Різні і близькі

За церковним переданням апостоли Петро і Павло померли одного дня з різницею в один рік. Але не тільки дата смерті було спільною в апостолів, об’єднувало їх спільне служіння Спасителю, Господу нашому Ісусу Христу. Але на цьому начебто їх спільність і закінчується. Адже один з них (Павло) був розумний і освічений, ну, а другий (Петро) – простий і не книжний.

Павло був із заможної, впливової сім’ї, про що свідчить його римське громадянство, яке було не так просто отримати в ті часи, і яке давало масу преференцій, про які годі нині мріяти будь-якому громадянину сучасної держави. Навіть США чи країн Євросоюзу. Петро ж був звичайнісіньким галилейським рибаком, до якого зверхньо ставилися єрусалимські юдеї. А все через акцент, незнатне походження, малу освіченість. А про яку освіту могла йти мова, якщо він був змушений вночі ловити рибу, а в день лагодити сіті (див. Мф. 4:18-21)? До речі, а що стосовно Павлової освіти? – Вона була найкращою, яку можна було уявити собі на той час, як про це заявив сам Павло перед членами синедріону: «вихований» в Єрусалимі «при ногах Гамаліїла» (Діян. 22:3). Гамаліїл же був у ті часи одним з найкращих (якщо не найкращим) учителем Закону. І, ясна річ, при зустрічі до свого навернення Павло, на той момент Савл, дивився б на Симона, який на той момент ще не став Петром, явно звисока. Занадто велика прірва розділяла їх. Прірва, яку зміг заповнити Ісус Христос Своєю любов’ю.

Згадавши благословенну любов, не можна не пригадати рядки, свого часу написані Павловою рукою: «Якщо я говорю мовами людськими й ангельськими, а любови не маю, то я – мідь, що дзвенить, або кімвал, що бриньчить. Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що й гори можу переставляти, а любови не маю, – то я ніщо. І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, то нема мені з того ніякої користи» (1Кор. 13:1-3). Усе це Павло випробував на своєму досвіді протягом тривалого місіонерського служіння, коли він ніс світло Христової любові народам Римської імперії. Але це він не вважав власною заслугою, а все приписував виключно Богові: «Але благодаттю Божою я є те, що є; і благодать Його в мені не була марною» (1Кор. 15:10).

Свій життєвий шлях, своє служіння Павло підсумував такими словами: «Подвигом добрим я змагався, свій біг закінчив, віру зберіг; а тепер готується мені вінець правди, який дасть мені Господь, праведний Суддя, в той день; і не тільки мені, але і всім, що полюбили явлення Його» (2Тим. 4:7,8). А що ж Петро? Він не був такий багатослівний як Павло, проте і він залишив нам Богом натхненні рядки: «Смиріться під міцною рукою Божою, щоб підніс вас свого часу. Усі турботи ваші покладіть на Нього, бо Він піклується про вас… Бог же всякої благодаті, Який покликав нас до вічної слави Своєї у Христі Ісусі, Сам при короткочасному стражданні вашому нехай удосконалить вас, нехай утвердить, нехай зміцнить і нехай зробить непохитними. Йому слава й держава на віки віків. Амінь» (1Пет. 5:6,7,10,11).

Такі різні і одночасно такі близькі завдяки благодаті Божій. Чи можна це сказати про нас?