Апостол Іоанн

Євангеліє від Іоанна написано в останню чергу і містить, у порівнянні з трьома іншими, багато нового матеріалу. Автор останнього Євангелія був супутником і очевидцем хресних страждань Господа Ісуса Христа. Йому відкриті висоти богослов’я – і, в той же час, глибини людяності. Іоанна називають одночасно Богословом, апостолом любові – і улюбленим учнем Спасителя.

Про євангеліста Іоанна Богослова ми знаємо справді багато. Він входив до кола дванадцятьох апостолів і єдиний серед євангелістів був з Ісусом під час усіх основних подій, про які писав. Але ім’я Іоанна носять і чотири інші книги Нового Завіту: Одкровення і три Послання.

Так само, як і його брат Яків, він був сином рибалки на ім’я Зеведей. Ісус покликав братів, проходячи повз човен, де вони лагодили сітки після ловлі риби, тобто займалися звичайною для рибалок повсякденною роботою. Він покликав їх, і вони пішли, залишивши й човен, і батька, і сіті, що вимагали ремонту. Здавалося б, невже не можна було закінчити хоча б цю справу, не залишати батька самого? Однак таке явно було не в їхньому характері: якщо вони щось обирали для себе, то відразу й назавжди.

Перші учні Ісуса Христа, Юліус фон Каролсфельд

Тому й називали їх серед апостолів «Воанергес», тобто “сини громові” (Мк. 3:17), причому назвав їх так Сам Ісус. Швидкі й рішучі, наче блискавка, вони не були схильні до компромісів. Якось, наприклад, Ісуса з апостолами непривітно зустріли в одному самаритянському селищі. “Господи, хочеш, ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і спалив їх, як і Ілля вчинив?” (Лк. 9:54), – так звернулися вони до Вчителя. Зазначимо, що вони навіть не Його Самого попросили винищити непокірних, вони були впевнені у власних силах, надихаючись прикладом Іллі. Потрібен був лише дозвіл, і Вчитель його не дав, бо він прийшов не нищити, а рятувати людей.

Іншого разу вони ж удвох, викликавши обурення інших учнів, попросили Ісуса посадити їх праворуч і ліворуч від Нього, коли Він воскресне. Це був дуже неслушний момент для такого прохання: щойно Він передрік апостолам, що в Єрусалимі на Нього чекають зрада і мученицька смерть, а потім Він воскресне. Але сини Зеведея почули тільки про воскресіння: та це ж чудово! Їхній Учитель переможе смерть і запанує в Ізраїлі, а можливо, і в усьому світі – як добре буде стати при ньому першим і другим заступником, посісти найважливіші місця!

Але Вчитель не розсердився, а відповів їм: “Не знаєте, чого просите. Чи можете пити чашу, яку Я маю пити, і  хреститися хрещенням, яким Я хрещуся?” (Мф. 20:22) Звісно, вони погодилися – і навряд чи розуміли при цьому самі, які дають зобов’язання… Йшлося про чашу страждань і насильницьку смерть, а зовсім не лише про перемогу. Але навіть і така готовність ще нікому нічого не обіцяла: “Чашу Мою будете пити, і хрещенням, яким Я хрещусь, будете хреститися; а дати сісти від Мене праворуч і ліворуч – не від Мене залежить, а кому уготоване Отцем Моїм” (Мф. 20:23), – додав Він. У Царстві Небесному немає жодних гарантій, жодних наперед затверджених списків і окремих дверей для важливих персон. Туди приходять не для того, щоб посісти почесне місце, а щоб бути з Тим, Кого люблять.

І все ж Ісус явно вирізняв цих двох з-поміж інших апостолів. Разом з Петром Він брав їх із Собою на гору Преображення і до Гефсиманського саду напередодні арешту, при них Він воскресив померлу доньку Іаїра. Чи були вони особливо близькими Вчителеві через свою запальність і готовність усюди і завжди йти за Ним або існували ще якісь причини, ми не знаємо.

До того ж Іоанн іноді згадує себе в Євангелії окремо як “учня, якого любив Ісус”, не називаючи, утім, себе на ім’я і не говорячи жодного разу “я”. Проте тут немає й тіні вихваляння чи натяку на своє особливе становище: у кожному з цих випадків він розповідає не про себе, а про Ісуса, про якісь найсокровенніші слова, які чув лише він один. От на Тайній Вечері Іоанн схилив голову на груди Ісусу (тоді було прийнято під час урочистої трапези не сидіти, а лежати на широких лавах, обпершись на руку, тож найближчий учень легко міг припасти до Вчителя і почути найтихіший Його шепіт). І от Ісус каже, що один із учнів зрадить Його… Хто? Це запитання було у всіх на вустах. Однак лише Іоанну Ісус дав знак, хто це буде. Очевидно, знав, кому можна довіряти.

Коли Ісус був розіп’ятий, учні розбіглися. Їх можна зрозуміти: усе, що відбувалося, зовсім не відповідало їхнім очікуванням, це було так жахливо і так незрозуміло… Але біля підніжжя Хреста стояли Марія, Мати Ісуса, та Іоанн. І з Хреста Ісус сказав, що відтепер Іоанн буде їй сином, а вона йому – Матір’ю. І справді, з цього моменту Іоанн узяв до себе Марію і піклувався про Неї до самої смерті, як син. Звідси починається й синівська пошана до Марії більшості християн.

