Павло, посол у кайданах

Не буде перебільшенням сказати, що проповідь Павла – “апостола народів” – перевернула світ…

Батьківщиною апостола Павла можна вважати три дуже різних міста: Тарс, Єрусалим і Рим. Тарс, де народився Павло, був столицею Кілікії (ця область знаходиться на південному сході сучасної Туреччини), елліністичним містом зі своєю юдейською діаспорою. Батько майбутнього апостола належав до коліна Веніамінового, і, мабуть, тому назвав свого сина Савлом, або Саулом, – на честь першого царя Ізраїлю, який походив саме з цього коліна.

А ще, як не дивно, батько Павла мав римське громадянство, що перейшло і до його сина: у ті часи цей високий привілей римляни надавали найвідданішим представникам провінційної верхівки. До речі, ім’я Павло – також римського походження, латиною paulus означає “малий”. Очевидно, це друге ім’я дали йому як римському громадянинові (такий звичай був дуже поширений).

Крім усього іншого, юний Савл, як і його батько, був фарисеєм. Сьогодні ми вживаємо це слово переважно в значенні “лицемір”, але тоді так називалась одна з течій юдаїзму (пізніше саме вона лягла в основу рабиністичного юдаїзму, яким він зберігався протягом усього середньовіччя і дожив до наших днів). Фарисеї були ревними виконавцями і Мойсеєвого Закону, і численних переказів, що виникли вже в наступні століття. Певна річ, аби розібратися в тонкощах Закону й усіх його тлумачень, вимагалася солідна освіта. Саме для цього хлопчика Савла відправили до Єрусалима. Його вчителем став Гамаліїл, найавторитетніший богослов того часу. Коли Єрусалимом поширилися чутки про те, що Якийсь Ісус воскрес після страти, і все більше людей стало називати себе Його учнями, фарисеї зажадали негайних репресій, але Гамаліїл розсудливо вгамував їхній запал: “Якщо це починання і це діло від людей, то воно зруйнується; а якщо від Бога, то ви не можете знищити його; стережіться, щоб вам не стати і богоборцями” (Діян. 5:38,39).

А от молодий учень Гамаліїла, як це часто буває, не відчував жодних сумнівів. Адже він точно знав, що від Бога, а що – ні! Спочатку він був у тіні, на других ролях – наприклад, люди, які побили камінням першого мученика Стефана, залишили його стерегти їхній верхній одяг. Однак невдовзі він вирушив у самостійний похід…

Молодий поборник подався до Дамаска – там теж була єврейська громада, там теж проповідували учні Ісуса. Це слід було припинити! Але дорогою сталося незбагненне. Коли ж він наближався до Дамаска, враз осяяло його світло з неба. Він упав на землю і почув голос, який казав йому: “Савле, Савле! Чому ти гониш Мене?” Він сказав: “Хто Ти, Господи?” Господь же каже: “Я – Ісус, Якого ти гониш. Тяжко тобі йти проти рожна” (Діян. 9:4,5).

Навернення Савла, Юліус фон Каролсфельд

Усе змінилося в один день для палкого юнака. Спочатку він, осліплений дивовижним видінням, вирушив до Дамаска, проте вже зовсім з іншою метою – знайти там одного з християн, Ананію, щоб той зцілив його. А потім Павло вже сам проповідував у синагогах Дамаска, що Ісус є дійсно Сином Божим – саме за ці слова він колись гнав християн. У наші дні можна навіть почути, що це сам Павло “вигадав християнство”, начебто він надав Ісусовим словам значення, якого Сам Учитель не мав на увазі. Але з усієї історії навернення Савла стає зрозумілим, що така проповідь давно вже звучала і в Дамаску, і в інших місцях, Савл тому й вирушив у дорогу, аби її припинити – і згодом Павло прославився тим, що проніс цю звістку по багатьох містах і дуже докладно виклав у посланнях. Однак прославився як вісник, як посол Великого Царя (саме так і перекладається слово “апостол”, це просто “посланник”), але аж ніяк не він вигадав саму звістку.

Проте спочатку потрібно було вибратися з Дамаска: колишні соратники не могли вибачити Павлу зради спільної справи і тому чатували на нього біля міських воріт, аби вбити, щойно він вийде з міста. Місцеві християни допомогли: спустили його в кошику з вікна будинку, яке виходило на міську стіну. Але включитися в життя християнської громади йому було не так уже просто – надто побоювалися християни колишнього гонителя. Не раз мусив Павло доводити свою правоту… а точніше, правоту тієї справи, якій він тепер самовіддано служив.

У сорокові роки І ст. розміреному життю Павла приходить край. Книга Діянь так подає початок його місіонерських подорожей: коли християни Антіохії (величезне місто, що знаходилося між Єрусалимом і Тарсом) молилися разом, Дух Святий сказав: “Відділіть Мені Варнаву та Савла для діла, на яке Я покликав їх”. Тоді вони, попостившись і помолившись та поклавши руки на них, відпустили їх” (Діян. 13:2,3). Знов ж таки, не Павло створює християнську громаду і передає їй якесь віровчення – вона сама посилає його нести своє віровчення в інші міста й країни, і робить це не за його бажанням, а за велінням Святого Духа (звичайно, ми точно не знаємо, як саме Його воля відкрилася цим людям).

