Апостол Петро: камінь і полум’я

Він дійсно славетний серед апостолів і по-людськи особливо близький нам. Уся його постать і доля – любов до Христа, запальність і поривчастість, зречення і потім героїчна проповідь і мученицька смерть, – зберігають безліч уроків, на які таке багате Євангеліє.

Апостол, про якого частіше й докладніше розповідається в Євангеліях, не вирізнявся серед інших походженням, освітою чи талантами. Він мав цілком звичайне єврейське ім’я Симон, батька його звали Іона, брата – Андрій. Учнями Христа брати стали одночасно. У Симона була дружина й власний будинок у селищі Капернаум, разом із братом і батьком вони рибалили на Галилейському озері. Галилея була найвіддаленішою від Єрусалима областю Палестини, там мешкало чимало язичників, столичні жителі ставилися до галилеян зверхньо, як до провінціалів і мало не язичників. Ті навіть говорили з помітним акцентом, за яким Петра пізніше впізнають у дворі будинку первосвященика.

А рибалка – зовсім проста й невибаглива професія. Ловили рибу на Галилейському озері переважно вночі, продати улов (якщо пощастило) треба було якомога раніше зранку, поки він не зіпсувався під палючим сонцем. А ще слід було промити й полагодити сіті… Рибалка пропах рибним запахом, постійно невиспаний, а його доходи малі й надто непередбачувані. Можливо, саме тому Симон і Андрій, ледь почувши запрошення мандрівного Проповідника: “Ідіть за Мною, і зроблю вас ловцями людей” (Мф. 4:19), – одразу послухалися Його, кинувши свої сіті. Так розповідають про їхнє покликання Матфей і Марко.

Іоанн наводить інший переказ: брати Андрій і Петро були учнями Іоанна Хрестителя, вони почули, як він називав Ісуса Агнцем Божим. Після цього Андрій і привів Петра до Ісуса. “Ісус же, поглянувши на нього, сказав: “Ти – Симон, син Іони; ти наречешся Кифа, що означає камінь [Петро]”” (Ін. 1:42). Саме так отримав він своє друге ім’я зі значенням “камінь, скеля”: арамейською мовою воно звучало Кифа, грецькою – Петрос. Саме під цим іменем ми знаємо апостола сьогодні.

Чи є суперечність між двома переказами? Так, безумовно. Її легко можна усунути, сказавши, що того разу Андрій і Петро лише поговорили з Учителем, але не пішли за Ним, а покликав Він їх пізніше – це анітрохи не суперечить євангельському тексту. Очевидно, два перекази покликані підкреслити два боки життя братів до того, як вони стали апостолами. Матфей і Марко показують життя зовсім звичайних людей, заклопотаних тяжкою працею. А от Іоанн, який завжди говорить про високе, підкреслює, що вони й до навернення зовсім не були далекі від духовних інтересів, що слухали проповіді Іоанна Хрестителя й чекали приходу Месії. Такою є манера багатьох біблійних оповідей: подавати кожен бік події чи явища цілісно та повно, не пояснюючи зовнішніх суперечностей.

Як би там не було, пророче ім’я “камінь”, здається, зовсім не пасувало Петрові. Він за характером – більше полум’я, аніж камінь. От Христос наказує йому, ще рибалці, а не апостолу, ще раз закинути сіті після невдалого нічного лову – і він кориться, а коли сіті приносять незвичайний улов, каже Учителю: “Господи, вийди від мене, бо я чоловік грішний!” (Лк. 5:8), – настільки гостро відчував він свою негідність і свою нечистоту… Зате пізніше, побачивши Спасителя, Який ішов по воді, він, навпаки, негайно просить: “Звели мені прийти до Тебе по воді” (Мф. 14:28). Так, потім він засумнівався у власних можливостях і почав тонути, але решта ж апостолів навіть спробувати не наважилася! Коли поруч із Симоном відбувається диво, він негайно повинен зреагувати на нього, усе для нього здійснюється тут і зараз.

І невипадково саме він без вагань вимовляє своє віросповідання ще задовго до Воскресіння Христового: “Ти є Христос, Син Бога Живого” (Мф. 16:16). Але ж навіть Іоанн Хреститель посилав тоді до Христа учнів із запитанням, чи Він то був насправді… Петро не сумнівається, й у відповідь на ці слова Христос і називає його каменем, на якому Він збудує Свою Церкву. Саме тут і розкрилося значення нового імені, Петро – Кифа, яке колись було дане як пророцтво – а тепер пояснене. Справа не в особистих якостях Симона, а в його палкій вірі, у його готовності прийняти Вчителя і йти за Ним. Лише на цьому й може стояти Церква, як на непорушній скелі.

