Старе й нове

Нагорна проповідь, Гюстав Доре

Багато поколінь юдейських богословів намагалися точно визначити число заповідей, які записані в Торі, а деякі з них вважали, що є заповіді, які передають саму основу віри. Тому один з книжників вирішив почути думку Ісуса й таким чином отримати чітке уявлення про погляди галилейського Наставника.

– Учителю, – запитав він, – яка заповідь найбільша в законі?

– Полюби, – відповів Христос, – Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією думкою твоєю. Це є перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: люби ближнього твого, як самого себе. На цих двох заповідях утверджується весь Закон і Пророки (Закон і Пророки – синонім усього зібрання книг Старого Завіту).

– Добре, Учителю! – був змушений погодитися книжник. – Ти істину сказав, що один є Бог, і немає іншого, крім Нього; і любити Його всім серцем, і всім розумом, і всією душею, і всією силою, і любити ближнього, як самого себе, є більше за всі всепалення і жертви (Мф. 22:35-40; Мк. 12:32-33).

Відповідаючи книжникові, Христос визначив своє ставлення до древнього Мойсеєвого Закону. З Його слів стає зрозуміло, чому Він прагнув зберегти його. Коли йшла мова про Писання, Ісус говорив відверто:

– Не думайте, що Я прийшов порушити Закон або Пророків: не порушити прийшов Я, а виконати.

Бо істинно кажу вам: доки існуватимуть небо і земля, жодна йота чи жодна риска не перейде із закону, поки не здійсниться все… Кажу бо вам, якщо праведність ваша не перевершить праведности книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете до Царства Небесного (Мф. 5:17,18,20).

Ісус навчає, Гарольд Коппінг

Таким чином, Христос вчив про Старий Завіт як про Боже Одкровення і визнавав необхідність живого церковного передання, яке розкривало б його суть. Саме тому Він говорив народові про фарисеїв: «Все, що кажуть вам додержувати, додержуйте і робіть» (Мф. 23:3). Але коли книжники часто додавали до Закону сотні нових правил, то Ісус повертався до першоджерел Старого Завіту – до Десяти Заповідей Синаю, до справжньої Мойсеєвої спадщини, збереженої пророками. При цьому Він обережно ставився і до зовнішніх настанов, не бажаючи спокушати «малих цих» і поривати з традицією. «І ніхто, пивши старе вино, не захоче зараз же молодого, бо скаже: старе краще» (Лк. 5:39). І все ж, тлумачачи Тору, Він переносив наголос зі сфери церемоній до духовно-моральної царини. Більше того, Він поглиблював й доповнював етичні вимоги Закону.

Якщо Закон забороняв убивство, то Ісус закликав виганяти з серця ненависть – корінь злочину. Якщо Закон засуджував порушення вірності шлюбу, то Ісус говорив про небезпеку порочних почуттів. Якщо Закон вимагав дотримання клятви, то Ісус взагалі вважав її зайвою: «Нехай буде слово ваше: так – так; ні – ні, а що зверх цього, те від лукавого» (Мф. 5:37).

У поганських кодексах кара часто була тяжчою від самого злочину. Старий Завіт взяв за основу закон справедливості: «Око за око – зуб за зуб». Ісус відділяє кримінальне право від вищої етики прощення, де діють інші засади. Людям притаманно ненавидіти ворогів, але діти Божі повинні перемагати зло добром. Треба боротися з мстивими почуттями. Мало того, вони повинні зичити добра своїм кривдникам. Це моральний подвиг, прояв справжньої сили духу, уподібнення самому Творцеві:

«Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця вашого Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних. Бо коли ви любите тих, хто любить вас, яка вам нагорода? Чи не те саме і митарі роблять? І коли ви вітаєте тільки друзів ваших, що особливого робите? Чи не так само і язичники чинять?

Отже, будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5:44-48)[*].

От висота, що захоплює дух. І до неї Христос кличе людину…

Закон вважав «ближнім» тільки одноплемінника і єдиновірця. Але Христос не звужує цього поняття. Коли один книжник запитав у Нього: «Хто мій ближній?», замість відповіді Він оповів про юдея, який потрапив до рук розбійників. Поранений, лежав він біля шляху й з гіркотою бачив, як священик і служник храму байдуже пройшли повз нього. Найменше чекав він співчуття від самарянина, який їхав слідом за ними. Чи міг іноплемінник та єретик бути кращим від жреця та левіта? Але той зупинився й, не розпитуючи, допоміг потерпілому: перев’язав його рани, довіз на мулі до готелю і наперед заплатив за нього.

