Благовіщення

«Ось я, Господня слугиня: нехай зо мною станеться по Твоєму слову!»

Ангел Господній звістив Діві Марії, що вона потрібна Богові. Що вона має стати важливою ланкою, яка поєднає людину з Богом і прихилить до землі Небо.

Так Діва Марія підписала карт-бланш – згоду на усе своє майбутнє, від Вифлеема, через єгипетське вигнання і роки в Назареті, через хрест, до таємниць слави. Що б не сталося – я Твоя слугиня. Я до Твоїх послуг! Розпоряджайся мною, як своєю власністю. Я належу Тобі – я вся Твоя.

Ми також маємо свої благовіщення. Ми також потрібні Богові. Маємо бути незамінною ланкою, яка зв’язує землю і Небо, людину та Бога. Утім людина нашого століття охочіше говорить: «Не буду служити». Вона панує на землі і їй сниться панування на інших планетах. Хоча, ніде правди діти, їй стає щораз важче запанувати над собою, покерувати власним розвитком і серцем.

Людина замірюється керувати кліматом, часом, їй вдається примусити служити собі дощі, бурі та хмари. Однак вона не має влади над мінливою погодою власних настроїв, вона безпорадна перед нудьгою, депресією і шаленою бурею змислів. Людина хоче змінити напрям течії річки й використовувати силу вітру. Але сама вона не має сили йти проти течії, як тростина на вітрі, безвольно піддається чужим думкам, тискові, обіцянкам.

Її возять щораз швидші автомобілі, на роботі її замінюють машини, думають за неї електронні мізки. Втім кохати, страждати, тужити людина мусить сама – і не може.

Щоб зекономити час, вона має експреси, комікси, блискавичні супи в порошках і швидкообертові свердлильні верстати. Має також безліч розваг, які обіцяють відпочинок. Але – дивна річ – вона щораз більше втомлена й не знає, що стається з цим заощадженим часом. Отож вона будує кінотеатри та стадіони, але також – психіатричні клініки й відділення для лікування від алкоголізму, а ті ніяк не можуть вмістити людей, утомлених життям.

Людина здатна продовжити життя своєму поколінню. Вона може відтермінувати смерть, вміє пересаджувати серце й нирки, обдумує спосіб захисту перед інвазією раку. Утім одночасно, не змигнувши оком, нищить здорове і квітуче життя ненароджених. А якби захотіла, то може протягом кількох секунд змести з лиця землі усе життя. Має засоби. Вона – невільниця речей, над якими їй сказано панувати. Велетень, поневолений карликами.

Людина не була створена невільницею. Вона отримала свободу й увесь світ у володіння. Вона повинна підкоряти землю, а все, що на землі, має служити людині. А кому належить вона сама, людина, єдина на землі створена за образом і подобою Бога? Людина прагне комусь належати, мати здорове та міцне коріння, яке гарантує безпеку й радісне почуття належності. Вона прагне бути потрібною. Жертвувати себе комусь. Без цього нема любові. А без любові нема життя. Все втрачає барви, світло й сенс. Нема для кого жити та працювати. Отже, кому належати? Кому служити? Кому себе жертвувати? Кому сказати: «Весь Твій?» І хто може прийняти цей дар – людину – її думки, тіло, душу, біль і радість, початок і кінець, її життя і смерть, і вічність.

– Я вся твоя, – говорить дівчина своєму хлопцеві. Але він не прагне її усю. Її думки його не цікавлять. Він не знав би, що робити з її душею.

– Я увесь твій, – говорить хлопець своїй дівчині. Однак небагато може запропонувати їй з того «всього»: частину свого серця розтратив у різних пригодах, решта вже давно вислизнула з-під його влади, він і сам вже собі не належить. Чи ж можна жертвувати комусь те, чого сам не маєш?

– Я весь твій, – говорить чоловік заробіткові. – Ти поглинаєш мене повністю. Я присвячую тобі всі свої сили, думки і мрії.

– Я весь свій, – говорить егоїст, щільно замикаючи двері свого дому. Тільки мені належить мій час, моє здоров’я і моє щастя.

– Я весь твій, – говорить людина своїй поганій звичці, забаганці, амбіції та задоволенню.

Людина не належить речам, бо вони мають бути її слухняними слугами.

Вона не належить також землі, бо земля має бути їй підвладна.

Ані роботі, бо вона має бути тільки засобом підпорядкування землі.

Ані собі, тому що тільки Бог є тим, від кого ми вийшли й до кого повернемося.

Отже, людина належить Богові. І найпрекрасніше, що вона може зробити, – це зі своєї «доброї волі», за вільним вибором сказати: «Ось я, слуга Твій, Боже.

І слуга слуг Твоїх, до яких Ти мене пошлеш. Ти, Котрий клячав перед людьми на Тайній вечері, щоб умити їм ноги.

Я буду служити не речам, а тільки Тобі.

Я не буду хитатися, як тростина, від найменшого подуву, бо на Твоєму слові опираю мої слова, на Твоїй мудрості будую мої знання, із Твоєї присутності черпаю віру, радість і відвагу. Я належу Тобі не частково, а цілком.

Я віддаю Тобі не те, чого маю подостатком, а все.

Я належу Тобі не тільки в неділю або у великі свята, а завжди.

Я не хочу давати свічки Тобі, а комусь іншому недогарки.

Все належить Тобі. Я весь Твій.

Щасливі всі ті, які зуміли так, як Вона, довіритися Богові, благословенні плоди їхнього життя. Тоді можна без сумніву і страху віддатися іншій людині, діяльності, ідеям. Таких може тоді поглинати наука, праця, розмова з дитиною, спів і захопливе спускання на нартах із засніженого схилу гори – тому що всі їхні слова, думки та вчинки також зачаті з Духа, якщо вони спроможуться сказати «Весь Твій» і – дотримати слова.

Бог піклується Своєю власністю і не затримує її тільки для Себе. Своєю Матір’ю Він також поділився з людьми. Такі повноваження вона надала Йому в час Благовіщення. «Ось мати твоя», – сказав Ісус з хреста. А про кожну людину Він говорить: «Ось це син Твій».

І так вже сталося, Діво Маріє: людина – Твоя. Уся Твоя. А все, що Твоє, те стократно належить Богові.