12 апостолів

На самому початку Ісусового служіння сталося наступне, за описом євангеліста Луки: «Коли ж настав день, покликав учеників Своїх і обрав з них дванадцятьох, яких назвав апостолами: Симона, якого назвав Петром, і Андрія, брата його, Якова та Іоана, Филипа та Варфоломія, Матфея та Фому, Якова Алфеєвого та Симона, званого Зилотом, Іуду Якового та Іуду Іскаріотського, який потім став зрадником» (6:13-16). Хто вони, чому і для чого були вибрані саме вони?

За Ісусом йшли натовпи, особливо після того, як побачили Його чудеса. Він відібрав із цих сотень або навіть тисяч лише дванадцять чоловік, які нічим не виділялися, – ні освітою, ні родом занять, ні навіть якоюсь особливою духовною прозорливістю – євангелісти постійно розповідають, скільки багато вони не розуміли, як часто думали про своє, а не про те, що казав їм Ісус.

Іоанн, втім, наводить одну розповідь про те, як після якоїсь проповіді (до того ж без всяких чудес) народ почав розходитися. Одна справа – милуватися чудесами, а зовсім інша – йти за Учителем і в ті дні, коли жодних особливих видовищ і не було. «Тоді Ісус сказав дванадцятьом: чи не хочете відійти і ви? Симон-Петро відповів Йому: Господи, до кого нам іти? Ти маєш слова життя вічного, і ми увірували і пізнали, що Ти Христос, Син Бога Живого» (Ін. 6:67-69). Можливо, Він помітив у них це прагнення до Істини, цю готовність бути з нею до кінця. Так, вони були украй далекі від досконалості, один із них (Іуда Іскаріотський) і зовсім зрадить Його. Але шанс був даний і Йому, значить, ми маємо право припустити, що цей найголовніший і найстрашніший вибір свого життя він зробив пізніше.

Саме грецьке слово «апостолос» означає «вісник, посланець». Так могли назвати гінця, відправленого із звісткою в інше місто, або навіть посла, якого цар посилає вести переговори від його імені. Таке почесне звання дісталося зовсім простим людям, більшість з них були рибалками з Галилеї! Христос обрав цих людей і відправив на проповідь ще раніше Свого розп’яття і воскресіння, коли, здавалося б, вони зовсім не були до цього готові. Вчитися усьому їм доводилося під час справи, і тут неминучі були і помилки, і сумніви. Число дванадцять було ще і символічним, воно означало повноту: саме стільки налічувалося «колін», тобто племен в ізраїльському народі.

Коли один із дванадцяти, Іуда Іскаріотський, виявився зрадником, апостоли вирішили обрати на місце, що звільнилося, за жеребом ще одну людину з числа учнів «другого ряду» (ним виявився якийсь Матфей); поступово до дванадцяти апостолів додалися й інші, числом сімдесят. Не всі з них були знайомі з Христом під час Його земного служіння, але їх проповідь і саме життя цілком наслідували той зразок, який показали перші апостоли.

Взагалі Писання мало розповідає про більшість апостолів, в основному ми дізнаємося про їх долю з Передання – наприклад, з їх житій, які, звичайно, не завжди можуть бути точними в деталях. Та все ж в Біблії є одна книга, яка присвячена їм, – це Діяння апостолів. Вона говорить в основному про Петра і Павла, хоча згадує й інших апостолів. Але найголовніше, вона показує нам на цих нечисленних прикладах основні принципи апостольської проповіді і самого життя учнів Христових.

Проповідь стала відповіддю на Ісусів заклик: «Йдіть, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам» (цими словами закінчує своє Євангеліє Матфей – 28:19,20) – по суті, це було єдине конкретне завдання, яке Він їм залишив.

Так, але як це зробити? Книга Діянь із самого початку наводить інші слова Христові: «Ви приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий; і будете Моїми свідками в Єрусалимі та по всій Юдеї й Самарії та аж до краю землі» (Діян. 1:8). У цих коротких словах викладена вся суть апостольського місіонерства: діяти будуть вони самі, але сила проповіді полягатиме не в їх власних уміннях або видатних досягненнях, а в Дусі, Якого вони приймуть, – але і Дух діятиме саме через них. Проповідь почнеться в самому священному місті, вона буде звернена передусім до своїх (юдеїв), але ними не обмежиться. Спочатку апостоли підуть до сусідніх народів (самарян), а потім доберуться і до країн, про які ще нічого не чули.

Але найголовніші слова – «будете Моїми свідками». Суть проповіді полягатиме в свідоцтві про Христа, і свідоцтві не лише словесному. Усе їх життя віднині показуватиме людям, що нового приніс у світ Христос і що означає бути Його учнем. Не випадково це слово, «свідок» (грецькою «мартіс»), стало згодом означати мученика – того, хто готовий прийняти тяжку смерть, якщо тільки так зможе явити людям Христа.

