Цариця Есфир

ГОТОВА НА ВСЕ, ЩОБ ВРЯТУВАТИ СВІЙ НАРОД

Есфир викриває Амана, Ернест Норманд

Ми небагато знаємо про Есфир та її походження. Лише те, що вона народилася в єврейській родині, яку зловили та вивезли до Сузи, столиці Перської імперії. Через якийсь час євреям було дозволено повернутися до Єрусалима, але родина Есфирі, як багато інших, вирішила залишитися в Персії. Це було приблизно 600 р. до н. е. Насправді вона називалася Гадасса. Її батьки померли, коли вона була малою дитиною, а опікувався нею Мардохей, який жив при царському дворі. Серед учених немає згоди стосовно їхнього споріднення: одні вважають, що він був її далеким кузеном, інші – що дядьком. Так чи інакше, він виховав Есфир як свою доньку, а вона любила його й була слухняна навіть тоді, коли стала царицею.

Книга Есфирі 1-10

Її погляд…

Я прийшла на цей світ у єврейській родині. Мене назвали Гадасса. Я була одиначкою. Ми мешкали в Сузах, столиці Перської імперії. І батько, і мати тяжко працювали для імперії. Наш народ підкорили дуже давно, і ми опинилися в Персії. Через деякий час частина наших земляків повернулася до Єрусалима, однак мої батьки вирішили залишитися.

Батьки померли, коли я була дитиною. І я залишилася б зовсім сама, якби не дядько Мардохей. Він був чудовою людиною, і я його дуже любила. Він почав працювати в адміністрації палацу. Був кмітливий, а перси цінували це й гідно винагороджували його.

А потім трапилося щось неймовірне: цариця Астинь відмовилася виконувати наказ царя Ксеркса. Про це ми дізналися зі засобів масової інформації. Упродовж багатьох днів усі говорили лише про це. Адже це була справжня сенсація. Один зі семи князів царства зажадав її смерті, перш ніж інші дружини почнуть брати з неї приклад. Уся ця справа не вартувала й виїденого яйця, але хіба хтось наважився б уголос розсміятися?!

Жінки потиху розмовляли між собою: «Браво, дівчино, так тримати!». Чоловіки боялися бунту й кричали: «Треба покарати цю жінку!». Це була гаряча новина нашого часу.

Радники царя були обурені: «Якщо цариця нехтує наказом Його Високості, то незабаром всі дружини почнуть противитися своїм чоловікам. До цього не можна допустити! Царю, покарай її!».

Описи цієї події інформують нас, що цар заборонив їй з’являтися перед ним.

Однак врешті-решт йому набридла самотність. Він почав прагнути нової дружини. Царські радники у всіх провінціях оголосили конкурс краси. Мардохей погодився, що я також візьму участь у цьому конкурсі. Отак мене вибрали до царського гарему. Кожна з нас отримала сімох дівчат, які дбали про нашу вроду й впродовж року готували до зустрічі з царем. Всі хотіли здобути корону, тож конкуренція була велика. Адже кожна з нас мріяла про власних слуг, багатство, престиж, славу та владу. Про все, що символізувала царська корона. Всі, крім мене. Я не хотіла й не потребувала цього. Бо була скромною єврейською дівчиною. Коли надійшла моя черга, я стала перед царем. Я ні про що не просила, крім того, що порадив мені один царський євнух. І без проблем здобула корону. Ви можете собі це уявити, що я здобула корону й серце царя?!

З простої невільниці я перетворилася у царицю наймогутнішої світової імперії.

Через якийсь час Мардохей дізнався про змову проти царя. Розповів мені про це, щоб я застерегла царя. Змовників повісили, а нотатку про цю подію вписали в царську хроніку.

А потім трапилося щось страшне. Дядько Мардохей, нехай земля йому буде пухом, наробив неабиякого рейваху. У Персії жив один пихатий чоловік на ім’я Аман, головний царський радник. Він страшенно любив керувати іншими. Постійно акцентував на своїй значимості й на всіх дивився зверхньо. Аман наказав, щоб інші кланялися йому ще здалеку. А дядько Мардохей відмовився, він сказав, що схилятиме свою голову лише перед Богом. Аман люто зненавидів мого доброзичливого дядька.

