Руф

ГОТОВА НА ВСЕ, ЩОБ ВІДНАЙТИ СВОЄ МІСЦЕ

Руф і Ноєминь, Іветта Позднікова

Життя Руфі – це найбільш зворушлива біблійна історія, де описано незвичайний суспільний поступ. Варто знати, що лише дві біблійні книги отримали свої назви від жіночих імен: Книга Руфі та Книга Есфирі.

Історія бере початок від нещастя – в Ізраїлі починається великий голод. Родина, яка складається з чотирьох осіб, переселяється до Моаву. Потім з Ноєминню трапилася найбільша трагедія, яка тоді могла трапитися з жінкою, – помер її чоловік. Це він заробляв на всю родину. Після втрати чоловіка вдова була приречена жити в бідності й злиднях. Ситуація ще погіршилася, коли померли обидва сини Ноємині, залишивши її з двома невістками. Ноєминь була в такому розпачі, що змінила своє ім’я на Мара, що означає «моя гіркота». У цей драматичний момент на перший план розповіді виходить Руф.

Руф 1-4; Євангеліє від Матвія 1:5

Її погляд…

Моя репутація завжди йшла попереду мене, де б не згадали моє ім’я. Ну що ж, я не завжди була доброзичливою, чудовою особою, якою ви мене вважаєте. Я виховалася в багатих краях, де процвітав добробут. Ми мали лише одну велику ваду – поклонялися поганським ідолам. Ми поклонялися найкривавішим божествам світу, а це означає, що в нашому суспільстві життя не мало якоїсь особливої цінності. З морального огляду ми не були настільки зіпсованими, як мешканці Содоми й Гоморри, але були дуже чуттєвими й любили отримувати приємність.

Мене вважали вродливою дитиною. Тож я мала щастя, що мене не принесли в жертву Молохові. Батьки ледь не билися, щоб отримати привілей принести своїх дітей як ритуальну жертву через спалення, яке було частиною наших обрядів. Мої батьки ніколи не підтримували ці страшні й нелюдські ритуали.

Коли я була молодою дівчиною, то стикнулася з чимось цілком іншим і водночас чудовим. У нас по сусідству жила родина з чотирьох осіб, подружжя з двома синами. Вони втекли від голоду, який розпочався в їхніх краях. Прибули до нас через потребу й ніколи так і не стали частиною нашого суспільства. Вони були інші, ніж ми. Добрі, однак інші. Це всі помічали.

Незадовго після їхнього прибуття помер батько родини. Ми помітили, що Ноєминь, вдова, інакше, ніж ми, переживає жалобу. Мене це зацікавило. Тоді я почала звертати більшу увагу на її синів, а вони були спритні хлопці. Разом з Орфою, моєю найліпшою подружкою, ми почали домагатися їхньої прихильності. І незабаром досягли своєї мети. Орфа одружилася з молодшим (Хилеоном), а я – зі старшим (Махлоном). А він був справжнім жеребцем.

Згодом ми помітили, наскільки сильно наші чоловіки порушили принципи, одружуючись з нами. Адже їхній закон забороняв одружуватися з моавитянками. Чому? Бо ми були поганами й поклонялися страшному богові вогню (Молохові), а також його братові (Кемошу). Незважаючи на це, вони одружилися з нами. Я ніколи не дізналася, чому їхні батьки не знайшли їм у Вифлеємі добрих єврейських наречених.

Нам жилося добре. Оскільки Ноєминь овдовіла, Хилеон та Махлон опікувалися нею. Половину часу вона проводила в нас, половину – у Орфи й Хилеона. Я переконалася, що вона була чудовою людиною, й полюбила її. Між нами зав’язався дуже міцний зв’язок, навіть міцніший, ніж із моєю мамою.

Так минуло десять років. Раптом Хилеон та Махлон захворіли на якусь дивну хворобу й померли один за одним. Їхній похорон був дуже сумний. Я жаліла Ноєминь більше, ніж себе. Вона втратила чоловіка, синів і залишилася цілком сама в чужому краю. Ми не встигли дати їй внуків. Тепер ми всі стали вдовами. Це була найгірша ситуація. Ми почали бідувати, навіть могли втратити дім. Розумієте, у наші часи жінки не мали жодних прав, не могли голосувати ані володіти майном.

Одного дня мама, бо саме так ми її називали, отримала лист від одного зі своїх родичів із Вифлеєму. Той писав, що вона може повернутися додому, бо голод закінчився і життя поволі налагоджується. Ноєминь прийняла рішення миттєво. Нам також не треба було багато часу, щоб спакувати наші вбогі пожитки.

На світанку одного спекотного дня ми вирушили в напрямку Вифлеєму. Після довгої та важкої мандрівки настав час перепочити. Ноєминь була на диво маломовна. Я вирішила, що вона роздумує про майбутнє, яке там нас чекає. А ми з Орфою увесь час розмовляли.

