Розп’яття і поховання

У сучасному Єрусалимі є вулиця, іменована Vіa Dolorosa – Дорога сліз. Вірніше, це не одна вулиця, а декілька вуличок, що перетікають одна в одну, на межі мусульманського і християнського кварталів Старого міста.

Вважається, що саме цим шляхом дві тисячі років тому Ісус пройшов до місця Своєї мученицької смерті.

Vіa Dolorosa

Колись на цьому шляху були сорок три зупинки. Сьогодні їх залишилося чотирнадцять. Багато місць просто не збереглися.

Паломники збираються у дворі школи аль-Омарія і проходять під руїнами арки, на якій, за переказами, стояв Пилат, умиваючи руки. З трьох прольотів арки до наших днів збереглося два. Центральний нависає над вулицею Мухамад-дарвіш, Правий поміщений всередину будівлі, що належить монастирю Сестер Сіону. Тут двадцять чотири черниці щодня моляться про прощення для нас… для людей, які розіп’яли Творця світу.

Процесія розтягується вузькими вуличками Старого міста. Торговці-мусульмани трохи зсовують убік лотки з фруктами і дають паломникам пройти.

Ось місце, де Ісус зустрів Свою Матір, яка стоїть у натовпі. Сьогодні тут невелика польська каплиця. Тут жінка на ім’я Вероніка пожаліла Засудженого, що ніс на плечах величезну поперечну перекладину від хреста, і хусткою витерла Йому піт. Кажуть, на хустці назавжди віддрукувалося Його скривавлене обличчя. Онде, де нині стоїть абіссінська церква Святого Харлампа, на секунду зупинившись, Він сказав кілька слів жінкам, які за звичаєм плакали над кожним засудженим юдеєм… І тричі, не витримавши, Він падав на землю…

Важко сказати, чи цією дорогою йшов скривавлений, ледве живий після тортур Спаситель. Нинішній маршрут «Слізного шляху» відомий з часів хрестоносців, а паломники древніших часів стверджували, що резиденція Пилата була розташована зовсім не там, де прийнято вважати зараз.

Втім, це не важливо. Важливе те, що приблизно в 27 році нашої ери, 14 числа місячного місяця нісана, біля полудня тісними вулицями Єрусалиму до місця страти пройшов Той, чия смерть змінила обличчя світу.

Ісус несе хрест

У Римській імперії страта зазвичай виконувалася відразу ж після оголошення смертного вироку.

Відразу ж після того, як вирок був затверджений, виготовлялася табличка з вказівкою провини. Цю табличку вішали злочинцям на шию чи несли до місця страти попереду процесії. В Ісуса з Назарету на табличці значилося: «Цар Юдейський».

Крім того, засуджені зазвичай самі несли до місця страти поперечну перекладину свого хреста. Проте після тортур Ісус був вже не в змозі пройти довгий шлях з важкою балкою на плечах.

Автори Євангелій стверджують, що за Нього хрест на Голгофу відніс якийсь Симон з міста Кирена в Північній Африці. Про цю людину говориться, що він йшов в Єрусалим звідкись з передмість і був перехоплений солдатами, що змусили його допомагати Засудженому.

Єдине, що нам відомо про Симона, це те, що він був батьком Олександра і Руфа. Ці ж Олександр і Руф згадані в Новому Завіті ще кілька разів. Можливо, діти Симона пізніше стали християнами і були відомі в ранній церкві.

Коронація юдейського царя

Усередині кожного з нас немов би живуть дві незалежних волі. Одна підштовхує до кращого, до любові Отця. Друга шепоче: «Забудь ти про це! Роби так, як краще для тебе одного!» А от Ісус не був таким.

Він вирішив чинити так, як хоче Бог. І пройшов цей шлях до кінця. Не смерть наздогнала Його, а Він прийняв смерть, як царі приймають корону.

Ісус зробив те, що було не під силу нікому з людей. Він повністю повірив Богові. Він повірив, що Його Отець усе знає і все може. Він знає, де я і що зі мною. Не буває такого, що Бог відволікся чи випустив ситуацію з-під контролю. Я не один: Він дивиться на мене постійно. Навіть зараз. Навіть коли я не вірю, що Він дивиться. Як би важко мені не було – Він знає і поспішає на допомогу.

Господь усе знає і все може. Його не заженеш у кут. Що б зі мною не відбувалося, в яку б безвихідь не загнали мене обставини, Він здатний перетворити все до кращого.