Аман продумав диявольський план помсти: він проголосив декрет про знищення всіх євреїв на території імперії і наказав розіслати його по всіх провінціях. У місті панували страх та паніка. Мардохей розказав мені про змову. Дав мені зрозуміти, що моє життя і життя всіх євреїв у царстві під великою загрозою. Дядько також сказав, що єдиний спосіб врятувати себе та інших – це випросити в царя помилування. А це було зовсім нелегко. Кожного, хто з’являвся в палатах царя без запрошення, відразу вели на страту, хіба що інколи цар виявляв милість, тоді бідолаху відпускали. Я була перелякана. Дядько очікував, що я без запрошення зайду до царя й попрошу за свій народ.

Мардохей закликав народ до триденного посту та молитви. А я одягнула сукню, яка найбільше подобалася цареві, а потім з усмішкою на обличчі зайшла до царських палат і стала у дверях. Коли цар мене побачив, то зійшов з трону і промовив:

– Красуне моя, я настільки сильно тебе люблю, що готовий віддати тобі половину царства.

О! Тепер я вже знала, а щонайменше сподівалася, що все буде добре.

Я мовчала. Очікування цієї миті й побоювання втратити життя геть позбавили мене сил. Врешті я зібралася зі силами й промовила:

– Царю, я хотіла тебе про дещо попросити. Може, ти захотів би прийти з Аманом на вечерю до моїх покоїв?

Ніщо так не поліпшує настрій чоловіка, як добра їжа.

Ми з’їли вишукану вечерю: я, цар і Аман. Врешті цар запитав:

– Про що ти хотіла мене попросити?

Я втратила усю свою відвагу, як тільки Аман проникливо глянув на мене.

– Мусимо повторити таку вечерю і завтра, – ледве пробелькотіла я.

Чоловіки погодилися. Вийшли в чудовому настрої, а я полегшено зітхнула. Задумувалася, чому ж я злякалася і не сказала цареві правду. І постановила, що зроблю це наступного дня.

Весело посвистуючи, Аман вийшов з палацу і зіткнувся (як ви думаєте, з ким) з Мардохеєм. Усі присутні вклонилися Аманові, але не мій старий і добрий дядько. Він лише усміхнувся і стояв рівно, ніби штик. Не мав найменшого наміру схиляти голову.

Аман надувся, як сич, і всю дорогу обдумував, що ж зробить із моїм дядьком. Дружина порадила йому збудувати двадцятиметрову шибеницю й порадити цареві повісити того триклятого єврея. Аман вирішив, що це чудова ідея, й відразу ж найняв робітників, які впродовж ночі збудували ешафот.

Можливо, стукання молотків не давало цареві спати. Він випробував усі відомі методи: пив тепле молоко, з’їв грінку з маслом, проковтнув снодійне, полічив баранів. Нічого не допомагало. Врешті цар наказав, щоб йому принесли хроніку й почитали перед сном. На щастя, трапився фрагмент, як дядько Мардохей звів нанівець лихі задуми заколотників.

Цар сів на ліжку й крикнув до слуги:

– Чи ми винагородили Мардохея за його шляхетний вчинок?

– Ні, – відповів слуга. – Нехай Ваша Величність спробує заснути….

Вранці цар покликав Амана, який саме нагодився, і запитав:

– Амане, що цар повинен зробити для людини, яку хоче винагородити?

Аман аж почервонів. Він розмірковував: «Про кого може думати цар, як не про мене? От і чудово. Це ідеальна нагода, щоб внести свою пропозицію». Адже не могло йтися ще про когось!

Аман відкашлянув й заявив:

– Нехай його одягнуть у царські шати, нехай одягнуть на його голову корону й посадять у царську колісницю. А перед колісницею нехай іде людина і голосно сповіщає: «Ось так цар нагороджує заслужених!». Ось так ти повинен зробити, царю.

Мене там не було, але мені розповідали, що в цей момент варто було бачити вираз обличчя Амана. Він чекав, що скаже цар, а коли почув, то усю пиху й самовдоволення з його обличчя ніби вітром здуло.

– Це добра порада, Амане, – відповів цар. – Організуй все це для Мардохея.

Це була чудова процесія! Дядько Мардохей насолоджувався кожною хвилиною поїздки на колісниці, перед якою йшов Аман й оголошував: «Ось людина царя! Ось людина, яку цінує цар!». Це був спектакль, якого ми ще ніколи не бачили. Люди, які знали історію їхнього конфлікту, ледь не луснули від сміху.

Аман повернувся додому виснажений, переможений, розлючений, розчарований та принижений. Він не встиг переодягнутися, коли царські євнухи повели його на вечерю, уже другу в моїх покоях. По ньому було видно, що він пережив. Достатньо було одного погляду, щоб все зрозуміти. Я ледве опановувала себе. Вечеря була вишуканою, а цар – у чудовому настрої. Врешті він знову запитав мене:

– Кохано, це був чудовий вечір. Проси мене про що завгодно, я тобі не відмовлю.

