Недовірок

Тома ж, один із дванадцятьох, на прізвисько Близнюк, не був з ними, коли то прийшов був Ісус. Тож повідали йому інші учні: «Ми Господа бачили». Та він відрік: «Якщо не побачу на Його руках знаків від цвяхів і не вкладу свого пальця у місце, де були цвяхи, а й руки моєї не вкладу в бік Його, – не повірю!» По вісьмох днях знову були вдома Його учні, а й Тома з ними. І ввіходить Ісус, – а двері були замкнені! – став посередині та й каже: «Мир вам!» А тоді промовляє до Томи: «Подай сюди твій палець і глянь на Мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік Мій. Та й не будь невіруючий, – а віруючий!» І відказав Тома, мовивши до нього: «Господь мій і Бог мій!» І каже йому Ісус: «Побачив Мене, то й віруєш. Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!»

Невірний Тома був, однак, вірним учнем Ісуса. Коли на вістку про хворого Лазаря Учитель хотів вирушити до Єрусалима, всі учні, свідомі небезпеки, гарячково відраджували Його: «Господи, допіру юдеї хотіли Тебе каменувати, а Ти знову туди йдеш?»

І тоді не Йоан, улюблений учень, не Петро – Твердиня Церкви, а саме Тома виявив найбільшу прихильність і відданість. Він промовив до братії: «Ходімо також і ми, щоб разом з Ним умерти».

Та мало хто пам’ятає, що саме Томі належать ці прекрасні слова, а вони, можливо, є ключем, який допомагає краще зрозуміти невіруючого Тому. «Не будь недовірком», – сказав Христос Своєму учневі, який сумнівався.

«Недовірок» не означає «невіруючий». Недовіра – це ще віра, але вже така, яку похитнули сумніви. Сумнів може бути тривожним питанням про правду. Питання є поштовхом до пошуку. Сумнів може виникнути із глибокої та болісної туги за правдою, за тим, що є певне. Сумнів може бути також шоковим лікуванням легковірності, або ж віри легкої і невипробуваної.

Ще раніше апостол Тома показав себе таким, що принаймні не ігнорує інтелектуального пізнання. Слухаючи науку Вчителя, він прагнув також її зрозуміти. Ось Христос оповідає про Дім Отця, про те, що Він незабаром відійде в цей Дім. «Ви теж туди прийдете, – говорить Він, – дорогу вже знаєте». Тоді-то власне Тома сформулював свій сумнів, і його запитання свідчить про діловитість апостола: «Господи, ми не знаємо, куди Ти йдеш? Як же ми можемо знати дорогу?»

Це не є питання, що випливає із браку довіри. Це не є також одне з каверзних питань фарисеїв, якими вони хотіли спіймати Христа на якійсь неточності, скомпрометувати почуті правди. Питання Томи – це радше визнання авторитету Учителя, повага і сповнене довіри прохання: «Я ще не розумію. А хотів би знати. Поясни зрозуміліше».

Кожний учитель цінує тих, які питають, наважуючись виявити своє незнання, – це ознака зацікавленості й серйозного підходу до справи.

Питання Томи додало відваги іншим учням. «Господи, покажи нам Отця, – просить Пилип, – цього нам вистачить». А отже, і вони мали свої сумніви. Вони також ще не все зрозуміли, також просили – як звичайні люди, – доказів, знаків, чудес, які би спомогли їхню малу віру. Це не означало, що вони не любили свого Учителя, що вони не були Йому відданими й готовими «разом з Ним умерти».

«Господи, помнож нашу віру», – просили вони, сповнені доброї волі, але безпорадні у справах, які неможливо збагнути. До того ж Учитель говорив речі просто неймовірні, суворо випробовуючи Своїх перших богословів: про руйнування і будівництво святині за три дні, про те, що вухо не чуло і око не бачило. Про смерть і воскресіння. Про те, що Він Сам є Хлібом на життя вічне, а вино – це Його Кров на відпущення гріхів. Тут пролягає межа розуміння. За нею залишалось одне – повірити. Вони ж допіру вчилися вірити. Присутність Христа цілком не полегшувала справи, їхня любов ще не дозріла. Вони ще благали: «Господи, не йди туди», – нездатні збагнути, що викуплення вимагає таких неймовірних подій, як смерть Бога і Його воскресіння.

Тома не мусив вірити у смерть Ісуса. Він знав. Бачив. Доказів було аж забагато, і всі – разючо болісні для люблячого учня.

І можливо, саме великий біль і велика любов підказували серцю залишатися стриманим, коли зазвучало перше «алилуя».

Прибігли жінки з вісткою про порожній гріб. Здається, Учителя бачили. Схоже на те, що Він говорив до Магдалини. Виглядає, що розмовляв з учнями. Справа Ісуса була для Томи надто важливою і надто глибоко торкалася його, щоб він без тіні опору повірив неперевіреним чуткам. Гору взяла обережність, яка не дає змоги будувати певні твердження на непевних засновках. Він забажав доказів. «Якщо не побачу на Його руках знаків від цвяхів і не вкладу свого пальця у місце, де були цвяхи, а й руки моєї не вкладу в бік Його, – не повірю!»

Умови неабиякі. Стільки детальних вимог не ставить людина байдужа й незаангажована.

У цьому недовір’ї мусило бути багато любові. Ісус же мусив мати багато вирозуміння щодо людської підозріливості та впертої допитливості людського розуму, оскільки на цю зухвалу заяву Томи відповів… доказом. Він став посеред них зі слідами цвяхів і ран. Живий і справжній. «Томо, не будь недовірком, а будь віруючим. Ти увірував тому, що побачив Мене. Блаженні, що не бачили й увірували!»

Це неправда, що віра вилучає роздуми, а сумнів суперечить вірі. Тома – близький родич усіх тих, які прагнуть шукати Бога на дорозі інтелектуальних досліджень, родич тих, яким потрібні п’ять доріг іншого Томи – з Аквіну. Блаженною виною є сумнів недовірливого Томи, тому що на всі часи, всі, кого роздирають сумніви, можуть черпати з цієї сцени науку: сумнів, породжений щирою тугою за найвищою Правдою, не перекриває дороги до відкриття Бога. Недовірливий апостол – це брат усіх тих, які уповаючи на можливості інтелекту, хочуть підперти свою віру в Бога доказами. Вони хочуть досягнути Недосяжного, зрозуміти Незбагненного, обняти Неогорненного.

Тих, які наполегливо шукають, Бог нагороджує радісною зустріччю.

Він створив нас розумними істотами. Створив нас на Свою подобу: розум людини – одна з цінних крихт, далеких відблисків отої Безконечної Мудрості. Отож ідімо до Нього з чулим серцем, з думкою, що вияснює, з готовністю вірити, з бажанням любити, із прагненням пізнавати. А в цій дорозі повинні йти у згоді розумна віра й покірне знання, спомагаючи одне одного. Так разом вони йдуть далеко, та все ж не до кінця. Тільки до межі людського пізнання. На порозі Тайни, якою є Бог, шанобливо зупиняється знання, далі людина мандрує вже тільки силою віри.

«Не будь недовірком, – говорить Христос і до нас. – Зрозумій, що не все можливо зрозуміти. І не все зрозуміти треба».

Є таємниця, перед якою належить низько схилити голову, визнаючи, як Тома: «Господь мій і Бог мій!»…

Щасливі, які не знаючи і не розуміючи, – увірували. Нехай Господь прийде на допомогу нашому недовірству.