Але відразу ж відбувається між Петром і Вчителем ще одна розмова. Христос пророкує Свої страждання і смерть… “Петро почав заперечувати Йому: будь милосердний до Себе, Господи! Нехай не буде цього з Тобою! Він же, обернувшись, сказав Петрові: відійди від Мене, сатано! Ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське. Тоді Ісус сказав ученикам Своїм: якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та йде за Мною” (Мф. 16:22-24). Тобто навіть дуже глибока особиста віра не гарантує непомильності, і апостол, переживаючи за улюбленого Вчителя, хоче відмовити Його від найголовнішого, що мало з Ним статися. І тоді Той звертає до нього найгостріший докір, навіть називає “сатаною”, тобто противником. Одна й та сама людина може опинитися у двох таких різних ролях із зовсім невеликим інтервалом між ними.

Та якось Петрові випало зазнати значно різкішого переходу від віри до невір’я, а потім від зречення до покаяння. Напередодні розп’яття він обіцяв Христу, що й під страхом смерті не залишить Його, але Христос відповів: “В цю ніч, перш ніж проспіває півень, ти тричі зречешся Мене” (Мф. 26:34). Можливо, якби до нього відразу ж підступили кати, він мужньо пішов би на страту, але попереду була довга ніч, повна страхів і невідомості… Коли заарештували Вчителя, Петро навіть спробував чинити збройний опір, ударив мечем одного із супротивників, але Христос велів йому: “Поверни меч твій на його місце, бо всі, хто візьме меч, від меча і загинуть; чи думаєш, що Я не можу тепер ублагати Отця Мого, і Він дасть Мені більш як дванадцять легіонів ангелів?” (Мф. 26:52,53) Справа була зовсім не в тому, у кого скільки воїнів, яке озброєння. Значення мало зовсім інше…

Та от арешт відбувся, а за ним і допит, і суд у первосвященика. Петро йшов за улюбленим Учителем і холодної весняної ночі грівся біля багаття у дворі будинку первосвященика, разом із його слугами та іншими людьми. Петра раніше бачив багато хто… “І ти був із Ісусом?” – почали питати його. І Петро якось непомітно зрікся Христа, буденно, сам того не помітивши. Він тричі встиг зробити це, як раптом пролунав півнячий крик. “І згадав Петро слово, сказане йому Ісусом: перше ніж проспіває півень, тричі зречешся Мене! І, вийшовши геть, плакав гірко” (Мф. 26:75).

Зречення Петра, Юліус фон Каролсфельд

Після воскресіння (Петро сам переконався в тому, що тіло Ісуса зникло, а в гробниці лежать лише пелени, якими воно було оповите) апостоли повернулися в Галилею, до звичного заняття – більшість із них, як і Петро, були рибалками. Та й що, справді, залишалося тепер робити? І знову, як колись ще до всіх тих великих сподівань і жалів, були закинуті сіті, знову вони виявилися порожніми, і знову якийсь чоловік із берега велів кинути їх ще раз, в інше місце… І переповнені сіті вже неможливо було підняти на човен! Першим упізнав Господа Іоанн – але саме Петро схопив свій одяг і кинувся у воду, щоб доплисти до Нього раніше, ніж пристане човен з рештою рибалок. Не міг Петро сидіти на місці, коли побачив перед собою Христа.

Саме під час цієї зустрічі прозвучали звернені до нього слова Спасителя: “Паси вівці Мої” (Ін. 21:16). Але спершу Він поставив йому дуже просте запитання: “Чи любиш ти Мене?” (Ін. 21:15) Поставлене запитання було тричі, так що Петро навіть засмутився, але після ночі з півнем це не було зайвим: той, хто тричі зрікся, тричі сповідав свою любов.

Тільки за цю любов доведеться платити спокоєм і комфортом. Одразу ж після сповідання Петром його любові Ісус пророкує його смерть: “Простягнеш руки твої й інший підпереже тебе і поведе, куди не хочеш” (Ін. 21:18). Це було пророцтво мученицької смерті, яка, втім, очікувала не одного Петра, але й інших апостолів. Петро дійсно був розіп’ятий у Римі в шістдесяті роки, ще навіть раніше, ніж була закінчена остання книга Нового Завіту.