Бог завжди залишиться переможцем. Немає того, що було б Йому не під силу. І раз у мене такий Отець, то чого мені боятися? Про що переживати?

Навіть спливаючи кров’ю, навіть під регіт натовпу падаючи на землю, Ісус завжди пам’ятав про те, ЯКИЙ Його Отець. І довіряв Йому. Дозволяв вирішувати Йому, а не вирішував сам. І ця віра врятувала світ.

Принаймні, так вірять християни. І так вірю я.

Голгофа

Сама страта здійснилася на місці, яке зветься Голгофа. Арамейською це слово вимовлялося «Гулгулта» і означало «Череп». Через таку назву раніше припускали, ніби навколо пагорба лежала безліч черепів страчених злочинців. Втім, де саме розташовувалася Голгофа, встановити сьогодні дуже непросто.

Річ у тім, що років через сорок після смерті і Воскресіння Спасителя римляни штурмом узяли Єрусалим і практично стерли місто з лиця землі. А ще через шістдесят років (у 135 році) Єрусалим був зруйнований повторно і навіть перейменований в Елію Капітоліну.

Маси паломників стали прибувати у Святу землю тільки після того, як християнство було легалізоване римським імператором Костянтином у 313 році. Благочестивим пілігримам хотілося поглянути на місця, про які вони читали в Євангеліях. Але вказати їм ці місця місцеві жителі були вже не в змозі.

Сам імператор Костянтин організував в Єрусалимі масштабні археологічні розкопки – одні з перших в історії. Після довгих бесід з єрусалимськими старожилами було вирішено, що шукати Голгофу слід на північний захід від Старого міста.

У той час там розташовувалося язичницьке святилище богині Венери. Храм знесли і під його підлогою незабаром розчистили невелику печеру. Поруч, в ямі були виявлені три хрести і навіть табличка з написом «Ісус Назорей, Цар Юдейський».

У результаті на цьому місці за розпорядженням Костянтина було зведено два християнські святилища. Одно відмічало місце розп’яття (саму Голгофу), а друге – місце поховання Ісуса (ту саму печеру). На місці, де робітники виявили кинуті до ями хрести, була побудована каплиця.

Дерево Хреста Господнього

Важко повірити, що через триста років робітникам імператора Костянтина вдалося знайти ті самі хрести, на яких були розіпнуті Ісус і двоє розбійників. Але те, що якісь хрести при розкопках були знайдені, це факт.

Табличка з написом була відправлена до Риму, цвяхи з хрестів поступово опинилися в паризькому соборі Нотр-Дам, камінь, яким була закрита гробниця, перевезли в Константинополь, а от знайдений хрест був обкований сріблом і зберігався в єрусалимському храмі Воскресіння Господнього.

Починаючи з ІV століття Дерево Хреста Господнього було однією з головних святинь Єрусалиму. Реліквія витягалася з футляра лише раз на рік: у Страсну п’ятницю, у день, коли Христос помирав на цьому самому хресті. Вірні могли вклонитися святині.

Після того, як один з паломників примудрився зубами відкусити частинку реліквії, до Дерева Хреста були приставлені два особливі служителі, в обов’язок яких входило стежити за її збереженням.

Ще через триста років, у 614 році, Єрусалим був розграбований персами. Святиня опинилася в руках язичників. Візантійські імператори спорядили каральну експедицію, і через чотирнадцять років святий Хрест був відвойований назад. Імператор Іраклій особисто, на плечах, вніс реліквію назад в Єрусалим.

Втім, до нашого часу Дерево Хреста все одно не дійшло. Десь між ІX і XІІІ віками його сліди втрачаються. Швидше за все хрест був поступово розщеплений на найдрібніші фрагменти, які і розійшлися по всьому християнському світу.

Храм Гробу Господнього

Храм Гробу Господнього в наші дні

Час не пощадив і ті храми, які імператор Костянтин звів на місці своїх розкопок.

Перший раз вони були зруйновані в VІІ столітті персами. Настоятель одного з місцевих монастирів Модест взявся за відновлення святилищ, але до часу, коли роботи були закінчені, Єрусалим захопили араби-мусульмани.

Втім, на перших порах мусульмани ставилися до християнських храмів з найбільшою повагою. Усе змінилося через декілька століть потому. У 936 році натовп мусульман прямо у свято Пасхи увірвався в храм і розграбував його. Через тридцять років мусульмани спалили храм Гробу Господнього разом з патріархом Іоанном ІV. А ще через півстоліття фанатичні єгипетські халіфи з династії Фатимидів розпорядилися повністю зрити святилища на місці розп’яття і Воскресіння Господнього.

