, мучить думка, чому власна дитина не може бути здоровою. Хвороба, занепокоєння, заздрість та виснаження роблять розмови з іншими матерями важкими. Так, матері хворих дітей часто бувають дуже самотніми, наодинці зі собою та своєю хворою дитиною. Окрім спільних страждань, це також може призвести до агресії: «Ти зламала все моє життя». Такі думки заборонено матері висловлювати, вони залишаються глибоко в душі і, звичайно, горе тоді стає ще більшим тягарем. Це стосується також і пар, які стикаються з розчаруванням, що їхня дитина не така, як інші діти. Але більшість батьків вважає, що любов до хворої, вразливої дитини особливо глибока, і саме ця дитина особливо дорога для них.

І, нарешті, існує можливість неприйняття та переслідування: «Дивись, дитина-інвалід!» «Бідна жінка, як страшно». Додатковим проявом приниження та ще сильнішого тягару є відкинення суспільством хворої дитини. Багато людей, очевидно, мають застереження, коли мова йде про них. Але коли бачать хвору дитину, вони невпевнені і не знають, як підходити до дитини та матері.

У цьому плані сьогодні нічого не змінилося порівняно з минулим. Крім того, у наші дні багато хто має фінансові труднощі: потрібна фізіотерапія, спеціальне обладнання, можливо, інвалідний візок. Хто хоче оптимального догляду за хворою дитиною, доведеться обійтися без багатьох інших речей. Якщо мати піклується про свою хвору дитину, її професійна кар’єра, як правило, виключається.

У Німеччині матерям дітей-інвалідів сьогодні особливо важко. Як не дивно, інвалідність все частіше і зовсім по-новому розцінюється як вина матері, і вони ставлять собі питання, чи народжувати дитину? Якщо жінка під час вагітності дізнається, що в її дитини синдром Дауна, вона може позбутися її – не на законних підставах, але без покарання. Якщо мати вирішила піклуватися про свою дитину, хоча вона знає, що вона буде неповносправною, вона незабаром буде змушена виправдовуватися. «Власна провина» – це думка не багатьох, але мати з цим повинна впоратися. Замість підтримки вона часто чує звинувачення. І замість того, щоб переживати про піклування за своїх літніх батьків, як це роблять інші діти, батькам доводиться все життя піклуватися про свою хвору дитину. Вони (батьки) хвилюються, хто подбає про їхню хвору дитину, коли вони помруть.

Віра відіграє велику роль, коли людям доводиться жити з хворобою. Оскільки Бог звертається до нас, якими б сильними ми не були, і ми знаємо, що одне життя не менш варте, ніж інше. Хвора людина вартує в Бога не менше, ніж здорова. Хвороба – це не покарання Бога, не провина, а тягар життя, який Бог хоче нести разом з нами. Той, хто ніколи не стикався з хворобою, говорить про життя як про людину, яка читає лекції про широкий світ, але ніколи не виїжджала з країни. Жінці-хананеянці допомогла віра. Віра, абсолютно незрозуміла, з якою вона повністю довірилася Ісусові. Надія цієї жінки була сильнішою, ніж ті обставини, в яких вона знаходилася.

Американська письменниця Перл С. Бак описує в своїй автобіографії дуже схожий приклад матері дитини з розумовою вадою. Вона розповідає, як повільно, крок за кроком розуміє, що її дитина не така, як інші діти і не хоче прийняти цієї істини, поки не усвідомить, що щось не так. Бак пише: «Тоді розпочався довгий шлях, про який батьки таких дітей так добре знають. Відтоді я говорила із багатьма, і завжди повторювалося те саме. Керовані переконанням, що повинен бути хтось, хто може зцілити дитину, тягнуть своїх дітей по всьому світу і шукають того, хто допоміг би». Ця невідома жінка з Біблії знайшла Того в Ісусі. Вона буде радіти, коли дочка одужає, її радість і полегшення будуть безмежними. Вона, впевнена, відсвяткувала подію; не перестає радіти; вона сміється, пишається і радіє своїй відвазі, що не відступила, а твердо стояла і знайшла вихід у потрібний час. Перемога над хворобою – це свято визволення.

Але багато жінок цього не відчувають. Матері бачать, як гине їхня дитина, і Біблія про це знає, як в оповіданні про вдову з Сарепти (1Цар. 17). Вони все життя піклуються про своїх хворих дітей та дітей-інвалідів. Їхню силу та відданість визнають рідко, їхні «великі успіхи» ледь помітні. Це стає особливим у сильному суспільстві, в якому спорт і швидкість користуються попитом, ледве звертаючи увагу на те, що саме люди, яким доводиться жити з хворобою, розуміють щось глибше і набагато цінніше в житті. Матері хворих дітей потребують більшого визнання. Від нас усіх. Я, у будь-якому випадку, захоплююся їхньою силою, їхньою сміливістю та вірою, як у жінки-хананеянки.