Вознесіння: порожнє блакитне небо – частина 2

Коли Ісус вознісся, приголомшені учні залишилися стояти, немов діти, які загубилися. Ангели, послані, щоб утішити їх, запитують: «Мужі галилейські, чого ви стоїте і дивитеся на небо?» (Діяння 1:11). У небі нікого не було, а вони всі стояли і дивилися, не знаючи, як бути далі, що робити.

Вознесіння Христове (фрагмент), Джотто ді Бондоне

От і я, поки писав цю книгу, багато разів відчував те ж, що учні, вдивляючись у порожнє блакитне небо. Я шукав хоч якийсь знак, ключ, залишений Ісусом. Я дивився на церкву, яку Він залишив, і мені хотілося відвернутися. Очі мої сліпив чистий блиск Того, Хто вознісся. Ну чому ж, – у котрий раз запитував я себе, – Він пішов?

Проте якщо повернутися до Євангелій і пошукати, як Сам Ісус представляв Свою місію на землі, стає очевидно, що із самого початку Він збирався піти. Ніщо не радувало Ісуса більше, ніж успіхи Його учнів, ніщо не засмучувало більше, ніж їх невдачі. Він прийшов на землю, щоб одного разу знову піти і передати естафету іншим. М’який докір ангелів міг прозвучати і з Його вуст: «Чого ви стоїте і дивитеся на небо?»

Уперше відправивши учнів з проповіддю, Ісус попередив їх про гоніння, які чекають на них, про судилища і побиття. «Ось Я посилаю вас, як овець поміж вовків», – сказав Він (Мф. 10:16). Я читаю ці жахливі попередження, і в мене з голови не йде сцена з роману Сузаку Ендо «Мовчання». Самураї зв’язали португальського місіонера і на його очах катують християн-японців. Одного за другим вони кидають нещасних у море. Самураї кажуть місіонерові, що вбиватимуть християн, доки той не відречеться від своєї віри. «Він приїхав у цю країну, щоб віддати своє життя за інших людей, але замість цього люди один за другим віддавали свої життя за нього».

Що ж відчував Ісус, адже Він ясно передбачав, чим обернеться служіння? Він знав, які жахи чекають на Нього Самого і тих, хто зібрався навколо Нього, Його кращих друзів. «Видасть же брат брата на смерть і батько сина; і повстануть діти на батьків і уб’ють їх; і будуть вас ненавидіти всі за ім’я Моє». (Мф. 10:21-22).

Я намагаюся примирити в собі цей образ – батько, що віддає своїх дітей на розтерзання розбійникам, генерал, що посилає солдатів під ворожій вогонь – з тим, що сталося під час Тайної вечері. Там Ісус прямо каже, що має піти: «Але Я істину кажу вам: краще для вас, щоб Я пішов» (Ін. 16:7). Із самого початку Він знав, що піде, щоб справа Його продовжилася в інших людях. В учнях. У нас. У новому Тілі Христовому.

Учні тоді гадки не мали, про що каже Ісус. Як це краще, щоб Він пішов? Вони куштували тіло, «яке за вас видається», не розуміючи, як усе змінилося: справа, яку Бог довірив Своєму Синові, тепер довірена їм. «Як Ти послав Мене у світ, так і Я послав їх у світ», – молився Ісус (Ін. 17:18).

Небагато слідів залишилося від перебування Ісуса на землі. Він не написав жодної книги, жодної крихітної брошури. Він був мандрівником, і в нас не збереглося ні Його особистих речей, ні будинку, де можна було б створити Його музей. Він не був одружений, не мав потомства. По суті, ми нічого не знаємо про Ісуса і судити про Нього можемо лише по тих слідах, які Він залишив у людях. Таким і був Його задум. Закон і пророки, подібно до променя світла, сконцентрувалися на Тому, Хто мав прийти. І тепер це світло немов пройшло крізь призму, розсіялося і засяяло в усіх людях усіма барвами.

Через шість тижнів учні зрозуміли, чому Він сказав «краще для вас». Як казав Августин, «Ти вознісся і зник з очей наших, і в смутку відвернулися ми і побачили, що Ти в серці нашому».

