Понеділок 27 Травень 2024   Українська  /   Русский       Пошук    

Дорка

ГОТОВА НА ВСЕ, ЩОБ ЖИТИ ДЛЯ ГОСПОДА

Дорка – це перше грецьке ім’я, яке з’являється у Новому Завіті. Його єврейський відповідник звучить «Тавифа»; зараз це популярне єврейське ім’я. Воно означає «газель» і символізує красу й грацію.

Дорка мешкала у Яффі, місті, яке було розташоване над Середземним морем, за п’ятдесят п’ять кілометрів на північний схід від Єрусалиму. Ми нічого не знаємо про її походження. Вона могла бути вдовою чи самотньою жінкою. Займалася благодійництвом, шиючи одяг для вбогих.

Діяння святих апостолів 9:32-42

Її погляд…

Що, на вашу думку, можна назвати найбільш незвичним людським досвідом? Я вважаю, що це смерть і воскресіння. Такою є моя коротка історія.

Я розповім усе від самого початку. У мене не було якогось виняткового життя. Я виросла, одружилася, у нас із чоловіком була щаслива сім’я. Наше подружжя було вдалим, але типовим. Ви не знайшли б у ньому нічого, що могло б когось зацікавити. Коли наші діти виросли і залишили дім, ми почали подорожувати і насолоджуватися своєю свободою. Так було аж до того моменту, поки мій чоловік не помер від серцевого нападу. Життя моє зазнало різких змін. На щастя, чоловік забезпечив мене, тож я могла дозволити собі безбідно жити. Я взялася за доброчинну діяльність: допомагала хворим, а ще з групою інших жінок шила одяг для бідних вдів.

Найбільш хвилюючою подією в історії Яффи був візит християнських місіонерів та заснування Церкви в нашому місті. Я була однією з перших парафіянок, а з часом стала керувати жіночим кравецьким гуртком. Ми шили одяг для інших жінок, особливо для вбогих вдів. Правду кажучи, в жодній іншій церкві старші жінки не мали настільки елегантного одягу. Про наше служіння швидко розійшлися чутки.

Ми також допомагали мандрівним проповідникам та місіонерам, які відвідували нашу церкву. Ми працювали цілком безкорисливо і незабаром стали зразком для інших спільнот.

Минув якийсь час, і я зрозуміла, що почала дуже швидко втомлюватися, а виконання щоденних обов’язків стало для мене тягарем. Я завжди була активною, постійно щось робила, була в русі. Тому це раптове ослаблення дуже обмежувало мене. Мій стан погіршувався, тож я пішла до місцевої лікарні, але не отримала там жодної допомоги. Лікарі радили мені відпочити, трохи полежати в ліжку та бажали удачі. Один підозрював, що причиною недуги може бути серце, але все одно не зумів мені допомогти. А я почувалася дедалі гірше.

Потім знесилення прикувало мене до ліжка і прирекло на догляд приятелів. Я так раділа, що вони в мене є. Врешті я померла, хоча і не пам’ятаю цього. Потім мені сказали, що я заснула й померла уві сні. Спогади про цей факт у мене дуже імлисті. Я пам’ятаю велике світло і неймовірно приємне відчуття. Але не можу згадати деталей. Впевнено я могла ствердити лише те, що більше ніколи не боятимусь смерті.

А поза моїм домом життя вирувало, як і давніше, – з-над моря віяв прохолодний бриз, хвилі вдарялися об берег. Друзі, родина, сусіди та вдови з моєї церкви прийшли оплакувати мою смерть. На Близькому Сході це набувало вигляду розпачливого лементування та голосних плачів. Якщо рівень галасу видавався недостатнім, родина наймала професійних плакальниць, які створювали справжній безлад. Може, в тому і є якесь перебільшення, але такий плач непогано очищає. Після періоду жалоби люди швидко приходили до тями і життя поверталося в норму.

Однак ми, християни, інакше дивилися на смерть. Ми знали, що Бог здійснює неможливе. Ми чули про воскресіння нашого Господа, а також про людей, яких Він воскресив із мертвих: доньку Іаїра, хлопця, якого винесли на ношах, Лазаря та багатьох інших. Відколи Ісус повернувся до Отця, такі незвичайні випадки траплялися дедалі рідше. Однак всі вірили, що таке чудо знову може трапитися.

Коли учні почули про мою смерть, то відразу послали за Петром, який саме навчав у Лідді. Еней, паралітик, який вже вісім років був прикутий до ліжка, зазнав цілковитого одужання. Внаслідок цього чуда кожен мешканець Лідди та Сарону прийняв віру в Христа.