Коли ми йшли за верблюдами, Ноєминь взяла кожну з нас за руку і сказала:

– Дівчата, повертайтеся до своїх матерів. Повертайтеся додому. Я надто стара на чергових синів. Вам не варто на мене розраховувати. Повертайтеся додому. Ви – вільні.

Ми з плачем кинулись обіймати одна одну. Орфа і я почали протестувати:

– Ні, мамо. Ми підемо з тобою.

Ноєминь поглянула на нас крізь сльози і ще раз рішуче наказала нам повертатися до рідних домівок. І ми знову розплакалися. Орфа, хоча й плакала, виглядала так, ніби їй камінь зі серця впав. Вона запевнила, що повернеться до Моаву. Я більше ніколи з нею не зустрілася, хоча часто задумувалася, що ж нею трапилося. Вона була доброю подружкою. У глибині душі я відчувала, що вона так ніколи і не повірила в єдиного Бога ізраїльтян. А я прийняла інше рішення. У кількох словах, які линули з глибини мого серця, я висловила свою любов та прив’язаність:

– Не змушуй мене. Я не можу тебе залишити. Куди ти підеш, туди й я піду. Твій народ буде моїм народом, а твій Бог буде моїм Богом. Де ти помреш, там і я помру. Нас ніщо не розділить.

І так ми вирушили далі в дорогу, дві вдови: молода й набагато старша. У Вифлеємі наша поява стала справжньою сенсацією. Моя свекруха дуже постаріла. Колись вона була заможною, тепер ходила в лахмітті. Люди її ледве розпізнавали, бо жалоба таки залишила на ній свій слід. Ноєминь повторювала:

– Не називайте мене Ноєминню, а Марою, через мою гіркоту й жаль до Бога. Він погано зі мною повівся й неабияк випробував.

Вона виглядала й розмовляла так, як стара згіркла жінка. Але я знала, що насправді вона не така. Це була депресія, і колись цей стан мав минутися. Я й надалі любила цю жінку, незважаючи на її гіркоту. З нею жилося нелегко, бо вона постійно нарікала. Я робила все, що в моїх силах, щоб якось полегшити її стан, однак мої зусилля були марними. Та я не піддавалася. Я заохочувала Ноеминь зосереджуватися на позитивних справах. А вона не хотіла мене слухати.

Насамперед ми мали вирішити, де ж нам жити. На щастя, родич Ноємині прийняв нас до себе. Ми могли в нього жити, поки не знайдемо ліпше помешкання. Потім треба було подбати про те, що ми будемо їсти тепер та під час зими, до якої залишалося недовго.

Ми прибули до Вифлеєму, коли почали жати ячмінь. Ноєминь пояснила мені, як в Юдеї працює система соціальної допомоги. Кожен рільник, який збирає колосся, проходить полем лише раз. Він не жне збіжжя на узбіччях ані в кутках. Те, що залишається, можуть забирати вбогі. Багато хто хотів отримати ці рештки. Часом збирання колосків ставало не надто безпечним заняттям для жінки. Жадібні люди могли відібрати в неї все, що вона назбирала.

Наступного дня ще до світанку я почала збирати колоски на полі, що належало заможному чоловікові. Я працювала сама, здалека від інших, не фліртувала з чоловіками, як це робили інші дівчата. Праця була мозолистою, але до обіду я встигла зібрати приблизно один бушель. Це небагато. Безперечно, нам було потрібно набагато більше. Під час перерви я випадково почула, як інші розмовляли про Вооза, багатого власника поля.

Незабаром з’явився і він і запитав працівників:

– А хто ота молода жінка, що збирає колоски?

Він помітив мене. Хоч мені й було тридцять років, я й надалі була вродливою. Слуга, який пильнував женців, відповів:

– Це моавитянка, вона прийшла з Ноєминню. Вона тяжко працює і майже не відпочиває.

Тоді Вооз підійшов туди, де я збирала колоски, зупинився і промовив:

– Ти не мусиш ходити на інші поля. Залишайся тут і долучися до моїх слуг. Іди за женцями, а коли захочеш пити, то можеш напитися з наших дзбанків.

Я не знала, що йому відповісти, тож нахилилася низько, намагаючись зібратися із думками. А тоді випросталася і запитала:

– Чому ти звернув на мене увагу? Я – лише вбога жінка.

– Я чув про тебе, – відповів він, – і про те, як ти турбуєшся про свекруху. Господь, Бог Ізраїлю, винагородить тебе за це.

Я вже знала, що між нами щось заіскрило. Я йому сподобалася. Коли настала пора обіду, Вооз запросив мене до себе. Він наказав своїм людям:

– Дозвольте їй збирати за вами. Залишіть для неї снопи і допоможіть, якщо їй буде потрібна допомога.