Проте до цього ще було далеко – спочатку мала прозвучати апостольська проповідь. У день П’ятидесятниці в Єрусалимі, коли на апостолів зійшов Святий Дух ця проповідь і почалася, саме Петро звернувся до всіх присутніх з палкою промовою про Христа: “Мужі ізраїльські! Вислухайте слова ці: Ісуса Hазорея, Мужа, засвідченого вам від Бога силами й чудесами і знаменнями, які Бог створив через Нього серед вас, як і самі знаєте, Його [Ісуса] визначеного радою і передбаченням Божим виданого, ви взяли і, пригвоздивши руками беззаконних, убили; але Бог воскресив Його, розірвавши пута смерти” (Діян. 2:22-24). Як несхожі ці слова на його колишню нерішучість у дворі будинку первосвященика! Тепер із ним був Воскреслий.

Від самого початку його проповідь була звернена перш за все “до загиблих овець дому Ізраїлевого“, і Петру необхідне було чудесне видіння, аби переконатися: язичників Бог так само закликає до віри, як і юдеїв. У цьому видінні Бог запропонував Петрові їжу, яка вважалася нечистою для юдеїв, і коли той відмовився, то почув голос: “Що Бог очистив, того ти не вважай нечистим” (Діян. 10:15). Відразу після цього Петро отримав запрошення від римського центуріона на ім’я Корнилій, вирушив до нього, проповідував і хрестив його разом з усіма, хто зібрався в його оселі.

І все одно Павло потім сказав: “Мені довірено благовістя серед необрізаних, як Петрові серед обрізаних” (Гал. 2:7) (тобто юдеїв). Можливо, вихідцю з Галилеї не так уже й просто давалися іноземні мови, та сама грецька, якою говорили між собою представники різних народів у Східному Середземномор’ї. З Павлом у них навіть сталася суперечка про те, як приймати до Церкви людей, котрі не мали жодного стосунку до юдаїзму – і ми бачимо, що перемогла Павлова точка зору. Петро спочатку вагався, незважаючи на пережитий досвід з Корнилієм.

Книга Діянь розповідає і про перше тюремне ув’язнення Петра через його проповідь – тоді його з-під варти чудесним чином звільнив ангел. Але це було далеко не останнє ув’язнення апостола… Йому ще належало відбути до Риму (про це ми вже знаходимо свідоцтва в Переданні, а не в Писанні) і стати там головою місцевої громади. Можливо, саме там він розповів своєму супутникові Марку те, що пам’ятав про Ісуса – і так було написане Євангеліє від Марка. А можливо, він навіть сам склав деякі записи, які Марко тільки зібрав і переклав на грецьку, – ми нічого про це точно не знаємо.

Проте до Нового Завіту ввійшли два послання, написані Петром. На відміну від Павла (деякі з його мовних зворотів Петро й сам вважав складними для розуміння), він не стільки розмірковує про складні богословські матерії, скільки дає прості й конкретні настанови, утім, прикрашаючи їх численними старозавітними цитатами й барвистими риторичними пасажами: “Усіх шануйте, братство любіть, Бога бійтеся, царя поважайте… будьте розсудливі і пильнуйте в молитвах. Передусім же майте щиру любов один до одного, бо любов покриває безліч гріхів… Якщо лихословлять вас за ім’я Христове, то ви блаженні, бо Дух слави і Дух Божий спочиває на вас. Тими Він ганьбиться, а вами прославляється. Тільки б не постраждав хто з вас, як убивця чи злодій, чи злочинець, або як той, хто зазіхає на чуже; а коли як християнин, то не соромся, а прославляй Бога за таку долю” (1Пет. 2:17; 4:7,8; 4:14-16).

Утім, у першому з послань є надскладний для розуміння уривок, про який і досі сперечається багато хто з тлумачів: “Христос, щоб привести нас до Бога, один раз постраждав за гріхи наші, Праведник за неправедних, бувши умертвлений тілом, але оживши Духом, Яким Він і тим духам, що перебували у темниці, зійшовши, проповідав” (1Пет. 3:18,19). Яким же це духам проповідував Христос, у якій темниці, і що саме проповідував? Більшість тлумачів вбачає тут вказівку на сходження до пекла: після хресної смерті, але ще перед Воскресінням, душа Христа спустилася до пекла, щоб розбити його засуви й вивести звідти старозавітних праведників.

Можливо, Петро, який пересвідчився на власному досвіді, як може Христос врятувати з бурхливих хвиль Галилейського моря чи з безодні відчаю після зречення, краще за будь-кого з апостолів міг розповісти про це.