Невже Ісус любив з усіх учнів тільки одного? Звісно, ні. Певно, тут йдеться про якісь особливо теплі й довірчі стосунки, ще ближчі й глибші, ніж з іншими. У християнстві немає сумної зрівнялівки, коли всім дається одна й та сама порція, “по мінімуму”, – навпаки, кожний може отримати по максимуму, скільки вмістить. І якщо Іоанн одержав більше за інших, то це означає, що він готовий був це вмістити.

Є ще один дуже незвичайний епізод між воскресінням і вознесінням Ісуса. З’явившись учням, Ісус прорік Петру його майбутню мученицьку смерть. Але Петру завжди хотілося довідатися якомога більше, і він спитав Учителя про Іоанна. Відповідь звучала так: “Якщо Я хочу, щоб він залишився, доки прийду, що тобі до того? Ти йди за Мною” (Ін. 21:22). Прямий сенс відповіді зрозумілий: немає чого дізнаватися про чужу долю, треба турбуватися про свою. І якщо б навіть Іоанну судилося безсмертя на землі – хіба це головне для Петра? У кожного своє життя.

Але інші учні зрозуміли це так: Іоанн, на відміну від них усіх, не встигне вмерти раніше Другого Пришестя Ісуса й зустріне Його живим на землі. За церковним переданням, Іоанн був єдиним серед апостолів, хто помер своєю смертю, причому в старості – решта апостолів, окрім Іуди Іскаріота, загинули як мученики. Тож певне особливе значення в цих словах все-таки було…

Улюблений учень Іоанн став апостолом любові, як його часто називають. Три Послання Іоанна постійно повертаються до цієї теми, саме там ми зустрічаємо, можливо, найдивовижніші слова про любов у всій Біблії: “Хто не любить, той не пізнав Бога, тому що Бог є Любов” (1 Ін. 4:8); “У любові немає страху, але довершена любов проганяє страх… Той, хто боїться, не довершений у любові… Хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить?” (1 Ін. 4:18,20). Весь сенс християнського життя полягає для Іоанна в діяльній любові до Бога та ближніх, це і є головна заповідь Нового Завіту, а всі правила, звичаї та обряди – лише її деталізація.

Джерело цієї любові назване в його Євангелії: “Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне” (Ін. 3:16). Цю фразу іноді називають “малим Євангелієм”, бо в ній у кількох словах викладений головний сенс втілення, служіння, жертовної смерті й воскресіння Ісуса Христа.

Але навіщо Іоанн написав своє Євангеліє? За переданням, він досить довго проповідував у різних містах Малої Азії, задовольняючись усними розповідями. Свій текст він записав ближче до завершення свого земного життя, наприкінці І ст. – мабуть, це остання за часом створення книга Нового Завіту. Три інших Євангелія до цього часу були вже давно написані й добре відомі… проте Іоанн вирішив доповнити їх. Він, звичайно, теж повідомляє про всі головні події з життя Ісуса, але в нього дуже багато свого власного матеріалу.

Перш за все, це промови та молитви Ісуса. Найдовша з них – прощальна бесіда й молитва після Тайної Вечері (розділи 14-17), де сказано все найголовніше про стосунки Господа з Його учнями і про те, як їм жити в цьому ворожому світі. Багато деталей служіння Ісуса ми знаємо тільки за цим Євангелієм. У ньому й лише в ньому розповідається про перше з Його чудес – перетворення води на вино на весіллі в Кані Галилейській (2 розділ). І тільки в цій книзі ми читаємо про те, як Ісус обмив ноги Своїм учням перед Тайною Вечерею (13 розділ).

Омивання ніг, Юліус фон Каролсфельд

Найвище богослов’я поєднується в Іоанна з такими окремими подробицями, які підкреслюють смирення Ісуса, Його готовність служити людям навіть у найпростішому, буденному сенсі, піклуючись про дрібниці, які зазвичай довіряли слугам. Але немає дрібниць для досконалої Любові, явленої в Єдинородному Сині.

І лише в цьому Євангелії (8 розділ) ми знаходимо історію про жінку, обвинувачену в злочині, за який належала смертна кара за законом. Ісус запропонував побити її камінням – але нехай перший камінь кине той, хто вважає себе безгрішним. І натовп, що палав обуренням, поступово розійшовся… Не виправдовуючи її вчинку, не виносячи ніякого вироку, Ісус подав приклад милосердя та поблажливості до грішної людини – і відпустив її зі словами: “Іди, і віднині більше не гріши” (Ін. 8:11).

Але найкраще відомий, безумовно, пролог до цього Євангелія: “Споконвіку було Слово…” Цей пролог висловлює споконвічну віру Церкви, що Ісус був не просто ще одним пророком, проповідником і чудотворцем, але втіленим Словом Божим і Богом, Який забажав стати людиною заради спасіння людей. Євангеліє від Іоанна з перших своїх рядків – це історія саме такого дивовижного применшення й смирення Бога.