Добрий самарянин, Степан Бакалович

– Отже, кого з тих трьох, – запитав Ісус книжника, – вважаєш ти ближнім того, хто потрапив до рук розбійників?

– Того, який змилосердився над ним, – не міг не визнати той.

– Іди і ти роби так само.

Ісус змусив його дійти до думки, що «братом» і «ближнім» може бути будь-яка людина (Лк. 10:25-37). Він поступово привчав Своїх послідовників і до нового, незвичного для них, погляду на язичників. Так, Він не приховав радості, дізнавшись про еллінів, які шукали бесіди з Ним, а напередодні Своїх страждань Ісус скаже, що Його Євангеліє повинно проповідуватися «на свідчення усім народам» (Мф. 24:14).

Коли римлянин, офіцер капернаумського гарнізону, просячи Ісуса зцілити його слугу, сказав, що для цього достатньо одного Його слова, Христос зауважив: «Навіть серед Ізраїля я не знайшов такої великої віри!» А потім додав: «Кажу ж вам, що багато прийдуть зі сходу й заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному; А сини Царства вигнані будуть у пітьму непроглядну» (Мф. 8:5-13). Ці слова звучали як виклик тим, хто вважав тільки правовірних ізраїльтян гідними Божої любові.

Несприйняття «чужинців», як би вони не зодягалися, є інстинктом, який люди долають з неймовірними труднощами. Євангеліє ж недвозначно закликає боротися з національною винятковістю і тим самим продовжує проповідь Амоса, Ісаї та Івана Хрестителя.

Нагорна проповідь, Гюстав Доре

Ставлячи на перше місце духовну сутність Закону, Христос повернув первісне значення настанові про суботу.

Людина наших днів не завжди спроможна оцінити значення цієї заповіді. Призвичаєні до визначених днів відпочинку, ми забуваємо, чим була для древніх субота. Вона не дозволяла буденним клопотам заполонити душу, надаючи час для молитов і роздумів, вона давала перерву в праці всім: і вільним, і рабам, і навіть домашнім тваринам. Але був тут і зворотній бік. Чимало набожних людей, оберігаючи святість «сьомого дня», стали надавати йому надмірного значення.

Під час Маккавейської війни група повстанців вибрала смерть, «не кинувши каменя», замість боротьби в суботу, і була повністю винищена. Тоді натхненник боротьби за віру священик Матафія вирішив діяти по-іншому. «Воюватимемо і в суботу», – сказав він. Поміж фарисеями не раз лунали голоси протесту проти перебільшення закону про спокій. «Субота вручена вам, а не ви – суботі», – говорив один з них (Йоама, 85а). І все ж, статутні заборони зростали, затьмарюючи мету благословенного Божого дару. Педанти буквально паралізували суботнє життя. Особливо старалися есеї. Вони вважали, наприклад, що коли людина або тварина в суботу впала в яму, витягати її можна лише наступного дня.

Христос бачив у подібних поглядах спотворення духу Мойсеєвої заповіді. «субота для людини, а не людина для суботи» (Мк. 2:27), – казав Він.

Якось у суботу учні Ісусові, зголоднівши, почали рвати колосся, перетирати його і їсти зерна. Фарисеї визнали це різновидом молотьби і запитали: «Чому учні Твої порушують суботу?» Тоді Учитель нагадав їм, що і Давид, коли залишився зі своїми вояками без їжі, узяв жертовні хліби, а їх же мали їсти тільки священики. Цар учинив правильно, бо людська потреба важливіша за обрядові заборони.

Кілька разів Ісус зцілював у суботу і цим викликав протести законників. Вони почали пильно стежити за Ним, щоб привселюдно кинути Йому докір у неповазі до Закону. Марно Він посилався на те, що і деякі важливі обряди в суботу не скасовуються, марно тлумачив, що допомога людям завжди є справою Божою. Він запитував у фарисеїв: «Лицеміре, чи не відв’язує кожний з вас у суботу вола свого або осла від ясел і не веде напувати?» (Лк. 13:15). Вони не могли знайти переконливих заперечень, але наполягали на своєму. Іноді Ісус навмисне викликав богословів на суперечку.

