На березі гірської ріки – Самаритянка

Говорить до Нього жінка: «То дай мені, Пане, тієї води, щоб не мала я більше вже спраги та й не ходила сюди черпати».

Близько шостої години вона пішла до криниці по воду.

Він прийшов несподівано. Ніколи, навіть у найсміливіших мріях, вона не могла припустити, що хтось, подібний до Нього, міг би нею зацікавитись. Жоден єврей, який себе поважав, не мав звички заводити розмову з жінкою біля криниці. До того ж, із самаритянкою – представницею дискримінованого народу. Ба більше – з жінкою, яка не могла похвалитися бездоганною репутацією. Навіть якщо б вона з першого погляду збагнула, хто цей Перехожий, вона би не наблизилася першою. Вона надто сильно заплуталася в особистому житті – отож, боялася б Його погляду, Його суворості, Його вироку. Здавалося, що Бог цурається таких, як вона.

Отже, Він сам знайшов нагоду. Заговорив першим. Сів на край криниці і попросив напитися. Такий був початок тієї зустрічі. Він розгадав її життя. Зазирнув у її серце, як у криницю з каламутною і отруєною водою. Він обіцяв чисту воду. Воду цілющу. Воду життя. Він обіцяв мир серця замість сум’яття і неспокою, які вона мала в собі.

Вона не одразу все зрозуміла. Утім втямила, що ця зустріч – незвичайний шанс, що Він – справді Месія.

Він розповів їй про все, що вона вчинила, а в Його погляді вона не прочитала осуду, лише – обіцянку врятувати.

Вона залишила свій глечик і побігла до міста, несучи всім свідчення своєї віри.

Подивись уважно, чи нема десь поблизу самаритянки.

Може, вона сидить, як багато хто, на березі гірської річки, черпає з мертвого моря і не знає справжнього смаку життя, тому що не знає про чисті джерела живої води.

Стоїть осторонь, не розраховуючи вже на зустріч із Богом.

Може, вона тримається на віддалі, бо думає, що Бог уникає грішних і погорджує невірними.

Може, хтось не наважується наблизитися, бо усвідомлює, що його вчинки не можуть подобатися Богові. Він боїться зустріти погляд Отця. Не відає про прощення, про можливість повернення. Не пам’ятає про милосердя. Не чув про зцілюючий живий струмінь благодаті. Шукає спасіння й розради в облудній надії, що Бога нема. А отже, нема заповідей, нема гріха. Нема жодних обмежень для примхливої людської натури.

Може, хтось тримається осторонь, бо начебто захищає свою незалежність і радість життя, переконаний, що Бог цурається усміхнених, бажає зла щасливим, що Він – ворог мислячих і противиться любові. Це далека глушина, це Самарія тих, яким ніхто не сказав, що інші імена Бога – це Любов, Краса і Безконечна Мудрість.

Бог виходить назустріч. Упродовж усіх віків Ісус провадить Свій безнастанний діалог із тими, які не довіряють благодаті й милосердю. Діалог із невіруючими.

Він приходить несподівано. Іноді скеровує людину, яка від Божого імені зуміє присісти біля криниці, біля людської біди. Він має час. Любов’ю долає недовіру. На берегах отруєних річок Він говорить про чисте джерело благодаті. Він вміє почати розмову. Дивує ясним баченням людських і Божих справ. Кожний із нас посланий, покликаний до діалогу із братами, які ще не зустріли Бога. Христос біля криниці Якова дає нам відкритий урок такого діалогу.

Кожний із нас більшою чи меншою мірою мешканець Самарії – відлученої землі, якою проходить Христос. Кожний із нас має невтамовну спрагу, і тільки Богові відомі закамарки серця. Усім нам без винятку потрібна очищувальна сила благодаті – тієї живої води.

Треба тільки не прогледіти Учителя, що проходить повз.

Може, Він прийде із проханням «напитися» – проханням про хвилю молитви, крихту нашого часу, дар серця, перший знак доброї волі. І це буде шанс розпочати з Ним розмову. Шанс відкрити Того, Хто є невичерпним джерелом благодаті й життя.

А той, хто відкрив це джерело, нехай спішить поділитися з іншими радісним відкриттям. Нехай спішить дати свідчення усім, хто дотепер був далеко, щоб вони, як оті самаряни, «просили, щоб лишився в них».