Але я вже не жила. Моє тіло, вмите й приготоване до похорону, лежало, чекаючи, коли прийде Петро. Він дуже спішив, хоча вже було запізно.

Учні почули плач жалібниць, ще перш ніж зайшли до мого дому. Петро вбіг сходами і застав у кімнаті натовп ридаючих жінок. Усі старші жінки по черзі показували йому одяг, який я їм шила.

Петро відразу зрозумів, що ті жінки не були спроможні ревно молитися, тож попросив усіх вийти з кімнати.

– Ідіть плакати деінде, – наказав їм.

А потім клякнув біля мого ліжка і молився. Я не знаю, наскільки довго, але його молитва дала результат. Потім я чула, що над Енеєм він взагалі не молився. Просто сказав: «Енею, Господь Ісус уздоровлює тебе. Встань, візьми своє ложе і займися своїм життям».

Петро молився, повернувшись до мене плечима. Я вірю, що очима віри він бачив мене живою. Потім повернувся і промовив:

– Тавифо, встань!

Це були перші слова, які я почула. Я розплющила очі. «Це Петро… Що він тут робить? Це не небо!» – подумала я. А він подав мені руку й допоміг підвестися з ліжка. Потім ми разом зійшли униз.

– Ходіть і погляньте! – вигукнув Петро настільки голосно, що навіть перекричав ридаючих жінок. Взяв мене за руку, низько поклонився і сповістив:

– Маю честь представити вам нову, чудову, неперевершену кравчиню Тавифу!

Радісні вигуки, оплески та сльози щастя завершили жалобу. Настав час великого святкування. Врешті, не щодня зустрічаєш когось, хто вже був з іншого боку буття і повернувся розповісти про це. Радощам не було меж.

Звістка блискавично розлетілася околицею. Всі хотіли побачити мене живою. Завдяки цьому чуду наше місто теж ніби ожило. На кожній вечірній зустрічі мене просили дати свідчення. Як це незвично! Бог постійно проявляв Свою силу, хоча Ісуса вже не було серед нас.

Наступного дня на світанку я вийшла на дах, де в мене було невеличке патіо. Поглянула на пляж за своїм домом. Тут і там лежали шматки деревини, яку море викинуло на берег. Я почувалася зовсім по-іншому – ніби вперше в житті побачила красу, яка мене оточує. А ще в мені була якась дивна туга, яку я не вмію описати. Я пізнала набагато прекрасніше місце, наповнене ясним світлом та глибоким спокоєм, місце, цілковито просякнуте Божою присутністю. Я раділа, що знову повернулася на землю, до друзів, Церкви та моїх обов’язків, але водночас прагнула повернутися до вічного дому.

Я зітхнула, повернулася і зійшла вниз. У мене було чимало роботи: треба було закінчити проекти суконь, спекти хліб для вбогих, приготувати тему роздумів для наступної зустрічі та відвідати одну хвору вдову. Я була постійно зайнята, але в коловерті щоденних обов’язків постійно відчувала прагнення іншого світу, яке з часом ставало дедалі сильнішим. Ніхто не зміг би мене зрозуміти. Врешті, скількох осіб ви знаєте, які повернулися із засвітів? Припускаю, що небагато.

Життя тривало далі, але ця туга ніколи не минула. Я змінила своє бачення світу. Навчилася зовсім інакше переживати кожну хвилину й любити людей. Я жила далі, присвячуючи своє життя справі милосердя та допомагаючи іншим.

Врешті я померла вдруге, так само, як Лазар та інші люди, що воскресли з мертвих. Я дуже чекала на цей відхід, адже знала, що йду додому, до неба. Я ішла туди радісно.

Чого нас вчить історія Дорки?

Однією з найважливіших думок є така: рано чи пізно ми всі помремо. До цього треба приготуватися. Де ми хочемо провести вічність: у небі чи в пеклі? Це треба вирішити тут, на землі.

«Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне. Бо не послав Бог Сина Свого в світ, щоб судити світ, а щоб світ спасся через Нього» (Ін. 3:16-17).

Отож бо й воно – у що ми віримо і як осягаємо спасіння? Цього разу відповідь проста: «Бо якщо вустами твоїми будеш сповідувати Ісуса Господом і серцем твоїм вірувати, що Бог воскресив Його з мертвих, то спасешся, бо серцем вірують для праведности, а устами сповідують для спасіння» (Рим. 10:9-10).

Тож, якщо ви ще не зробили правильній вибір: не увірували в Господа Ісуса Христа і сповідали цей вибір власними устами, не гайте часу – здійснить цей найважливіший крок у вашому житті. «І того, хто приходить до Мене, Я не вижену геть» (Ін. 6:37).