Фарисеї питають Ісуса, Джеймс Тіссо

До синагоги прийшов сухорукий чоловік, сподіваючись зцілення від Учителя. Був святковий день, і ревнителі благочестя чекали: як поведеться Назарянин? Він же звелів хворому вийти насередину і запитав у присутніх: «Чи годиться в суботу добро робити, чи зло робити – душу спасти чи загубити?» Вони ж, – пише євангеліст Марко, – мовчали. І, глянувши на них з гнівом, засмучений закам’янілістю сердець їхніх, каже чоловікові: простягни руку твою. Він простягнув, і стала рука його здорова, як друга. Фарисеї, вийшовши, зразу ж радилися з іродіанами проти Нього, як би погубити Його» (Мк. 3:1-6).

Найбільше обурення спричинили слова Ісуса: «Син Людський є господарем і суботи» (Лк. 6:5), отож, Йому належить також влада судити про Закон.

Може видатися, ніби Ісус, чинячи так, зазіхав на церковну традицію і позбавляв правовірних будь-якої можливості прийняти Його вчення. Насправді основи цієї традиції не були порушені Христом. У Старому Завіті визнавався авторитет не лише літери, а й особистого Одкровення. Усі пророки навчали саме завдяки такому винятковому обдаруванню і одкровенню.

Прихід ери книжників не означав, що припинилася дія Духа Божого. Тому в Талмуді такого величезного значення надавалося думкам окремих учителів. Часто їх висловлювання ставилися нарівні з Торою і навіть вище від неї.

Отже, проповідь Христова не суперечила засадам старозавітного учительства навіть тоді, коли Він прямо наполягав на відмові від деяких правил Тори. Зокрема це стосувалося ритуальних обмежень у їжі. Ці закони були впроваджені у давнину для відокремлення старозавітної Церкви від іновірців. Але з кожним поколінням вони ускладнювались і стали, врешті-решт, системою заборон, яких дуже важко було дотримуватися.

Хоча поділ їжі на «чисту» й «нечисту» походив з Біблії, Ісус з усією рішучістю оголосив його застарілим. «Нечистими» можуть бути лише думки, наміри і вчинки людей.

«Слухайте і розумійте! Не те, що входить в уста, оскверняє людину, а те, що виходить з уст, оскверняє людину… бо від серця виходять злі помисли, вбивства, перелюбства, любодіяння, злодійство, лжесвідчення, хула» (Мф. 15:10-11; 19-20; пор. Рим. 14:14).

Так чітко висловлена думка виявилася несприйнятною навіть для людей, які найближче стояли до Ісуса. Через багато років Петро усе ще відчував страх перед порушенням законів про «нечисту їжу» (Діян. 10:9-15).

Також для Ісуса мало означало і ритуальне миття рук, яке вважалося обов’язковим у набожних євреїв. Що стосується постів, то Він хотів, аби люди не ставили їх собі у заслугу. У найдавніші часи піст був знаком жалоби, але у євангельську добу його розглядали як ознаку особливого благочестя.

Учням Хрестителя видавалося дивним, що Ісус не змушував своїх послідовників дотримуватися постів, як це чинив їхній наставник. «Чи можуть весільні друзі сумувати, поки з ними жених?» (Мф. 9:15) – заперечував їм Ісус. Адже аскетизм є засобом, а не метою; мета – це близькість до Бога. Ті ж, хто перебуває поряд із Сином Людським, досягли її, і тому піст їм не потрібен. А втім, Він не засуджував аскетизм і сам постив, коли жив у пустелі. Знав Він, що і для учнів Його настануть важкі дні, коли піст буде їм необхідний.

Так у тлумаченні Старого Завіту проглядалися контури Нового. У світлі Євангелія танули і втрачали значення старі правила і обряди. Вони відживали своє, хоча законники з усіх сил протистояли цьому, ототожнюючи Істину з релігійно-національним ладом одного народу. «Ніхто ж бо на старий одяг, – говорив Ісус, – не накладає латки з нової тканини, бо відірветься від старого, і дірка буде ще гірша. Не вливають також вина молодого в старі міхи, а інакше прорвуться міхи, і вино витече, і міхи пропадуть; але вливають вино молоде в нові міхи, і зберігається те і друге» (Мф. 9:16-17).