Так почалася перша місіонерська подорож апостола Павла, усього ж їх було чотири. Мабуть, сьогодні мало хто відмовився б здійснити круїз по Середземномор’ю, де мандрував Павло – відвідати острів Кіпр, проїхати гірськими дорогами нинішньої Туреччини, побувати в Афінах.

Але в ті часи поїздки зовсім не були схожими на розважальні прогулянки, і згодом Павлу довелося описати це так: “Багато разів був я у подорожах, у небезпеках на річках, у небезпеках від розбійників, у небезпеках від єдиноплемінників, у небезпеках від язичників, у небезпеках у місті, у небезпеках в пустелі, у небезпеках на морі, у небезпеках між лжебратами, в труді й у виснаженні, часто без сну, в голоді і спразі, часто в постах, на холоді і в наготі” (2Кор. 11:26,27).

Проповідь Павла в Афінах, Юліус фон Каролсфельд

Утім, Павло мандрував не сам – з ним постійно були супутники. Найбільше ми знаємо про лікаря на ім’я Лука – він написав про свої мандри з Павлом цілу книгу Діянь, включивши туди й розповідь про інших апостолів. Подібно до Луки, і сам Павло володів ремеслом (виготовленням наметів), і тому завжди міг сам заробити собі на прожиток. У подальшому він так і чинив у своїх мандрівках: аби не бути тягарем для місцевих громад, завжди забезпечував себе сам. Як посол, Павло мав право вимагати, щоб його забезпечили всім необхідним, але він волів бути незалежним.

Якими були місіонерські поїздки апостола? Павло зі своїми друзями залишався в одному місті від кількох днів до кількох місяців, залежно від обставин. Перш за все він ішов до одноплемінників-юдеїв до синагоги, адже й Христос відправляв Своїх учнів перш за все до овець загиблих дому Ізраїлевого (Мф. 10:6). Дехто й справді приймав його проповідь, але частіше траплялося зовсім по-іншому – юдейські вожді активно відкидали її.

Спробуємо поставити себе на їхнє місце… Вони живуть серед язичників, головне, що вирізняє їхню громаду – це неухильне дотримання Закону, даного Мойсею на горі Синай, і різних звичаїв предків. Варто втратити їх, – гадають вони, – і буде втрачено все. І тут приходить якийсь мандрівний проповідник і починає розповідати про Когось на ім’я Ісус, розіп’ятого та воскреслого біля стін Єрусалима (неймовірно!), і що тепер уже важливий не так Закон, як принесена Ним жертва за наші гріхи! Неможливо було таке терпіти. Добре ще, якщо Павла просто виганяли із синагоги, адже ж інколи його засуджували до бичування (п’ять разів присуджували по 39 ударів, це максимальна кількість), намагалися навіть забити камінням – але кинули непритомне тіло, вирішивши, що він помер.

А Павло все не відступався. І вийшло так, що він знайшов собі більш уважну аудиторію – це були люди різних національностей, які ставилися із зацікавленням до юдаїзму з його вірою в Єдиного Бога та проповіддю твердих моральних норм. Вони, тим не менш, не поспішали робити обрізання і брати на себе всі зобов’язання юдейської релігії, і вже абсолютно ніяк не відчували себе зв’язаними всіма звичаями юдеїв. Тому їм легше було прийняти звістку про те, що спасіння приходить через віру в Розіп’ятого й Воскреслого, а не через дотримання цих звичаїв. Церква переставала бути громадою одних лише євреїв – у неї вливалися колишні язичники, які незабаром склали в ній більшість.

Однак і з язичниками було не все так просто. У містечку Лістри до Павла та його супутника поставилися якраз виключно добре – їх прийняли за… богів і готувалися принести їм жертви! Апостолам ледве вдалося відрадити наївних містян. А у великому місті Ефесі, навпаки, шанувальники богині Артеміди запідозрили, що ці дивні християни позбавлять їх доходів від “релігійного туризму” – адже храм Артеміди Ефеської славився як одне з чудес світу, на нього приїздили подивитися прочани з усіх навколишніх країн. Хай як не дивно, у таких складних ситуаціях Павла неодноразово рятувало те саме римське громадянство: римські влада й війська були просто зобов’язані захищати свого громадянина, вони не могли віддати його на поталу натовпу чужинців. Шкода, що навіть сьогодні далеко не всі держави ставляться так до своїх громадян!

Остання подорож Павла мала за кінцеву мету Рим, столицю найбільшої імперії. Павло давно хотів туди навідатися, але все не було нагоди, і от одного разу… Він саме перебував в Єрусалимі, куди періодично повертався як до центру новоствореного християнського світу: тут була найперша громада, тут зазвичай збиралися апостоли. Саме тут духовні вожді юдеїв вирішили покласти край проповіді Павла й направили на нього натовп, який хотів його вбити. За що, ніхто навіть і не міг зрозуміло пояснити, але цей заколотник і відступник заслуговував на смерть поза всяким сумнівом!