Мабуть, не буде перебільшенням, якщо ми скажемо, що з тієї пори як Ісус вознісся, Він шукає інші тіла і так продовжує Своє життя на землі. Церква стала продовженням Втілення, через неї здійснюється Божа присутність у цьому світі.

Церква – місце, де живе Бог. Те, що Ісус зміг дати небагатьом – зцілення, благодать, благу звістку Божої любові, – церква тепер може дати всім. Таке завдання, Велику місію Ісус залишив зніяковілим учням, перш ніж зник з виду. «Якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, – пояснював Він для них раніше, – то залишиться одне, а якщо помре, то принесе багато плодів» (Ін. 12:24). Метод кульбабки.

Але це в теорії. Насправді ж я стаю на місце учнів, які, розкривши рота, дивляться, як Ісус піднімається все вище, як певна безкрила істота, яка здолала силу тяжіння. «Чи не в цей час, Господи, відновлюєш Ти царство Ізраїлеві?» – щойно запитували вони, і раптом таке (Діяння 1:6). Він йде! Я розумію їх замішання, бо мені теж потрібен сильний Месія, Який встановить порядок у світі зла, насильства і бідності. Я живу через два тисячоліття після учнів і, озираючись назад, дивуюся, наскільки мало церква змінила цей світ. Чому Ісус залишив нас битися одних? Чому для нас краще, щоб Він пішов?

Я розумію, що Вознесіння являє для моєї віри найбільше випробування. Ні, я вірю в нього, але от навіщо воно було? Це питання мучить мене більше, ніж проблема страждання, більше, ніж протиріччя між наукою і Біблією, більше, ніж віра у Воскресіння та інші чудеса. Це може здатися дивним, але мені ніколи не потрапляла стаття чи книга, де розбиралися б подібні до моїх сумніви про Вознесіння. Проте, що сталося відколи Ісус залишив нас, – удар по моїй вірі. Хіба не краще, щоб Вознесіння не було зовсім? Ісус залишився б на землі. Він міг би відповісти на наші питання, вирішити наші сумніви, бути посередником у суперечках про віру і політику.

Мені набагато легше повірити, що Бог утілився в Ісусі з Назарета, ніж побачити Його втілення в парафіянах моєї церкви, та і в собі самому. Проте від нас вимагається в це вірити і жити відповідно до цього. Новий Завіт каже, що майбутнє всесвіту визначає церква (див. Рим. 8:19-21; Еф. 3:10). Ісус виконав Свою роль і пішов. Тепер настала наша черга.

Древні релігії, як римське язичництво, за часів Ісуса стверджували, що дії богів чинять вплив на земне життя. Зевс гнівається – гримить грім. Боги, які немов як діти, що стоять на мосту і кидають каміння в машини на шосе внизу, обрушують катаклізми на землю. «Що вгорі, то і внизу» – така древня формула. Ісус перевернув її: «Що внизу, то і вгорі». «Хто слухає вас, той Мене слухає, – казав Ісус Своїм учням. – І хто зневажає вас, той Мене зневажає» (Лк. 10:16). Віруючий молиться, і небеса відповідають; грішник розкаявся, і ангели зраділи; здійснюється богоугодна справа, і Сатана повержений, як блискавка; людина збунтувалася, і Святий Дух тужить. Дійсно, людські справи тут на землі впливають на стан Всесвіту.

Я вірю в це та все ж іноді про це «забуваю». Забуваю, що молитви мої важливі для Бога. Забуваю, що допомагаю ближнім на їх шляху до вічності. Забуваю, що вибір, який я зробив сьогодні, принесе радість або горе Господу всього Всесвіту. Я живу у світі, де є дерева, телефони і факси, і реальність цього матеріального світу пригнічує мою віру у світ духовний, що лежить над усім цим. Я дивлюся в порожнє блакитне небо і не бачу нічого.

Покинувши землю, Ісус пішов на ризик, що Його забудуть.

Вознесіння Христове (фрагмент), Джотто ді Бондоне