Також сказав їм, що мають бути люб’язні зі мною. Цієї ночі вони навіть допомогли мені віднести збіжжя додому. Неймовірно, скільки колосків я змогла зібрати! Ноєминь була приємно вражена. Я розповіла їй про цього чудового старшого чоловіка, на полі якого я працювала.

– Його звати Вооз, – сказала я.

– Нехай його Господь благословить, – прошепотіла Ноєминь й кинула на мене швидкий погляд, як хитра мати, яка полює на доброго чоловіка для своєї доньки.

– Руфо, – схвильовано сказала Ноєминь, – цей чоловік є моїм далеким родичем. Він один з тих, хто має щодо нас право викупу.

– А що це означає?

– Це означає, що якщо він захоче, то може викупити землю, яка належала Махлонові, й одружитися з його вдовою.

Я навіть не мала уявлення, що є таке право. Наше майбутнє почало вимальовуватися дещо оптимістичніше. Щобільше, я довідалася, що Вооз – це найліпший кавалер у Вифлеємі. Це правда, він був уже старшим чоловіком, зате багатим, статечним і шанованим. А що ж ще потрібно, щоб бути добрим чоловіком і батьком? Ноєминь була схвильована ще більше, ніж я. Вона склала певний план і, таємничо усміхаючись, поділилася ним зі мною:

– Сьогодні увечері швидко прибіжиш додому. Скупаєшся, напахаєшся парфумами й одягнеш найліпшу сукню. Вооз завершує жнива ячменю, тож залишиться на полі. Почекаєш, поки він поп’є і повечеряє. Тоді він буде в доброму гуморі. А ти роздивися швиденько довкола і пошукай місце, де він ночує. Після закінчення жнив кожен ночує на полі, щоб охороняти врожай від злодіїв. Такий у нас звичай. Коли він засне, ляжеш біля його стіп, а він скаже тобі, що маєш робити.

Я подумала, що моя свекруха дуже спритна, і зробила все, як вона й казала. Вооз пробудився вночі й побачив, що я лежу біля його стіп.

– Хто ти? – запитав він.

– Я – Руф, твоя служниця. Розтягни наді мною свій плащ, бо ти – мій родич.

Він був здивований, але з приємністю виконав моє прохання. Решту ночі ми розмовляли. Чим довше ми розмовляли, тим більше я переконувалася, що план моєї свекрухи таки вдасться.

Була лише одна проблема: в Ноємині був ближчий родич, і це він мав право першості. Вооз мав намір зустрітися з ним і в присутності десяти свідків дати йому можливість відмовитися від свого права викупу. Той чоловік, звісно, хотів взяти землю. Але коли дізнався, що мусив би взяти також мене, моавитянку, то відмовився. Навіть не хотів побачитися зі мною. Яке полегшення! Я неймовірно зраділа.

Вооз освідчився мені, й ми одружилися. Моя історія – це одна з найнеймовірніших розповідей про те, як доля може змінюватися, бо не відомо, що нас чекає завтра. Я була вбогою вдовою, яка виживала завдяки доброзичливості інших, а стала дружиною найбагатшого чоловіка у Вифлеємі. Бог нас поблагословив і відкрив моє лоно. Я народила первородного сина, якого ми назвали Овид. Ноєминь була щаслива, як ніколи раніше. Інші жінки раділи разом із нею: «Яке це щастя, що в тебе був родич, який вас викупив. Нехай твій внук буде відомий у всьому Ізраїлі. У тебе добра невістка, вона вартує більше, ніж сім синів».

Доньки завжди виняткові. Я також почувалася винятковою. Бог Ізраїлю був люблячий і турботливий. Він цікавився долею людей, навіть тих, що занурилися в смуток та жалобу, як Ноєминь.

Народження внука повністю змінило мою свекруху. Вона стала зразковою бабусею і розпещувала маленького Овида. Залюбки залишалася з ним, коли ми хотіли кудись піти або ж були в подорожі. Життя не могло бути ще ліпше. Я дякую Богові, Який обдарував нас таким великим щастям. Якщо ви довіритеся Богові, то жодна ситуація не буде безнадійною. Не піддавайтеся, навіть якщо обставини вам не сприяють. З Богом все можливо.

Чого нас вчить історія Руфі?

Історія Руфі – це одна з найчудовіших історій у Біблії. Вона засвідчує, як наші рішення можуть формувати нашу долю. Руф прийняла рішення: вона постановила допомогти Ноємині. Не залишила свекруху. Я вірю, що вона робила це цілком безкорисливо. І її рішення принесло плід у вигляді великого благословення. Руф стала невісткою Раав і прабабцею царя Давида.

Коли ти визнаєш Бога своїм Господом і довіришся Йому настільки ж сильно, щоб віддати в Його руки все своє життя, то не знатимеш, що таке поразка. Це черговий приклад того, що Бог любить щедро обдаровувати Своїх дітей.