Саме після цього у Святу землю стали прибувати перші загони хрестоносців. Європейські християни вибили мусульман з Палестини і взялися за відновлення храмів.

Замість відновлення кількох окремих святилищ хрестоносці збудували величезну будівлю, усередині якої тепер розташовано і те, що залишилося від пагорба Голгофа, і печера, в якій лежало тіло Спасителя, і те місце, де через триста років робітники витягнули із землі хрести.

Учені продовжують шукати Голгофу

Де саме в давнину знаходилася Голгофа, сказати важко. Євангелія не дають точних вказівок, а розкопки імператора Костянтина викликають у сучасних археологів безліч питань.

Починаючи з XІX століття європейці намагалися відшукати якусь іншу, «справжню» Голгофу. Наприклад, у 1846 році англійський офіцер Гордон, гуляючи навколо Єрусалиму, здивувався тому, як один з пагорбів схожий формою на людський череп.

Оглянувши місце, Гордон виявив неподалік древню, засипану гравієм могилу. Нині це місце викуплене Асоціацією «Garden Tomb» («Садова Гробниця»). Саме його вважають справжньою Голгофою багато протестантських церков.

Існує і ще декілька гіпотез із цього приводу. Можливо також, що єдиного «лобного місця» і не існувало: страти могли проводитися кожного разу на новому місці.

У будь-якому випадку зрозуміло, що Голгофа була невеликим пагорбом десь неподалік від міста і що розташовувався він біля великої дороги. Римляни завжди намагалися проводити публічні екзекуції там, де вигляд страчених справить найбільше психологічне враження.

Розп’яття

Сама бузувірська страта розп’яттям не була винаходом римлян. Ті запозичили її у фінікійців з Карфагена – одного з найжорстокіших народів старовини.

Цицерон писав, що розп’яття – це crudelіssіmum teterrіmumque supplіcіum, тобто найтяжчий і найганебніший вид страти. Того, кого розпинали, роздягали догола і клали на землю. Одяг зазвичай діставався солдатам, що виконували вирок.

Руки засудженого кріпилися до перекладини, що лежить. Іноді руки прив’язували, але у випадку з Ісусом їх прибили. Цвяхи забивали не в долоні, які під тяжкістю тіла могли порватися, а в зап’ястки.

Після цього перекладину разом з тілом піднімали і кріпили до укопаного в землю стовпа. Уся конструкція була невисокою: приблизно в людський зріст. Найбільше вона нагадувала не хрест, а букву «Т».

Посеред поперечного стовпа в хрест зазвичай забивали великий цвях або кілочок. Тобто вмираючий не висів на хресті, а міг спертися на цей виступ. Латинню про розіпнутих говорили, що вони «сидять» на хресті або «їдуть на ньому верхи».

Ще в середні віки медики намагалися з’ясувати, що ж саме викликає в розіпнутого смерть. З’ясувалося, що довге перебування в незручній позі із задертими руками призводить до набряку легенів.

Розіпнутий задихався. Агонія тривала іноді по кілька діб. Щоб ковтнути хоч трохи повітря, він був вимушений підтягуватися на пробитих цвяхами руках. М’які тканини рвалися і спричиняли людині усе нові страждання. А щоб посилити муки засуджених, біля підніжжя хреста солдати ще розводили багаття.

Така жорстока страта ніколи не застосовувалася до повноцінних громадян імперії. Римляни розпинали лише тих, кого вважали людьми другого сорту: рабів, особливо небезпечних злочинців, іноземних бунтівників.

Смерть Ісуса

«Воїни ж, коли розіп’яли Ісуса, взяли одяг Його і розділили на чотири частини, кожному воїнові по частині, і хітон. Хітон же був не зшитий, а весь зітканий згори. Вирішили між собою: не будемо роздирати його, а киньмо жереб на нього, кому буде, – щоб збулося сказане в Писанні: розділили ризи Мої між собою, за одяг Мій кидали жереб. Так воїни і зробили.

Біля хреста Ісуса стояли Мати Його і сестра Матері Його, Марія Клеопова, і Марія Магдалина. Ісус, побачивши Матір і ученика, що тут стояв, якого любив, говорить до Матері Своєї: Жоно! Це – син Твій. Потім каже ученикові: це – Мати твоя! І з цього часу ученик взяв Її до себе.