Павла взяв під варту командир римського гарнізону – це мало такий вигляд, ніби його взяли під охорону. Тим не менше, якщо проти апостола було висунуте звинувачення – то Павла мали судити. Його під вартою переправляли від одного місцевого правителя до іншого, але звинувачення, які були б зрозумілими й серйозними, так і не прозвучали, і все йшло до того, що Павла мали відпустити на волю. Принаймні останній із суддів, цар Ірод Агриппа, схилявся до цього – та Павло несподівано зажадав суду в самого імператора! Це був один із привілеїв римського громадянина, і ніхто не міг відмовити апостолу в ньому. З погляду звичайної людини, вимагати такий суд – було безумством: це означало, що Павла під вартою негайно відправлять до Риму, і там він чекатиме доти, поки в імператора з’явиться час особисто зайнятися його справою – чекатиме, можливо, не один рік. І, звісно, результат був абсолютно непередбачуваний, а весь цей час він залишався б в’язнем.

Але проте Павло чудово розумів: уся величезна машина римської державності працюватиме на нього. Йому тепер гарантований проїзд до столиці та проживання в ній – що може бути краще! А кайдани… що ж, він звик називати їх “узами Христовими” і зовсім не переймався ними. До того ж ставлення до нього було доволі гуманне, а центуріон, якому було довірено доправити Павла до Риму, сповнювався до нього все більшою повагою і одного разу врятував йому життя. Було це так: корабель, що перевозив Павла та інших в’язнів до Італії, потрапив у шторм і сів на мілину біля берегів Мальти. Його вже розбивали хвилі, і охорона хотіла перебити в’язнів, аби вони не втекли, але центуріон заради Павла організував рятувальну операцію, і всі вціліли. А для Павла це стало приводом проповідувати Христа ще й на Мальті!

Книга Діянь закінчується прибуттям Павла до Риму, але на цьому не закінчується історія апостола. Він прожив ще два роки в Римі в ув’язненні, був звільнений, але не перестав проповідувати християнство – тож при імператорі Нероні (наприкінці 60-х рр.) на нього чекав новий арешт, нові звинувачення і цього разу смертна кара.

Та найцікавіше в апостолі Павлові – його власна особистість, адже це єдиний з апостолів, хто залишив так багато листів. У Новому Завіті його ім’я носить цілих 14 послань (усіх інших книг, включаючи Євангелія – лише 13), хоча, можливо, не всі з них написані безпосередньо Павлом: так, Послання до Євреїв дещо відрізняється і за стилем, і за змістом від решти. Але в будь-якому випадку, навіть якщо щось і було доповнене учнями, всі Послання відображають характерне для апостола розуміння Бога та людини. Павло, до речі, власноручно не писав листів: він диктував секретареві, як це часто бувало за античних часів, а сам лише підписував свої листи коротким привітанням.

Деякі з його послань – справжні богословські трактати, і, перш за все, – Послання до Римлян. Саме його беруть зазвичай за основу творці різноманітних наукових праць з богослов’я Нового Завіту. Але переважно послання звернені до конкретних громад і навіть окремих людей, говорять про їхні особливі проблеми, дають їм відповідні поради. Апостол Павло не був сухим теоретиком або моралізатором, він занурювався у вир життя, усе пропускаючи крізь серце, ні до чого не лишаючись байдужим. Можливо, завершити нашу розмову про апостола Павла варто кількома цитатами з його послань, в яких особливо яскраво виявляються його характер, темперамент, переконання.

“…обрізаний восьмого дня, з роду Ізраїлевого, коліна Веніамінового, єврей з євреїв, за законом фарисей, за ревністю – гонитель Церкви Божої, за правдою законною – непорочний. Але те, що для мене було перевагою, заради Христа я вважав за ніщо. Та і все я вважаю за ніщо заради переваги пізнання Христа Ісуса, Господа мого: для Нього я від усього відмовився і все вважаю за сміття, щоб придбати Христа… Кажу так не тому, що я вже досяг або вдосконалився, але прагну, чи не досягну я, як досяг мене Христос Ісус” (Флп. 3:5-8,12).

“У славі і безчесті, у ганьбі і похвалах: як обманщики, але ми правдиві; як незнані, але пізнані; як ті‚ що помирають, але ось ми живі; як карані, та не вбиті; як сумні, але завжди радіємо; як бідні, але багатьох збагачуємо; як ті‚ що нічого не мають, але всім володіємо” (2 Кор. 6:8-10).

І, нарешті, слова, які можуть нам пояснити, чому Павла часто називають “засновником християнства”. Він зовсім нічого не “винайшов”, але так говорив про себе: “Я співрозп’явся Христові, і вже не я живу, а живе в мені Христос” (Гал. 2:19,20). Він надзвичайно сильно та яскраво показав, що це означає – бути християнином. Апостол Павло прожив справді християнське життя – і тому по його слідах, як і по слідах інших апостолів, праведників і вчителів, люди досі приходять до Христа.