Смерть

Хрести з повішеними поставили і завалили їх камінням біля підніжжя. Тепер охорона чекала останнього подиху засуджених. Щоб згаяти час, солдати жартували, грали в кості. За звичаєм, вони мали взяти собі одяг страчених. Вояки розірвали його на частини, лише суцільнотканий хітон Ісуса вирішили не псувати й кинули на жереб – кому він належатиме.

Нерідко кажуть, що смерть Ісуса була подією, яку майже не помітили в тодішньому світі. Це справедливо. Навіть через сто років римський історик Тацит присвятив їй лише одну коротку фразу, зазначивши, що «засновник християнства був у царювання Тиберія страчений прокуратором Понтієм Пилатом» (К. Тацит, Аннали, XV:44). Але і в Єрусалимі розп’яттям Ісуса Назарянина особливо не переймалися. Переповнене паломниками місто жило своїм життям. За чотири роки правління Пилата народ звик до численних страт.

Люди, які поспішали до Єрусалиму, не дивувалися хрестам на пагорбі. Показові страти в дні свят відбувалися часто. Перехожі зупинялися й з холодною цікавістю читали написи. Деякі, що чули про Назарянина, кричали: “Ти, Який руйнуєш храм і за три дні відбудовуєш, спаси Себе Самого; якщо Ти Син Божий, зійди з хреста” (Мф. 27:40).

Ті члени синедріону, які не могли відмовити собі в мстивому задоволенні бачити кінець Засудженого, теж прийшли на Голгофу. “Інших спасав, – зі сміхом перемовлялися вони, натякаючи на вигуки «Осанна» («Спасай нас»), – а Себе Самого не може спасти; якщо Він Цар Ізраїлів, нехай тепер зійде з хреста, і ми увіруємо в Нього; уповав на Бога, нехай тепер порятує Його, якщо Він угодний Йому. Бо Він казав: Я – Син Божий” (Мф. 27:41-43).

Між тим подув вітер і хмари вкрили небо. Здавалося, саме сонце сховалося, щоб не бачити безумства людей. А вони продовжували знущатися над Христом, Який мовчки терпів нелюдські страждання. Знущалися солдати, знущалися старійшини, знущалися випадкові глядачі. Навіть один з бунтівників, повішений поруч з Ним, приєднався до злого хору…

Три роки, проходячи цією землею, Ісус навчав людей бути синами Отця Небесного, полегшував страждання, проповідував євангеліє Царства. Але люди не захотіли ввійти в це Царство. І погани, і юдеї вірили в царство світу цього, а Христове Царство сходило з Неба і вело до Неба. От тепер Він замовк. Він переможений і ніколи більше не вселятиме в них тривогу.

Раптом сталося несподіване. Другий засуджений сказав своєму товаришеві, який разом з юрбою насміхався над Галилеянином: “Чи ти не боїшся Бога, коли й сам на те саме засуджений? І ми засуджені справедливо, бо достойне за діла наші одержали; а Він нічого лихого не вчинив“. (Лк.23:40,41). Можливо, чоловік цей раніше чув проповідь Ісуса, можливо, саме зараз відчув якусь силу, що йшла від Розп’ятого, тільки в душі його раптом засяяв промінь віри, породжений передсмертною тугою.

– Пом’яни мене, – сказав він, глянувши на Христа, – коли прийдеш у Царство Твоє!

Запечені губи Ісуса розімкнулися й Він відповів:

– Істинно кажу тобі: сьогодні ж будеш зі Мною в раю. (Лк. 23:42,43).

Натовп поволі зменшувався, жінки, що стояли оддалік, незважаючи на солдатів, насмілилися наблизитися. Хрест був високий, але з Розіп’ятим можна було розмовляти. Побачивши свою Матір, яка підійшла з Іваном, Ісус востаннє звернувся до неї: «Це – син Твій», – сказав Він, а потім подивися на улюбленого учня: «Це – Мати твоя» (Ін. 19: 26,27). І після цього Він замовк…

Хмари густішали, до третьої години дня стало темно, як у сутінках. Неймовірний тягар, що почав опускатися на Ісуса ще в Гефсиманську ніч, досяг межі. Уже давно чекав Месія цієї останньої зустрічі зі злом світу, що оповило Його тепер, як чорна завіса. Він справді сходив до пекла, створеного руками людей.

– Ілі, Ілі! Лама савахфані!… Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув? (Мф. 27:46)

У цьому вигуку псалмопівця Христос вилив всю глибину Свого безмежного страждання. Кінця молитви Він не дочитав…

Ті, що стояли на Голгофі, не дочули Його слів. Солдати вирішили, що Розіп’ятий кличе Геліос – Сонце, а юдеям почулося ім’я Іллі-пророка. «Він кличе Іллю», – сказав хтось[*].

Починалася агонія. «Шахена! Пити!» – просив Ісус. Один з воїнів, керований співчуттям, побіг до глека з «поскою» – кислим напоєм, який солдати завжди носили зі собою, і, макнувши до нього губку, простягнув на палиці Вмираючому. Черствіші відмовляли його: “Стривайте, побачимо, чи прийде Ілля спасти Його” (Мф. 27:46).

Ледь волога торкнулася спраглих уст Ісуса, Він мовив: “Звершилось!” (Ін. 19:30). Він знав, що смерть вже поруч і знову почав молитися, повторюючи слова, які матір навчала Його промовляти перед сном: “Отче, у Твої руки віддаю дух Мій” (Лк. 23:46).

Раптом з уст Страдника вирвався крик. Потім голова Його впала на груди. Серце зупинилося. Він умер.

Син Людський випив Свій келих до дна.

У цю мить люди відчули, як здригнулася земля і побачили тріщини, які побігли по камінню. Повітря було важким, як перед бурею. Центуріон, який довго вдивлявся в обличчя Розп’ятого, вигукнув: «Воістину Чоловік Цей був син богів!» Щось таємниче відкрилося римлянинові в останні хвилини страти.

Грізні явища природи подіяли на всіх гнітюче. Збентежені й налякані люди поверталися до міста. Вони били себе в груди на знак жалоби, здогадуючись, що сталося щось жахливе.

На тлі сутінкового неба височіли контури трьох хрестів. Віднині це знаряддя страти стане символом Покути, символом жертовної любові Бога до занепалого людства…

[*] Пс. 21. Єврейський текст цього рядка псалму звучить: «Елі. Елі, лама азабтані!» Христос же вимовив молитву в арамейському варіанті (якщо судити по грецькій транскрипції слів у Мф. і Мк.). Те, що Христос молився повсякденною мовою, свідчить про глибоке особисте переживання Ним слів псалмопівця. Ім’я Іллі-пророка вимовлялося як «Еліягу», що пояснює помилку тих, хто перебував коло хреста. У давніх рукописах написано «кличе Сонце». Для язичників ця асоціація зі словом «Еліос» («Геліос») природніша.