Після того Ісус, знаючи, що вже усе звершилося, щоб справдилося Писання, говорить: пити! Стояла тут посудина, повна оцту. Воїни, намочивши оцтом губку і настромивши її на тростину, піднесли до уст Його. Коли ж спробував оцту Ісус, сказав: звершилось! І, схиливши голову, віддав дух.

А оскільки тоді була п’ятниця, то юдеї, щоб не залишати тіл на хресті в суботу [бо та субота була Великдень], просили Пилата, щоб перебити їхні голінки і зняти їх. Отже, прийшли воїни і в першого перебили голінки, і в другого, розіп’ятого з Ним. А коли, підійшовши до Ісуса, побачили, що Він уже помер, то не перебили в Нього голінок. Але один з воїнів списом проколов Йому ребра, і відразу витекли кров і вода. І той, що бачив, засвідчив, – і свідчення його правдиве. Він знає, що говорить правду, щоб ви повірили» (Ін. 19:23-35).

Йосиф з Аримафеї

Знесилений, змучений побиттям батогами Ісус помер відносно швидко. Приблизно о третій годині дня все було кінчено. Щоб сумнівів у смерті не залишалося, римський солдат встромив Йому спис у лівий бік між п’ятим і шостим ребром.

Легкий римський спис мав наконечник шириною приблизно в долоню. Із серця, що зупинилося, витекло кілька крапель крові. З наповнених сукровицею легенів – трохи рідини.

Римляни ніколи не поспішали ховати розіпнутих. Зазвичай їх тіла залишалися висіти до повного розкладання, а потім згодовувалися хижим птахам або псам. Це посилювало виховний ефект страти. А от за юдейськими законами тіло повішеного мало бути неодмінно поховане того ж дня.

У Євангеліях говориться, що заможний і знатний житель Єрусалиму Йосиф, родом з міста Аримафеї (єврейською Раматаїм-цофім), звернувся до Пилата з проханням дозволити поховати страчених.

Середньовічні легенди стверджують, що Йосиф Аримафейський стояв біля підніжжя Хреста і зібрав кров, що витекла з ребер Господніх, в особливу чашу, що стала Чашею Граалю, за яку потім стануть битися лицарі Круглого столу.

Учениці Ісуса

Учні Ісуса покинули Учителя. Усі вони (чи майже усі) повтікали, і помер Він зовсім один. Кинутий. Висміяний.

Єдиними свідками страти було кілька жінок. Вони стояли віддалік і спостерігали за Його агонією. Взагалі єврейські мудреці ніколи не мали учениць – лише учнів. Учителю не личило навіть вступати з жінкою в розмову – оточення могло невірно це зрозуміти.

Що ж? Ісус порушував безліч древніх традицій. Порушив і цю.

Коли Йосиф Аримафейський поклав тіло в гробницю, жінки не наважилися підійти ближче. Проте головне їм було видно: через поспіх необхідні похоронні обряди виконані не були.

Древні юдеї не бальзамували своїх померлих як єгиптяни. Після смерті тіло просто омивали, мастили благовонними маслами, завертали в довге (до двадцяти метрів) полотно і залишали в неглибоких печерах. Щоб у печеру не забралися птахи чи собаки, вхід завалювали великим каменем.

Через певний час тіло зотлівало. Після цього кістки збирали в особливий сосуд, а в печеру могли покласти наступного померлого. Втім, про гробницю Ісуса говориться, що вона була «новою», тобто раніше в цю печеру нікого ще не клали.

День восьмий

Добре запам’ятавши місце поховання, жінки пішли додому. Ісус був страчений у п’ятницю, тому весь наступний день жінки дотримували священний суботній спокій. А вранці в неділю вони знову зібралися разом і відправилися до гробниці.

В принципі намащувати мертве тіло пахощами було вже пізно. Йшов третій день. У жаркому палестинському кліматі розкладання відбувається нестримно. Але жінки все одно зібралися і пішли.

Із собою в них було трохи масел. Крім того, померлого належало оплакати. Без цього в юдеїв не обходилися жодні похорони. Жінки були готові хоч так ушанувати пам’ять Того, Хто був для них дорогим.

Ні масло, ні заготовлені скорботні слова не знадобилися. Гріб був порожній. Мертвого тіла Ісуса Назарянина ніхто більше не бачив.

* * *

Прощальна вечеря з учнями, проведена в чужому будинку. Арешт, плювки в обличчя, удари палицею по голові під гучний регіт оточення. Товкотнеча в передсвятковій столиці. Тяжка смерть, яка здалася всім такою безглуздою. І порожній гріб. Більше нічого.

Саме ці дивні події, згідно з вірою Церкви, змінили світ.