Тоді, близько двох тисяч років тому, апостоли пропонували людям нове вчення, писали історію Церкви з чистого аркуша – сьогодні так вже не вийде, християнство сприймається як щось давно і добре відоме. До того ж ми сьогодні виявилися хранителями величезної історичної і культурної спадщини, вона притягає людей сама по собі, і нерідко виникає бажання говорити саме про неї, а не про Христа. Апостоли подорожували без нічого, без усього цього багажу… чи все-таки зі своїм багажем? Вони приходили до юдеїв, які чекали приходу Месії – а потім і до еллінів, серед яких ці юдеї жили (судячи з усього, першими тут були не язичники, а прозеліти, які прийняли віру в Єдиного і тому вже знайомі з релігією Ізраїлю). Апостоли говорили мовою людей того часу, відповідали на їх сумніви і питання, говорили про те, що виконалися їх давні очікування, і тому вони були почуті.

Власне, вони спочатку і не вирушали в жодні місіонерські подорожи. Вони просто збиралися разом: не лише молилися, але і жили єдиною общиною. І в день П’ятидесятниці на них зійшов Дух, і усі, хто зібрався з різних країн на свято в Єрусалим, почули, як апостоли говорять їх рідними мовами. Одні прислухалися і замислилися, другі визнали апостолів п’яними, але в будь-якому випадку саме ця подія стала справжнім початком місії. Община жила справжнім християнським життям, і вона зазнала дію Духа – і це не залишилося непоміченим. Тепер потрібно було пояснити людям, що ж такого особливого було в цій общині.

Промова Петра в другому розділі Діянь – короткий виклад проповіді, яку апостоли несли своїм побратимам, народові Ізраїлю. Апостол починає із старозавітного пророцтва і показує, що воно збулося тут і зараз. Потім він говорить лише про одне: про Христа. Дивно, якщо замислитися! Люди були притягнені дивом, вони зацікавилися общиною – і як легко можна було почати їм пояснювати правила поведінки, учити молитвам, і т. д. Але вони, як чиста шибка, не приковували поглядів до себе, але дозволяли побачити Головне.

Проповідь мала величезний успіх: «Ті, які охоче прийняли слово його, охрестилися; і приєдналося того дня близько трьох тисяч душ. Вони ж постійно перебували в ученні апостолів, і в єднанні та переломленні хліба, і в молитвах» (Діян. 2:41,42). Навернення стало початком їх церковного життя, і в цьому житті апостоли стали для навернених наставниками, але книга згадує про це мимохідь, не уточнюючи, як саме все це відбувалося. Вона тільки підкреслює, що перші християни жили єдиною общиною, не лише молилися спільно, але і «були разом і мали усе загальне» (Діян. 2:44). Саме цей ідеал згодом запозичать комуністи, відкинувши віру як щось зайве.

Форми церковного життя для автора книги другорядні: це все якось влаштується за сприянням Духа, а як саме, не так вже важливо. Не кажучи нічого про богослужіння, влаштування та інші речі, які ми сьогодні вважаємо первинними, автор книги апостол Лука (адже і він був у цій общині!) розповідає передусім про соціальне служіння: як віруючі продавали своє майно і ділили його між собою, як була організована щоденна роздача їжі незаможним. Саме для цього були вперше поставлені диякони – тоді це слово означало, по суті, соціального працівника.

Напевно, якби апостоли просто говорили, їх проповідь не мала б такого успіху. Вони показували дієвий приклад абсолютно іншого життя – і люди хотіли стати частиною такої общини. Не дивно, що духовні і політичні вожді Юдеї побачили в цій общині виклик власному благополуччю і авторитету. Спочатку вони намагалися з апостолами домовитися, хай і з позиції сили: гаразд, живіть собі як хочете, тільки про Христа іншим нічого не кажіть. Апостоли відповіли: «Богові треба коритися більше, ніж людям» (Діян. 5:29). Вони не викривали первосвящеників, фарисеїв і книжників за їх гріхи, не боролися з ними за владу – вони просто відстоювали право бути собою і нести своє вчення людям, не удаючись до насильства і безчинства.

Тоді насильство було застосоване до них: ми читаємо про в’язниці і страти, про переслідування, які іноді примушували апостолів розійтися навколишніми містами, але це лише означало, що простір проповіді розширювався. А один з найлютіших гонителів на ім’я Савл сам навернувся в нову віру, прийнявши ім’я Павло.

Але його історія – це особливий предмет, а ми в наступних статтях поговоримо про окремих апостолів з кола дванадцяти в тому порядку, в якому вони згадані в Євангелії від Луки.