Старе не відкидається цілковито, але поруч з ним зводиться інша будівля, для якої колишнє служить лише передднем. Ісус не позбавляє релігію форми, але завжди вказує на першість любові, віри, внутрішньої духовної злагоди.

Нагорна проповідь, Гюстав Доре

Був ще один пункт, у якому Євангеліє заперечувало Старий Завіт. Закон визнавав за чоловіком право залишити дружину з найменшого, іноді малозначущого приводу. Це було відбитком патріархального права, яке панувало на Сході. Хоча в Біблії високо цінувалися любов і жіноча цнота, а мати оточувалася пошаною, за Законом становище жінки мало різнилося від прийнятого в інших країнах. Чоловіка називали «баал» – пан; дружина поряд зі слугами і домашнім майном була майже його власністю. Цим пояснюється параграф Закону, який полегшував чоловікові розірвання шлюбу.

Книжники, здогадуючись, що Ісус дивиться на розлучення інакше, втягли Його в дискусію. Відповідь Учителя стосувалася не тільки закону, але й політики, оскільки торкалася самого тетрарха. Адже Антипа кинув дружину, щоб одружитися з Іродіадою. Іван Хреститель постраждав саме за те, що засудив вчинок правителя. Ісус у категоричній формі відкинув думку, ніби Мойсеїв Закон схвалює розлучення. За Його словами, Мойсей у цьому випадку зробив поступку «жорстокосердю» людей. Це дуже важливе свідчення, яке суперечило народному переконанню, ніби Мойсей усю Тору отримав безпосередньо з Неба. Ісус описав Своїм слухачам ідеал шлюбу. Шлюб встановлений Творцем і всупереч поширеній думці не є лише службовим засобом для народження дітей. Коли «двоє стають одним тілом», це є диво. Божий дар, який мають лише люди. «Що Бог з’єднав, того людина нехай не розлучає». Подружня єдність може бути зруйнована лише невірністю.

Ця засада навіть учням видалася нездійсненною. Вони вирішили, що в такому разі краще взагалі не одружуватися. «Не всі сприймають це слово, а кому дано», – відказав Ісус (Мф. 19:5-11). Як і Мойсей, Він розумів недосконалість і слабкість людини, але не мав наміру через це принижувати ідеал. Він допускав і безшлюбність, яку розглядав як особливе покликання. Одночасно багато хто з Його апостолів, зокрема Петро і Пилип, були одружені. Перші християни називали сім’ю «домашньою Церквою». Сам Христос відмовився від одруження не для того, щоб принизити його, а насамперед тому, що цілком належав Отцеві і Своєму служінню. Його любов обіймала кожну людину.

Інше ставлення до жінки Христос утвердив ще на початку Свого служіння. Йдучи до Галилеї з Єрусалиму, Він проходив землею самарян. Спекотного полудня, втомившись від ходи, Ісус сів перепочити біля старої криниці, з якої місцеві жителі з давніх-давен брали воду. Учні залишили Його і пішли роздобути якусь їжу.

Саме тоді до криниці підійшла самарянка з глеком. Вона вкрай здивувалася, коли Мандрівник попросив у неї напитися. Адже юдеї, як нинішні старообрядці, вважали неприпустимим пити з іновірцем з однієї посудини. У відповідь Незнайомий сказав, що сам може дати «живої води», напившись якої вона вже не відчуватиме спраги.

Простодушна жінка сприйняла ці слова буквально.

– Господи, дай мені цієї води, – сказала вона, – щоб я не хотіла пити і не приходила сюди черпати.

– Іди поклич чоловіка свого і приходь сюди.

– Не маю я чоловіка.

– Правду сказала, що чоловіка не маєш, бо п’ять чоловіків мала, і той, кого маєш тепер, не чоловік тобі; це ти правду сказала.

Самарянка збагнула, що Співрозмовникові відкрита сумна повість її життя. Їй одразу ж спало на думку запитати в Нього про старі чвари між самарянами та юдеями.

– Господи, бачу, що Ти пророк. Батьки наші поклонялися на цій горі, а ви говорите, що місце, де належить поклонятися, знаходиться в Єрусалимі. (Самаряни вважали законним місцем богослужіння не Єрусалим, а гору Гаризим).