Я відважно розповіла йому про нікчемний план знищення усіх євреїв. І мене також.

Цар був обурений.

– Який кретин за це відповідальний?

Я була готова. Вказала на Амана, який аж скулився зі страху. Я сказала:

– Нашим ворогом є оцей підлий та нікчемний Аман!

Є звичайний гнів, а є гнів царський. Ніхто не впадає в більший сказ, аніж царі. У гніві вони можуть зробити страшенно багато, тому розгніваний цар дуже небезпечний. Він зірвався і вийшов у сад.

Я знала, що цар роздумує. А ще я знала, як все розіграти. Аман готовий був плазувати й просити помилування. Він кинувся до моїх ніг якраз у той момент, коли цар повернувся до палат. І це була його велика помилка. Гнів царя набув нового виміру.

– То цей ідіот ще й сміє чіплятися до цариці в моєму домі?!

Охоронці вбігли до покоїв, кинули і зв’язали Амана. Той кричав і лементував, коли його забирали. Харвона, один з царських євнухів, вбіг до нас і сказав:

– Я знаю, що з ним треба зробити. На його подвір’ї стоїть двадцятиметрова шибениця, яку він наказав збудувати для Мардохея. Повісьмо там Амана!

І цареві така ідея сподобалася.

– Повісьмо, – дозволив він.

Треба було трохи часу, щоб цар заспокоївся. Він сів на моїй лежанці, ніжно обняв мене і сказав:

– Моя кохана, так мало бракувало, щоб я тебе втратив через оцього підступного шаленця та його задум.

Кажуть, що екзекуція була справжнім видовищем. Охоронці волокли Амана серединою вулиці, а він кричав і виривався.

Незабаром на запалені факели збіглася велика юрба. Охоронці сповістили:

– З наказу царя вішаємо оцього чоловіка!

У ті часи публічні екзекуції були великою безплатною розвагою. Люди це обожнювали. Вони кричали, верещали й чудово розважалися. Амана повісили на двадцятиметровій шибениці. На очах усього міста. Його дружина, родина та друзі були шоковані. Цар подарував мені увесь його маєток, а я передала його Мардохеєві, щоб забезпечити йому спокійну старість.

Залишилася ще одна справа, яка тепер уже не була проблемою. Цар мусив видати наступний декрет, який би скасовував його попередній наказ. Він не міг відкликати уже даний наказ, в якому велів вбити всіх євреїв, але дозволив мені та Мардехеєві написати нове розпорядження, згідно з яким євреям у визначений час дозволялося озброїтися і вбити кожного, хто їх атакуватиме.

Який це був день! Наступного року й у всі подальші роки мій народ святкував цей день як пам’ять цієї події. Євреї у всьому світі святкують перший день свята Пурім, моляться і постять, а наступного дня радіють і веселяться, танцюючи під музику.

Внаслідок цих подій Мардохей став візиром. Ви собі тільки уявіть: єврей став другою важливою людиною в Перській імперії. Так само, як Йосиф, інший єврей, який був невільником, а став зовсім іншою людиною в Єгипті. Поза сумнівом, Бог має почуття гумору.

А що зі мною? Решту життя я прожила як цариця Персії, наймогутніша жінка у всій імперії, хоча колись я була лише єврейською невільницею. Неважливо, що зробила я і що зробив Мардохей. Коли я оглядаюся назад, то бачу, що все було справою Бога. Задовго до всіх цих подій Бог знав, що треба поставити відповідну особу на відповідному місці, щоб врятувати свій народ. Так склалося, що цією особою була я.

Чого нас вчить історія Есфирі?

З цієї історії можна отримати не один урок. Почнімо від незвичайності Бога, Який для реалізації Своїх планів послуговується тим, ким хоче. Він нагороджує бідну єврейську сироту, яка була ніким, а стала важливою особою. Обирає дівчину, яка готова ризикнути своїм життям, щоб врятувати інших.

Хіба цього не достатньо? Наступні висновки можемо зробити самостійно. Водночас поставмо собі одне-єдине запитання: чи ми готові дозволити Богові, щоб Він використав нас для реалізації Свого плану? Можливо, ми ховаємося за відмовки, кажемо, що не маємо таланту, можливостей, що в нас надто багато вад. Бог не шукає талановитих і досконалих осіб. Бог шукає людей, які захочуть піти за Ним! Досвід усього життя готує нас до виклику, який постає перед нами сьогодні.