– Жінко, повір Мені, що надходить час, коли будете поклонятись Отцеві, і не на цій горі, і не в Єрусалимі. Ви кланяєтеся тому, чого не знаєте, а ми кланяємося тому, що знаємо, бо спасіння – від юдеїв. Але прийде час, і нині вже є, коли справжні поклонники кланятимуться Отцеві духом та істиною, бо таких поклонників шукає Отець Собі. Бог є Дух, і тим, що поклоняються Йому, належить поклонятися духом та істиною.

Христос і Самарянка, Карл Генріх Блох

– Знаю, що прийде Месія, званий Христос, – відповіла вона. Коли Він прийде, сповістить нам усе.

– Це Я, Який розмовляю з тобою, – сказав Ісус.

Тут до криниці повернулися учні. Їх вразило, що Учитель розмовляє зі самарянкою. Вона ж, схвильована, поспішила до міста, аби розповісти одноплемінникам про цю зустріч.

– Учителю, їж! – запропонували учні.

– Я маю їжу, якої ви не знаєте.

Вони перезирнулися. Хто міг нагодувати Його у цьому негостинному місці? Але ще більше здивувалися вони, дізнавшись, що не їм, а цій простій жінці, до того ж повії і єретичці, Він вперше відкрито сказав про Себе як про Месію і посвятив її в сутність вічної релігії духу… (Ін. 4:4-42).

* * *

Для Сократа жінка була лише тупим настирливим створінням, а Будда не дозволяв своїм послідовникам навіть дивитися на неї. У дохристиянському світі жінки найчастіше залишалися мовчазними рабинями, життя яких обмежувалося виснажливою працею і домашніми турботами. Не випадково в одній юдейській молитві були слова: «Дякую Тобі, Боже, що Ти не створив мене жінкою…»

Христос повертає жінці забрану в неї людську гідність і право мати духовні запити. Віднині її місце – не лише біля сімейного вогнища. Тому серед найближчих сподвижників Ісуса ми бачимо чимало учениць, переважно галилеянок. Євангеліє зберегло імена деяких з них: це Миріям з Магдали або Марія Магдалина, яку Господь зцілив від «семи бісів»; мати Івана та Якова – Саломія; сестра Діви Марії – Марія Клеопова; Сусанна; Іванна – дружина Хузи, домоправителя Антипи. Найзаможніші з них надавали підтримку маленькій общині.

Але Ісус не бажав, щоб їх роль обмежилася цим. У Єрусалимі Він зійшовся з родиною Еліезера або Лазаря, який жив зі сестрами поблизу міста, у селищі Вифанії. Учитель любив цей дім, в якому нерідко мав перепочинок. Якось, коли Він прийшов до них, Марфа почала клопотатися про частування, а Марія сіла біля ніг Учителя, щоб слухати Його слова. Коли старша сестра це побачила, то звернулася до Нього:

Христос у Марфи і Марії, Генріх Семірадський

– Господи, чи Тобі байдуже, що сестра моя покинула мене одну слугувати? Скажи їй, щоб допомогла мені.

– Марфо! Марфо! – відповів Ісус, – Ти турбуєшся і клопочешся про багато що. А потрібне ж тільки одне; Марія ж благу обрала частку, яка не відніметься від неї (Лк. 10:38-42).

Повчально, що навіть Ісусові супротивники хоча й бачили Його в жіночому товаристві, не насмілювалися зводити наклеп на Нього. Це одна з дивних рис євангельської історії. «Той, хто одного разу приборкає вітер і море, – пише Франсуа Моріяк, – мав владу вселяти великий спокій в серця… Він приборкував сердечні бурі, що починалися, бо інакше в Ньому шанували б не Сина Божого, а людину серед людей».

Згодом, коли настала година випробувань, перші жінки-християнки не полишили Господа, як інші учні. Вони були на Голгофі в мить Його смерті, супроводжували Учителя до місця поховання, і їм першим відкрилася пасхальна тайна… Євангеліє зруйнувало перепони, що здавна ділили людей. Тим, хто дотримувався обрядів Закону і хто не знав їх, юдеям та іноземцям, чоловікам і жінкам – кожному воно вказувало шлях до Царства Божого, де ставала другорядною приналежність до нації, стану, статі, віку. Спостерігаючи це диво, апостол Павло вигукнув: тут «немає ні елліна, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і у всьому Христос» (Кол. 3:11).